КАЗКИ і повчальні історії для дорослих-відкрито для записів

[mari]

Дона Марія Джило, дама 92 років, маленька і настільки елегантна, що кожен день о 8 ранку вже одягнена, добре зачесана і зі скромним макіяжем, незважаючи на слабкий зір.

І сьогодні вона переїхала в будинок престарілих: її чоловік, з яким вона прожила 70 років, нещодавно помер, і у неї не залишалося іншого вибору.
Вона терпляче чекала протягом двох годин, щоб побачити кімнати. Вона все ще красиво посміхалася, коли з обслуговуючого персоналу хтось прийшов сказати, що її кімнати готові. По дорозі до ліфта представник описав її маленькі кімнати, навіть назвав кольору фіранок, які прикрашали вікна.
Вона перервала його з ентузіазмом маленької дівчинки, яка тільки що отримала цуценя в подарунок:

- О, я люблю ці штори ...
- Дона Марія Джило, Ви навіть не бачили ще вашої кімнати ... Почекайте ...
- Це не має ніякого значення, - сказала вона, - щастя те, що ви, в принципі все вирішили. Чи подобається мені моя кімната чи ні, не залежить від того, які меблі будуть там стояти ...

Все буде залежати від того, як я готую мої очікування. І я вирішила, що обожнюватиму! Таке рішення я приймаю кожен день, коли я прокидаюся.

Ви знаєте, ми можемо провести весь день в ліжку, прислухаючись до болю, який відчуваємо в певних частинах тіла, які не працюють ... Або ж можемо встати з ліжка, подякувавши іншим частини, які як і раніше підкоряються нам.

- Як це?
- Не так уже й складно людям мати самовладання, і кожен може навчитися. Мені було потрібно якийсь час для "навчання" протягом року, і я добре знаю, що можу тепер вибирати і направляти свої думки і, отже, почуття.

Спокійно вона продовжувала:

- Кожен день - як подарунок, і як тільки я відкриваю очі, я приходжу в новий день, а зі мною - і щасливі спогади, які були в моєму житті. Старість, як банківський рахунок: ви можете зняти тільки те, що ви зберегли. Так що моя вам порада - внести багато радості і щастя на рахунок вашої пам'яті. І, до речі, дякую за цей депозит в мій банк пам'яті! Як бачите, я все ще продовжую вкладати на рахунок, і я вважаю, що незалежно від того, наскільки складне життя, мудрим буде не ускладнювати його.

[irinka]

Просто захоплююсь такими людьми що треба робити щоб в 92 роки так виглядати?

[nadusha]

От цього робити точно не треба...


Женщина,

которая уходила по частям.


Сначала она высыпала свой бисерный смех

в круглую жестяную баночку из-под

кинопленки и выслала почтой на деревню дедушке.

Потом сгребла в охапку душистые разноцветные сны

и подарила одному хорошему человеку прямо на улице.

Затем пошла на вокзал, сняла ячейку в камере хранения и оставила в ней до лучших времен своё желание

в хрустящем пакете, перевязанном ленточкой.

Настроения, которых был полон шкаф, сложила в

сундук, аккуратно пересыпав нафталином, и оставила себе только одно, самое серое, дорожное.

Настал черёд привычек: каждая из них была

помещена в стеклянный флакон с притёртой пробкой,

флаконы выставлены в кофр, изнутри обитый бархатом, а кофр забыт в парикмахерской.

Она съела свою улыбку за завтраком, посыпав корицей,

между ложкой творога и сдобной булочкой.

Нерожденные поцелуи раскрошила из окна голубям.

Свое лёгкое яблочное дыхание выпустила в воздушный шар и долго-долго смотрела,как он тает в вечернем небе.

Потом присела на дорожку, молча, сонно, равнодушно.

Закрыла глаза, вспыхнула белым и исчезла.


Если у вас дома есть женщина,

посмотрите,

может, она не вся.

[mari]

У стародавні часи, якщо людина приходила до мудреця або лікаря, скаржачись на те, що вона розчарована, занепала духом, або перебуває в депресії, їй задавали одне з чотирьох питань:

- Коли ви перестали танцювати?
- Коли ви перестали співати?
- Коли історії перестали вас захоплювати і зачаровувати?
- Коли приємна тиша перестала бути для вас комфортною?

Там, де ми перестали танцювати, співати, зачаровуватися історіями або насолоджуватися тишею, - це те, де ми переживаємо втрату частинки нашої душі. Танець, спів, розповідання історій і тиша - це чотири універсальних цілющих бальзами.

Читайте!Співайте! Віддихайте! Моліться! Вірте!

[nadusha]

ТЕ, ЩО...
Те, що нам казали, коли ми були дітьми:

Не біжи; йди поволі; швидко; їж усе; мий руки; чисти зуби;
мовчи; говори; перепроси; привітайся; ходи сюди; відчепись від
мене; йди бавитися; не перешкоджай; не біжи; вважай, бо впадеш;
тим гірше для тебе; ти не вмієш; ти замалий; я сам зроблю; ти
вже великий; йди спати; вставай, вже пізно; я маю роботу; бався
сам; одягнися; не стій на сонці; йди на сонце; не розмовляй з
повним ротом...

Те, що ми хотіли б почути:

Люблю тебе; ти гарний; я щасливий, що тебе маю; поговорімо
про тебе; як почуваєшся? боїшся? чому не хочеш? ти – дуже милий;
приємний; розкажи, що ти відчував; ти – щасливий? мені приємно,
коли ти смієшся; плач, якщо хочеш; кажи те, що хочеш; чому
страждаєш? що тобі не подобається? довіряю тобі; мені приємно з
тобою; хочу розмовляти з тобою; мені приємно слухати тебе; ти
мені подобаєшся такий, який ти є; гарно бути разом; скажи, якщо
я помилився...

Навколо тебе є багато людей, що чекають на слова, які хотіли
почути ще в дитинстві.

Бруно Ферреро

[nadusha]

ТИ Ж ЗНАВ!
В одному індіанському племені юнаків випробували на зрілість
самотністю. Цим вони мали довести самі собі та спільноті, що
готові бути справжніми воїнами.
В час випробування один з цих юнаків опинився посеред гарної
квітучої долини. Оглядаючи гори, які оточували цю долину, юнак
побачив одну стрімку вершину, вкриту сліпучо-білим снігом.
“Поміряюся з тією вершиною”, – подумав він. Він одягнув сорочку
зі шкіри зубра, на плече накинув плащ і почав спинатися на гору.
Вибравшись на вершину, юнак побачив під собою цілий світ:
прекрасні краєвиди, безмежний простір. Його серце наповнилося
гордістю.
Раптом він почув біля своїх ніг дивне шелестіння. Подивився
і побачив змію. Хотів відскочити, але змія заговорила:
– Вмираю... Тут надто зимно для мене, і немає поживи...
Візьми мене під свою сорочку і знеси в долину.
– Ні, – відповів юнак. – Знаю вашу породу. Ти – гримуча
змія. Якщо візьму тебе, ти вкусиш мене – і я помру.
– Ні! Навіть не думай так! – відповіла змія. – З тобою не
буду так поводитися. Якщо мені допоможеш, не вчиню тобі жодного
зла.
Юнак і далі відмовлявся, але змія вміла добре переконувати.
Врешті-решт він взяв її під сорочку і поніс зі собою. Коли вони
вже спустилися в долину, юнак делікатно поклав її на землю.
Несподівано змія скрутилася, кинулася на хлопця і вкусила його в
ногу.
– Ти ж мені обіцяла! – закричав він.
– Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене зі собою, – сказала
змія й поповзла собі геть.

Ця історія присвячена всім, хто піддається таким спокусам,
як наркотики, алкоголь тощо.
“Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене зі собою”.
Одна приповідка каже: “Є каяття, та нема вороття”.
А друга: “Що посієш, те й пожнеш”.

Бруно Ферреро

[mari]

Про найчарівнішу квітку у світі".

Коли в твоїй душі розквітає квітка кохання - не вистачає більше місця ні на що. І вся енергія витрачається на цю квітку. Тоді треба щось робити, бо згориш... Не кожному дано переродитися з попелу любові, як феніксу. Та щоб подарувати комусь квітку кохання, потрібно її спершу зірвати. Тоді, щоб вона не зів'яла, енергії потрібно ще більше. Тож не тягни... Коли квітка опиниться в руках коханої людини, вона оживе... Не віриш? Тоді послухай пісню "Чому квіти не в'януть?", яку не просто хтось придумав, вона народна... Тоді полегшає тобі, бо квітку буде живити дві душі... Тоді в твої душі поселиться спокій...
п.с. Цю квітку ніхто ніколи не намалює, не опише, не сфотографує. Цю квітку може бачити лише дві людини...

Неправда, що кохання приходить лише раз в житті. Просто часом твоєї енергії може не вистачити на кілька таких квітів. А перероджуються з попелу не всі...

Тож дій. І нічого не бійся. Топтатимуть її, палитимуть її, поливатимуть брудом її - нічого страшного. Все буде мимо... Бо ж справжню квітку кохання можуть бачити і вирішувати її долю лише двоє. А вороги, ненависники, заздрісники просто бачитимуть як ти світишся і намагатимуться погасити цей вогонь. Тож будь обачним, бо всі їхні зусилля можуть бути направлені на тебе чи твою другу половинку. Тож оберігай не квітку, а вас обох.

Навіть якщо квітка зав'яне в руках коханої людини - не переживай, все в житті на краще. І це також. Бо ти довго не зміг би живити кохання. Воно живиться тільки двома. І чим далі ти тягнеш, тим більше в'яне квітка і тим ближче ти до вигорання.

Не всі перероджуються з попелу. Питаєш чому? Відкрию тобі, бо про це взагалі мало людей говорить. Коли народжується квітка кохання - відбувається вибух, рівносильних вибуху атомів. Квіти здатні асфальт пробивати, що ж було б з твоїм тілом? Лише в Бозі ти можеш це пережити. Лише з Богом ти можеш не згоріти.

Питаєшся, а як же тоді ті люди, які оживають? В чому секрет? А тут все просто. Коли квітка кохання лише розквітає - вона здатна оживляти і загоювати рани, як сльози фенікса. Кохання може вернути людину до життя. Але як згорання так і відродження можуть бути лише раз.

Тому добре пильнуй. Квітка, яку ти носиш може змінити не тільки твоє життя.

© Ігор Яремчук

[nadusha]

Одного разу вчителька початкових класів попросила учнів написати твір про те, що б вони хотіли, щоб Бог зробив для них.

Увечері, коли вона перевіряла роботи, вона натрапила на один твір, який її дуже засмутив.
В цей момент увійшов її чоловік і побачив, що вона плаче. "Що трапилося?" - запитав він. "Читай" - відповіла вона, простягнувши твір одного хлопчика.

"Господи, сьогодні прошу Тебе про дещо особливе: перетвори мене в телевізор. Я хочу зайняти його місце. Хочу жити як живе телевізор в нашому домі. Хочу мати особливе місце і збирати сім'ю навколо себе. Щоб мене слухали, не перебиваючи і не задаючи питання, коли я говорю. Хочу бути центром уваги. Хочу, щоб мною займалися, як займаються телевізором, коли він перестає працювати. Хочу бути в компанії батька, коли він повертається додому, навіть втомлений. Щоб моя мама, замість того, щоб ігнорувати мене, йшла до мене, коли залишається одна і сумує. Хочу, щоб хоч іноді, мої батьки залишали все осторонь і проводили небагато часу зі мною. Боже, я не прошу багато... Я тільки хочу жити як живе будь-який телевізор. "

"Кошмар! Бідний хлопчик!" - вигукнув чоловік вчительки. - "Що ж це за батьки такі?!"

І тоді, вона зі сльозами на очах відповіла: "Це твір нашого сина ..."

[mari]

ЕВГЕНИЙ ЛЕОНОВ. ПИСЬМА К СЫНУ.
Ленинград. 3.Х.74

"Андрюша, ты люби меня, как я люблю тебя. Ты знаешь, это какое богатство – любовь. Правда, некоторые считают, что моя любовь какая-то не такая и от нее, мол, один вред. А может, на самом деле моя любовь помешала тебе быть примерным школьником? Ведь я ни разу так и не выпорол тебя за все девять школьных лет.

Помнишь, ты строил рожи у доски, класс хохотал, а учительница потом долго мне выговаривала. Вид у меня был трижды виноватого, точно я стою в углу, а она меня отчитывает как мальчишку. Я уже готов на любые унижения, а ей все мало: «Ведь урок сорван… – ведь мы не занимаемся полноценно сорок пять минут.. – ведь сам ничего не знает и другим учиться не дает… – ведь придется вам его из школы забрать… – ведь слова на него не действуют…»

Пропотели рубашка, пиджак и мокасины, а она все не унималась. «Ну, думаю, дам сегодня затрещину, всё!» С этими мыслями пересекаю школьный двор и выхожу на Комсомольский проспект. От волнения не могу сесть ни в такси, ни в троллейбус, так и иду пешком… Женщина тащит тяжелую сумку, ребенок плачет, увидев меня, улыбается, спиной слышу, мать говорит: «Вот и Винни-Пух над тобой смеется…» Незнакомый человек здоровается со мной… Осенний ветерок обдувает меня. Подхожу к дому с чувством, что принял на себя удар, и ладно. Вхожу в дом, окончательно забыв про затрещину, а увидев тебя, спрашиваю: «Что за рожи ты там строил, что всем понравилось, покажи-ка». И мы хохочем.

И так до следующего вызова. Мать не идет в школу. А я лежу и думаю: хоть бы ночью вызвали на съемку в другой город или с репетиции не отпустили бы… Но Ванда утром плачет, и я отменяю вылет, отпрашиваюсь с репетиции, я бегу в школу занять свою позицию в углу.
Какие только мелочи достойны наших переживаний…

Я оттого и пишу эти письма, чтобы исправить что-то неправильное, и выгляжу, наверное, смешным и нелепым, как некоторые мои персонажи. Но ведь это я! В сущности, дружочек, ничего нет проще живой тревоги отцовского сердца.

Когда я один, вне дома, тоскуя, вспоминаю каждое твое слово и каждый вопрос, мне хочется бесконечно с тобой разговаривать, кажется, и жизни не хватит обо всем поговорить. Но знаешь, что самое главное, я это понял после смерти своей мамы, нашей бабушки. Эх, Андрюша, есть ли в твоей жизни человек, перед которым ты не боишься быть маленьким, глупым, безоружным, во всей наготе своего откровения? Этот человек и есть твоя защита.
А я уже скоро буду дома.

Отец."

[mari]

СКАЗКА О НЕНУЖНОЙ ЖЕРТВЕ

- Здесь занимают очередь на жертвоприношение?
- Здесь, здесь! За мной будете. Я 852, вы – 853.
- Ой, мамочки… Это когда же очередь дойдет?
- Не беспокойтесь, тут быстро. Вы во имя чего жертву приносите?
- Я – во имя любви. А вы?
- А я – во имя детей. Дети – это мое все!

- А вы что в качестве жертвы принесли?
- Свою личную жизнь. Лишь бы дети были здоровы и счастливы. Все, все отдаю им. Замуж звал хороший человек – не пошла. Как я им отчима в дом приведу? Работу любимую бросила, потому что ездить далеко. Устроилась нянечкой в детский сад, чтобы на виду, под присмотром, ухоженные, накормленные. Все, все детям! Себе – ничего.
- Ой, я вас так понимаю. А я хочу пожертвовать отношениями… Понимаете, у меня с мужем давно уже ничего не осталось… У него уже другая женщина. У меня вроде тоже мужчина появился, но… Вот если бы муж первый ушел! Но он к ней не уходит! Плачет… Говорит, что привык ко мне… А мне его жалко! Плачет же! Так и живем…
Распахивается дверь, раздается голос: «#852, проходите!».
- Ой, я пошла. Я так волнуюсь!!! А вдруг жертву не примут?
#853 сжимается в комочек и ждет вызова. Время тянется медленно, но вот из кабинета выходит #852.
- Что? Ну что? Что вам сказали? Приняли жертву?
- Нет… Тут, оказывается, испытательный срок. Отправили еще подумать.
- А как? А почему? Почему не сразу?
- Ох, милочка, они меня спрашивают: «А вы хорошо подумали? Это же навсегда!». А я им: «Ничего! Дети повзрослеют, оценят, чем мама для них пожертвовала». А они мне: «Присядьте и смотрите на экран». А там такое кино странное! Про меня. Как будто дети уже выросли. Дочка замуж вышла за тридевять земель, а сын звонит раз в месяц, как из-под палки, невестка сквозь зубы разговаривает… Я ему: «Ты что ж, сынок, так со мной, за что?». А он мне: «Не лезь, мама, в нашу жизнь, ради бога. Тебе что, заняться нечем?». А чем мне заняться, я ж, кроме детей, ничем и не занималась??? Это что ж, не оценили детки мою жертву? Напрасно, что ли, я старалась?
Из двери кабинета доносится: «Следующий! #853!».
- Ой, теперь я… Господи, вы меня совсем из колеи выбили… Это что ж??? Ай, ладно!
- Проходите, присаживайтесь. Что принесли в жертву?
- Отношения…
- Понятно… Ну, показывайте.
- Вот… Смотрите, они, в общем, небольшие, но очень симпатичные. И свеженькие, неразношенные, мы всего полгода назад познакомились.
- Ради чего вы ими жертвуете?
- Ради сохранения семьи…
- Чьей, вашей? А что, есть необходимость сохранять?
- Ну да! У мужа любовница, давно уже, он к ней бегает, врет все время, прямо сил никаких нет.
- А вы что?
- Ну что я? Появился в моей жизни другой человек, вроде как отношения у нас.
- Так вы эти новые отношения – в жертву?
- Да… Чтобы семью сохранить.
- Чью? Вы ж сами говорите, у мужа – другая женщина. У вас – другой мужчина. Где ж тут семья?
- Ну и что? По паспорту-то мы – все еще женаты! Значит, семья.
- То есть вас все устраивает?
- Нет! Нет! Ну как это может устраивать? Я все время плачу, переживаю!
- Но променять на новые отношения ни за что не согласитесь, да?
- Ну, не такие уж они глубокие, так, времяпровождение… В общем, мне не жалко!
- Ну, если вам не жалко, тогда нам – тем более. Давайте вашу жертву.
- А мне говорили, у вас тут кино показывают. Про будущее! Почему мне не показываете?
- Кино тут разное бывает. Кому про будущее, кому про прошлое… Мы вам про настоящее покажем. Включаем, смотрите.
- Ой, ой! Это же я! Боже мой, я что, вот так выгляжу??? Да вранье! Я за собой ухаживаю.
- Ну, это ваша душа таким образом на внешности проецируется.
- Что, вот так??? Плечи вниз, губы в линию, глаза тусклые, волосы повисшие…
- Так всегда выглядят люди, если душа плачет…
- А это что за мальчик? Славненький какой… Смотрите, как он ко мне прижимается!
- Не узнали, да? Это ваш муж. В проекции души.
- Муж? Что за ерунда! Он взрослый человек!
- А в душе – ребенок. И прижимается, как к мамочке…
- Да он и в жизни так! Прислоняется. Тянется!
- Значит, не вы к нему, а он к вам?
- Ну, я с детства усвоила – женщина должна быть сильнее, мудрее, решительнее. Она должна и семьей руководить, и мужа направлять!
- Ну так оно и есть. Сильная, мудрая решительная мамочка руководит своим мальчиком-мужем. И поругает, и пожалеет, и приголубит, и простит. А что вы хотели?
- Очень интересно! Но ведь я ему не мамочка, я ему жена! А там, на экране… Он такой виноватый, и к лахудре своей вот-вот опять побежит, а я его все равно люблю!
- Конечно, разумеется, так оно и случается: мальчик поиграет в песочнице, и вернется домой. К родной мамуле. Поплачет в фартук, повинится… Ладно, конец фильма. Давайте завершать нашу встречу. Будете любовь в жертву приносить? Не передумали?
- А будущее? Почему вы мне будущее не показали?
- А его у вас нет. При таком настоящем – сбежит ваш выросший «малыш», не к другой женщине, так в болезнь. Или вовсе – в никуда. В общем, найдет способ вырваться из-под маминой юбки. Ему ж тоже расти охота…
- Но что же мне делать??? Ради чего я тогда себя буду в жертву приносить???
- А вам виднее. Может, вам быть мамочкой безумно нравится! Больше, чем женой.
- Нет! Мне нравится быть любимой женщиной!
- Ну, мамочки тоже бывают любимыми женщинами, даже часто. Так что? Готовы принести жертву? Ради сохранения того, что имеете, и чтобы муж так и оставался мальчиком?
- Нет… Не готова. Мне надо подумать.
- Конечно, конечно. Мы даем время на раздумья.
- А советы вы даете?
- Охотно и с удовольствием.
- Скажите, а что нужно сделать, чтобы мой муж… ну, вырос, что ли?
- Наверное, перестать быть мамочкой. Повернуться лицом к себе и научиться быть Женщиной. Обольстительной, волнующей, загадочной, желанной. Такой цветы дарить хочется и серенады петь, а не плакать у нее на теплой мягкой груди.
- Да? Вы думаете, поможет?
- Обычно помогает. Ну, это в том случае, если вы все-таки выберете быть Женщиной. Но если что – вы приходите! Отношения у вас замечательные просто, мы их с удовольствием возьмем. Знаете, сколько людей в мире о таких отношениях мечтают? Так что, если надумаете пожертвовать в пользу нуждающихся – милости просим!
- Я подумаю…
#853 растерянно выходит из кабинета, судорожно прижимая к груди отношения. #854, обмирая от волнения, заходит в кабинет.
- Готова пожертвовать своими интересами ради того, чтобы мамочка не огорчалась.
Дверь закрывается… По коридору прохаживаются люди, прижимая к груди желания, способности, карьеры, таланты, возможности – все то, что они готовы самоотверженно принести в жертву…
Сказки Эльфики, “Жертва”