Вірші, есе

[nadusha]

Ніколи пташка покручем не стане,
Не погордує мовою батьків.
Із вирію вернеться в край коханий -
До рідних місць, у затінок лісів.

Ніколи пташка покручем не стане.
Не те, що люди... Все у них не так.
Там "кльова дєвка" - це чиясь кохана,
А замість "хлопець" маємо "чувак".

Гряде цинізм. Летять стереотипи.
Цвіте жаргоном вжалений прогрес.
Мозолять душу "круто", "блін" і "тіпа",
І невимовно-радісне "єс-єс!"

Ростуть слівця, як лобода у полі.
І хвалять не нахваляться батьки:
"Які розумні в нас Альони й Толі!"
І чада кажуть: "Класні старики!"

Оце прогрес! І тішимось навзаєм.
Про се, про те "базаримо" усмак.
А рідну мову навіть пташка знає.
Не те, що люди... Все у нас не так.

ЄВГЕНІЯ НАЗАРУК

[nadusha]

Сільська інтелігенція

Іще б поспать, а вже мов по інерції,
Ледь світ - і у грядки пора.
Учительки - сільська інтелігенція,
Еліта українського села.

Поки до школи - все у вас попоране:
І в хаті, і надворі, і в хліві.
Мадонни і рабині дипломовані -
Закручені життям учителі.

Рядками буряки, рядками твори...
Між вічним і розумним - мозолі:
То вичистити гній із-під корови,
То кропиви нарвати для свині.

Без вас Маямі і курорти Греції
Рахують кожен долар, кожен цент.
І хто повірить - цвіт інтелігенції
Не має грошей з’їздить у райцентр!

Між партами і бур’янами в полі
Відверта доля вперто хрест несе.
Як вчительки нема коли у школі -
То, значить, вона череду пасе.

А уночі як сплять всі найрідніші
І тиша в небі зорі стереже,
Вона сама собі читає вірші
І плаче, бо болить чогось чуже.

Колишні учні вже давно при владі
Десь по столицях, в кріслах, при чинах.
І раді вчителі, відверто раді,
Що діти мають долю і свій шлях.

І вірять назрадливим своїм серцем
У житній хліб, у правду, у добро.
ЗАБУТА УСІМА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ,
БЕЗ ТЕБЕ ВСЕ Ж НЕМИСЛИМЕ СЕЛО!

Наталя Баклай

[mari]

Где-то там, на краю земли, у истоков семи морей
Её Счастье считало дни до предсказанной встречи с ней.
Где-то там, среди сотен звёзд её Счастье рукой ветров
Собирало росинки с роз для её предрассветных снов.
Согревало в ночи теплом, несмотря на несчётность миль,
Закрывало своим крылом, чтоб в глаза не летела пыль.
Выметало осколки бед, чтоб в душе не оставить ран
И ткало из надежды плед, чтоб укутывать по утрам...
И она вопреки судьбе, глядя в небо, где звёзд не счесть,
Каждый раз говорила себе «А ведь всё-таки Счастье есть»...

Алена Серебрякова

[mari]

Коханий, спиш? А як без нас Париж?
Ранкова кава, свіжі круасани?
На світі стільки див і дивовиж,
Що й наших двох життів на все не стане.
Я згодна на щось менше, ніж усе.
Наприклад, на Монмартр о шостій ранку.
Бонжур!.. ти щось бурмочеш… кес-кесе?
Я допиваю кави філіжанку.
Арабіки бентежний аромат,
Такий міцний, що й мертвого розбудить.
А ти все спиш? То як же наш Монмартр?
Без нас йому, напевно, сумно буде.
Мовчиш. Ну, ну. А я тобі кажу,
Що навіть сон, коханий, має межі.
От зараз все покину й побіжу
Шукати, де ті ейфелеві вежі…

Мар'яна Савка

[nadusha]

Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.

Моє життя — розтрощене корито,
І світ для мене — каторга і кліть…

Так краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.

(c) Василь Симоненко

[nadusha]

У меня их двое.
У меня – не много.
Ем на кухне, стоя,
Чтоб никто не трогал.
Я белье не глажу
И полы не мою.
И на ужин даже
Подаю второе.
Я могу одеться
По горящей спичке.
Кошку, как младенца,
Нянчить по привычке.
Знаю, как построить
Башню и машину.
Знаю, как устроить
Куклам именины.
Делать я умею
Шлейф из покрывала.
На сто лет умнее
За три года стала.
Я читаю:«Ма-ма»
Утешаю… «Мамааааа»!
Отвечаю:«Мама?»
И качаю: «Ма-а-ма».
Свое счастье строим
В маленькой квартире.
У меня их двое.
Вместе нас – четыре!

[Сяна]

А жінка в світ приходить для любові
Любити ляльку доки ще мала
Любити маму поки підросла
А тільки –но, як ступить за поріг
Любити небо і м‘який моріг.
Дім батьківський і квіти чорноброві
Бо жінка в світ приходить для любові.
Росте вона, ростуть її роки
Ростуть її і радості й надії
І от приходять роки молодії
По світу вже вона не йде – несеться !
Уважно прислухається до серця
Щоб в шумі літ і в шелесті дібров
Почути, що прийшла її любов
Ота любов, що перша і остання
Такої ще ні в кого не було !
І ти щаслива в серці в тебе рай
І відшумів весільний водограй.
І попливли літа, літа, літа….
Усіх годуєш, хоч сама голодна
І часом нерви стримати негодна
Та будеш захищати, як в бою
Оту сімейну каторгу свою.
І попливли літа, літа, літа…..
А що ? Якби усе почати знов ?
Оце той борщ щоденний – це любов,
Сорочка чисто випрана – любов
І очі діточок ясні – любов.
Все так було б, якби почати знов !
Жіноча доля в світі – це ЛЮБОВ !


Галина Гордасевич

[mari]

Вороний Микола

БЛАКИТНА ПАННА

Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах...
Сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить
Майорить,
Довгождана, нездоланна...
Ось вона - Блакитна Панна!..
Гори, гай, луги, поля -
Вся земля
Їй виспівує: "Осанна!"

А вона, як мрія сну
Чарівна,
Сяє вродою святою,
Неземною чистотою,
Сміючись на пелюстках,
На квітках
Променистою росою.

І уже в душі моїй
В сяйві мрій
В'ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні
Голосні
І сплітаються в гротески.

[nadusha]

Молодость и зрелость сели на скамейку…
Молодость сказала: «Ты как я сумей-ка…» Зрелость отвечала: «Красота не вечна, Научись делиться красотой сердечной…»
Молодость, с насмешкой: «Что в тебе такого? Дом, семья, работа… Скучные оковы…» Зрелость улыбалась, будто младшей дочке:«Без оков семейных люди – одиночки…»
Молодость твердила: «Всё во мне прекрасно: молода, свободна, и красива, ясно?» Зрелость отвечала: «Я тебя мудрее,И с тобой, малышка, спорить не посмею… Повзрослей, узнаешь, счастье не в свободе...Не в ночных гуляньях, не в Парижской моде…»
Молодость смеялась: «Глупости всё это, Раз не в этом счастье, значит счастья нету» Зрелость отвечала: «Нет, оно бывает, если жить с любимым небо позволяет, если смех детишек слышится из дома… Ты ещё со счастьем, крошка, незнакома…»
Молодость спросила: «Если правда это,Что ж ночами плачешь и о чём секреты?» «Я ночами плачу…, - Зрелость говорила - Потому что раньше это не ценила…»

[mari]

Спи, мій коханий
місто забуло про нас
все вимикаю
слухаю радіо-джаз

галас заюрмлених вулиць
і гуркіт метро
дивних людей вимикаю
з розмовами про

те що чомусь загубилось
у плетиві фраз
спи мій коханий
слухаю радіо-джаз

ти засинаєш
на пограниччі світів
хай тобі сниться
те чого спрагло хотів

хочеш мене уві сні?
то наснюсь тобі я
ніжна мелодія квітка
стрімка течія

і не пущу в твої сни
ні журби ні образ
світ вимикаю
слухаю радіо-джаз

Мар’яна Савка