проте, це, скоріш за все, після того, як МОЇ власні діти, скільки мені Бог пошле, будуть сповнені тої любові і виховані, і коли я дійсно дойду до того рішення в душі, що зможу комусь ще це дати.
От чесно кажучи,через те що ми відкладаємо,я думаю що то ніколи не настане,бо боюсь,що завжди знайдуться відмазки,я Марта зараз не за тебе пишу,а за себе.Якби загальний порив серця є ,але якось страшно.
Родичі мого чоловіка,колись за радянських часів заможні та впливові люди(чоловік герой радянського союзу ,займав високий військовий чин тільки не памятаю який) взяли з дитбудинку дівчинку,як їхні сини стали дорослими.Так от та дівчинка в підлітковому віці втекла з дому,і лиш своїх дітей нагуляних прийомній мамі підкидала,яка вже на той час реально бабусею була.
Тому я все-таки думаю,що гени своє беруть,правда я тих людей особисто не знала,бо вони вже неживі,доля прийомної дочки невідома,не знаю що між ними відбувалось,чи любили її,чи не любили.Знаю що вона крала з дому і виносила все що бачила.
Тут вже навіть проблема не в тому чи скажуть тобі потім за це дякую,чи ні ,а чи матимеш спокійну старість.
От здається благе діло,а можна собі таких проблем заробити.
Я чесно скажу,що маю такий порив не з любові а з жалю,і хочеться в житті хоч якийсь благородний вчинок зробити.А чи вдасться потім полюбити,то найбільше питання.
Тому ,мабуть ,для мене це можливо в зворотньому напрямку,я маю бути знайома з тією дитинкою,мати до неї якісь теплі почуття крім жалю та співчуття і бути твердо переконаною,що хочу цього.Але як це має статись :head: ?