Р. Скиба
Двадцять крапель Валерії
Повісь у кімнаті її кароокий портрет.
Провітри кімнату на тисячу років вперед.
Плиту запали від статичного струму долонь
І чайник пузатий постав на зелений вогонь.
Коли закипить, то вона неодмінно прийде.
Не ангел, не відьма - бо ще не літала ніде.
Волосся розпустить і лишиться в тебе на чай.
Дай цукру до смаку, лише окомір не втрачай.
Засмаж їй яєшню і бутер на брод намасти,
намисли їй крила - почнуть похвилинно рости.
Лиш сіль не просипли, вона так нагадує ртуть.
Мітли не показуй - окрилені хат не метуть.
Чудний, хто не чує. Та в чуда окремий закон.
Натягне балетки, жбурне чобітки на балкон.
Ледь ступить на килим, і руни його - мов трава -
скуйовдяться й пирснуть тим вітром, що штори зрива.
Обачний, хто бачить. Пробачиш йому, а тому
прихилиш коліно, іскристу зав'яжеш тасьму.
Завихриться танець, здіймуться туніки краї...
Цей хвостик із бантом - вінець до бароко її...
