Поезія Ліни Костенко

[nadusha]

...Шакали знову ошукали,
тепер вони вже не шакали,
тепер вони: то «за», то «проти»,
то шахраї, то патріоти...

© Ліна Костенко

[Сяна]

Усі усіх не люблять – так завжди,
Така уже настала в нас епоха...
Усі усіх не люблять – півбіди.
Всі брешуть, що всіх люблять – катастрофа.

Ліна Костенко

[nadusha]

Десь проходила ніжність між нами
і спинилась. І кликала нас.
І не вміла стати словами,
бо не знала для себе назв.

Звалась дружбою. Звалась приязню.
Вміла ждати і чатувать.
Ми тримали її, мов на прив'язі,
щоб не сміла нас чаклувать.

І вона ставала незграбною,
як отой циганський ведмідь.
Лиш боялась на людях раптом
ланцюгом своїм прогриміть.

Чи були ми занадто гордими,
що й слова були крижані?
Так й лишилась вона кросвордом, -
може, ніжність, а може, й ні...

Ліна Костенко

[Natalinda]

phpBB [video]

phpBB [video]

[sysidka]

Я дуже тяжко Вами відболіла
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.

© Ліна Костенко

[irinka]

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

Ліна Костенко

[nadusha]

Місто, премісто, прамісто моє!
Стійбище людське з асфальту й бетону.
Як там не буде, а все-таки є
той силует у вікні золотому!

Ось я проходжу, і ось я пройду.
Може, й навік, але справа не в тому —
тільки б не танув, як тінь на льоду,
той силует у вікні золотому!

Скільки душа прориває тенет!
З моря і суші — додому, додому!
Там, де у мене є той силует,
той силует у вікні золотому!

© Ліна Костенко

[Zuza]

* * *

Я ніколи не звикну. Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати,
і несуть під пахвою тисячі різних справ.

Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге.
Урожай суєти - залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались! І жодного разу - вдруге.
Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

Ліна Костенко

[nadusha]

Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі
моїх пекельних кіл склепіння голубе,
розгублений актор, що раптом збився з ролі,
ти п'єсу завалив, але зіграв себе.

О Боже мій, які побачила я очі!
Як голос твій лунав, лишався на віки..
А п'єса собі йшла.. А ми були як зодчі,
що зводили свій храм без дотику руки.

Невидимий очам, без брами і паркану
Там тільки голос твій, твій голос та ім'я
І коли там душа, вона недоторканна.
Ти загадка моя... Ти вигадка моя..
‪#‎ЛінаКостенко‬

[erinaceus]

Я егоїстка?
Мабуть, ви праві.
І я, бувало, думала про себе.
Тримає час гріхи мої нові,
Коли старі ще відмолити треба.
Я Лицемірка?
Що ж, можливо, й так.
Життя навчило маски одягати.
Щоб викупити спокій на п'ятак
Доводилося інколи брехати.
Я надто горда?
Вперта, як віслюк?
Якщо і ,так, не вам мене судити.
Я від повчань втомилась і наук,
А ідеально не навчилась жити.
Бездушна я?
Жорстока і черства?
Ну що іще там? Це усі провини?
Я визнаю, були й мої слова
Бездушними, жорстокими, черствими.
Були й дороги інколи криві.
Бувало, й зло лишалося за мною.
Я егоїстка?
Мабуть, ви праві...
Та я й не прикидалася святою.
Як бачиш, я — не подарунок долі.
Терпи таку, або втікай щодуху,
Поки ще ми не з'їли пуда солі
І світ не встиг замкнутися наглухо.
... Свавільна, гостра, не терплю розлуки.
Я, мабуть, від природи трохи з перцем.
Дивися сам, до кого тягнеш руки,
Щоб потім не хапатися за серце.
У нас з тобою дуже різні мови.
Чи можна їх в єдину об'єднати?
Повір мені, повір мені на слово:
Тобі не вдасться бурю покохати...