ПЕРЕДРІЗДВЯНА РОЗМОВА
На уроці малювання діти малюють листівки-запрошення на шкільну Різдвяну виставу. Ксаверль малює Ангела-благовісника, який з'являється Марії. Його міцні крила відслонюють віконну завісу, у руці він тримає квіти.
- Гарно, чи не так? - звертається Ксаверль до Господа. Він промовляє не вголос, лише про себе. Жоден учень у класі не помічає, що Ксаверль спілкується із Господом. - Марія вже знає, що народить Дитя і назве Його Ісус. Тепер вона чекатиме Його приходу, буде шити пелюшки і радіти, а пізніше я домалюю ще пастушків, які прийшли до ясел з поклоном, і звізду, що сходить над дахом, а ще трьох царів, що ідуть за її світлом. Наближення і прихід. Передріздвяний час - час очікування приходу - ми це вчили. Чи подобається Тобі малюнок, де Ангел з'являється Марії?
Ксаверль замовкає, завмирає в мовчанні, щоб почути відповідь Господа.
- Так, - відповідає Господь, - а найбільше - квіти.
- А Ти: чи приходиш Ти до всіх людей? - питає Ксаверль.
- Так - лунає відповідь.
- Один раз чи частіше?
- Завжди, - відповідає Господь. Я приходжу до людей кожної миті.
- Тільки не кожен це одразу помічає, - каже Ксаверль.
- Не кожен хоче це розуміти.
- Що Ти робиш тоді? - питає Ксаверль.
- Я чекаю, - відповідає Господь.
- Передріздвяний час - це й час чекання, вчили ми також, пригадує Ксаверль. Але я б ніколи не подумав, що це Ти чекаєш.
І він задумується:
- Самому чекати важко. Я міг би Тобі допомогти - чекати. Якщо Ти нічого не маєш проти, звичайно.
- Але тоді ти мусиш запастися терпінням, - каже йому Господь.
- Все ж таки я хочу спробувати - відповідає Ксаверль. - І якщо Тобі хтось скаже: "Та це ж Ти, Господи!" - тоді ми радітимемо разом. Згода?
- Так, згода, - лунає у відповідь.
(З повісті: Лене Маєр-Скуманц ":Якщо воля Твоя, мій Господи". Львів:Свічадо, 2001)
КАЗКА ПРО СПРАВЖНЄ РІЗДВО
Ти хочеш, щоб я розповіла тобі якусь зимову казку? Про чари? Що ж, слухай…
У зовсім не страшному й не темному лісі жила собі баба-яга…
Ні, не так, «баба-яга» якось не чемно звучить. Тож почнімо спочатку.
Давай-но ось так: «У зовсім не страшному й не темному лісі жила собі Пані Відьма...»
У зовсім не страшному й не темному лісі жила собі Пані Відьма. Звичайна Пані Відьма, з тих стареньких чаклунок, що без них не обходиться жодна порядна казка – вони літають з чорним котом на мітлі, варять усілякі зілля і вміють по-справжньому чаклувати. Злі чаклунки зазвичай чинять усілякі капості мужнім лицарям чи вродливим королівнам, а добрі – допомагають ті капості здолати.
Наша Пані Відьма теж мешкала у лісовій хатині, правда без курячих ніжок. Вона була не худа й не товста, і навіть не лиха й не потворна. І капостей вона нікому не робила, тож ніхто не лякав нею дітей.
І то не дивно – люди в селі поблизу лісу давно-давно про неї забули. Так, так… навіть у казках люди ой-як часто бувають неуважними й забудькуватими, особливо щодо старих і немічних, що найбільше потребують уваги та піклування. Соромно, еге ж?
Навесні, влітку та восени Пані Відьмі жилося непогано: вона збирала трави, коріння, горіхи, ягоди й інше зілля, варила варення, сушила гриби. Чаклунку поважало все населення лісу, тож навіть молоді мавки, лісовики й русалки запрошували її на всі свої вечірки, часто й самі приходили в гості. З шаною ставилися до Пані Відьми й звірята, не рідко забігали до неї, хто з радістю, хто з клопотом, хто просто потеревенити. Взимку весь чарівний нарід засинав і Пані Відьма лишалася сама. Все замітало снігом, тож навіть пухнасті приятелі навідували її рідко, так, подивитися, чи все гаразд… Люди на селі про лісову чарівницю, я вже казала, напевно, забули, бо вже багато років ніхто з них не завертав до її лісової хатини.
Отже довгими зимовими вечорами Пані Відьма плела гачком і на шпицях килимки, шарфи, светри, шкарпетки та рукавички, читала й іноді підчакловувала, мабуть, щоб не втратити форму. (Телевізора в неї теж не було.)
Але книгозбірня в неї була не багата: лише зачитана збірка поезій, яку забули в лісі якісь закохані декілька років тому, загублені школярами підручники з хімії та географії, і кілька товстих романів, що були куплені дуже давно в сільській крамниці. Ту кількість шаликів і светрів, що сплела Пані Відьма могла вмістити тільки справді чарівна скриня, а килимки вкрити всі лісові стежки. Її Чорний Кіт помер від старості, а нового вона так і не знайшла, тож посада відьминого кота лишалася вільною – не легко відшукати зовсім чорного, без єдиної барвистої плями кота. Можна, звичайно начаклувати, але ж друзів не вичакловують, а шукають і чекають. Отже, більшість довгих зимових вечорів нещасна бабуся страждала від нудьги та самотності.
Одного чудового зимового ранку, такого сонячного і тріскуче морозного, що усе довкола аж іскрилося від радості, Пані Відьма пішла назбирати собі в’язанку хмизу. Простіше було б начаклувати трохи дровенят, але ж ми знаємо, ранкові прогулянки дуже корисні. Отож вона збирала сухі гілки та шишки, коли побачила зайця, що ніс цілий оберемок зелених і духмяних ялинкових гілочок.
– Доброго ранку, Пані Відьмо! – привітався він.
– Доброго здоров’я, пане Зайчику! Як ся маєте? Як поживає ваша дружина? О, куди це ви так поспішаєте з ялинковими гілочками?
– Поспішаю прикрасити до свята хатинку. Адже сьогодні Свят-вечір, а завтра Різдво.
– Різдво… Що за Різдво?
– Ви мене дивуєте, добродійко. Різдво – це свято з ялинкою та подарунками.
“Гм, – подумала Пані Відьма, коли куцохвостий побіг далі, – мабуть дається взнаки моє самотнє життя. Я зовсім забула, що таке Різдво”.
– Доброго ранку, пані Вивірко! – привіталась чаклунка до білочки, що також кудись поспішала, несучи торбинку горіхів.
– Доброго ранку, Пані Відьмо! Ви також готуєтесь до свята?
– До Різдва? О люба, нагадайте мені, що ж це за торжество?
– Різдво – це кутя, пиріжки й узвар. Так чудово пригощати свою родину та друзів усілякими ласощами!
І руденька поспішно пострибала додому пекти пиріжки.
В’язка хмизу була достатня і Пані Відьма вже поверталася до хати, коли зустріла лисичку.
– Доброго ранку, пані Лиско!
– Рада вітати вас, Пані Відьмо. Вже готові до Різдва?
– Та ось ніяк не згадаю, що це за свято.
– О, Різдво – це завжди так весело, багато гостей і колядники ходять співати різдвяні віншування!..
Лисичка попростувала своєю дорогою, а задумана бабуся увійшла до хатини. “Раз є свято, то слід його зустріти як годиться…” – подумала вона.
– Ну, пані Мітло, трохи попрацюйте, – і мітла почала змітати сміття. – А ви, пане Віхтю, допоможіть наводити лад пані Мітлі, – і віхоть став старанно витирати бруд і пил. – Тож що там у нас перше? Ялинка?
І Пані Відьма начаклувала собі пухнасту ялинку, у горщику і з прикрасами. (Їй не хотілося ламати гілочок зі справжньої ялинки. Та й цю навесні вона потім висадила біля хатинки). Далі вона начаклувала кулінарну книгу й узялася пекти пиріжки. Потім зварила кутю й узвар, застелила стіл вишитою скатертиною і сіла біля печі у крісло-гойдалку чекати на гостей.
Вже зсутеніло, небо затягнуло хмарами й почав падати густий лапатий сніг. А гостей усе не було…
Пані Відьма зітхнула: ”Хто ж прийде до мене такої пори у гості? Всі мої приятелі зараз сидять удома зі своїми родинами…або сплять до весни. Ні, таки не буде в мене справжнього Різдва. Нікому дарувати дарунки, ні від кого чекати на подарунок. Та й колядувати по такій негоді хто прийде до моєї лісової хатини?” Пані Відьма ще раз зітхнула, підійшла до дверей, щоб визирнути на двір і підтвердити свої сумні думки. Але на порозі на неї чекав ніби гість, і ніби дарунок, одним словом, маленьке пухнасте і дуже змерзле Чорне Кошеня.
– Отакої, а ти тут звідкіля? – сплеснула у долоні Пані Відьма, підібрала кошеня й зачинила двері.
Несподіваний гість у відповідь лише жалібно нявкнув. А господиня завернула його в шерстяну хустку, поклала на припічку й швиденько начаклувала мисочку теплого молока. “Тепер у мене є друг, якого слід пригостити”, – радо подумала вона. Кошеня напилося молока, вдячно нявкнуло та й заснуло. Пані Відьма помітила, що воно не зовсім чорне – одне вушко і лапка були, ніби в сметані. “Не має значення…”
– Що ж, Різдво таки свято, – промовила чаклунка, коли це в двері постукали. – Невже знову гість? А може віншувальники? – радо вигукнула вона.
Вона відчинила двері й знову сплеснула у долоні – на прозі стояв маленький, сяючий і дуже змерзлий ангел, тобто Янголя.
– А ти тут звідки? – Пані Відьма затягнулала гостя до господи, зачинила двері й загорнула його ковдру. – Сідай біля печі й грійся, зараз начаклую тобі гарячого молока й меду.
Пані Відіма терпляче дочекалася доки Янголя допило молоко.
– Розказуй, як ти опинився у лісі такої хурделиці?
– Так я ж ангел, Різдвяний Ангел, – відповів срібнокрилий. – В мене робота така: нагадувати людям про зміст Різдва. Я побачив з неба, як у вас світиться й подумав, що тут хтось живе. Але я ніколи не був у цьому лісі, тож трохи заблукав.
– Виходить ти йшов у гості саме до мене? – здивувалася чаклунка.
– Атож.
– Все одно, міг хоча б светра вдягнути, теж мені дитячий садок, і хто за вами там дивиться – серед ночі взимку в одній льолі літати… – пробуркотіла Пані Відьма. – А от про зміст Різдва – це вже цікаво. Тобто, що важливіше: подарунки, ялинка, гості, колядки чи пиріжки?
– Ой ні, ні, ні! – замахало руками Янголя. – Усі так плутають! Різдво може бути без ялинки і без колядок, без пиріжків і без куті, навіть без гостей і дарунків. Це всього лиш атрибути свята, усілякі розваги та веселощі, які роблять святкування приємним. Але сенс Різдва не в них.
– А в чому ж?
–
Бог послав на землю Свого Єдиного Сина, щоб Той урятував людей від гріхів. Саме про прихід у світ Спасителя має нагадувати Різдво, – врочисто промовило Янголя.
– Як цікаво, розкажи мені про це ще… І пригощайся! Ти з чим любиш пиріжки: з вишнями, грибами, сиром, яблуками чи маком? – Пані Відьма присунула до гостя миску пиріжків.
Отож вони їли пиріжки (з вишнями, грибами, сиром, яблуками та маком) і говорили про Марію і Йосипа, про Вифлеєм і вертеп, і ясла, і пастухів, і янгольський хор, і мудрих волхвів, і величну зорю…
Коли завірюха скінчилася, небо вияснилось і в ньому замиготіли зорі.
– Ну ось, я маю йти далі, нагадувати людям про сенс Різдва, – промовило Янголя й устало з лави. – Дякую за гостину.
– Зачекай, а подарунки? – і Пані Відьма витягла зі скрині білий у зірочки светрик і голубий шарфик. – Це тобі, сама плела, носи на здоров’я і більше не мерзни.
Янголя одягнуло светр і шарф, вдячно вклонилося і полетіло, махаючи рукою на прощання. А Пані Відьма ще довго стояла на ґанку, дивлячись йому услід.
– Лишайтеся з Богом! Щасливого Різдва!
– Ходи з Богом! Залітай у гості, – промовила Пані Відьма. – Ось і було в мене справжнє Різдво.
Коли Вона повернулася до хати, на столі для неї також лежав подарунок. То була Біблія (і не проста, правда й не чарівна, а з малюнками), підписана:
“Пані Відьмі на згадку про чудове святкування.
Не забувайте про сенс Різдва.
Янголя”.
А наступного ранку до хатини постукала зграйка колядників:
– Христос народився!
– Славіте Його!
– Дозвольте вам заколядувати!
Вони впурхнули до господи й проспівали “Нова радість стала” й “У Вифліємі”, і “Радуйся земле”, а Пані Відьма насипала їм повну торбину яблук, цукерок і пиріжків.
Ти скажеш мені: “Ет, казочки це все! Так не буває!” Звісно, я розповіла тобі найсправжнісіньку казку. Зимову та про чари, як ти і просив. У якому, окрім казкового, лісі ще зустрінеш бабу-ягу, звіряток, котрі розмовляють, і янгола, що забув удома светра? Але зовсім поряд нас живе ще багато людей, які не знають у чому СЕНС Різдва, й вагаються, що головніше: ялинка чи кутя. І кожен з нас може стати добрим янголом, який звістить їм про народження Сина Божого. А це вже не казка, але найпрекрасніша у світі правда…
