КАЗКИ і повчальні історії для дорослих-відкрито для записів

[тоя]

ЯБЛУКО

Кожного ранку могутній цар Бенґаді приймав дарунки від підданих, які приходили виявити йому свою вірність і пошану. Цар Бенґаді досяг у своєму житті всього, що можна було досягнути,
і почав уже потроху нудьгувати.
Щодня на подвір’ї поряд з іншими підданими пунктуально з’являвся один смиренний жебрак.
Він приносив цареві яблуко і зникав так само тихо, як і з’являвся.
Цар, що звик приймати дорогі подарунки, дивився на ці яблука дещо зневажливо, і, як тільки жебрак відвертався, кпив з нього, а разом з царем — увесь двір.
Але жебрак цим не переймався.
Наступного ранку він приходив знову, щоб вкласти у царську долоню свій подарунок.
Цар звичним рухом приймав яблуко і одразу ж відкладав його у кошик, який спеціяльно для цієї процедури поставили біля трону. Кошик був уже майже доверху наповнений яблуками, що їх терпеливо і покірно дарував жебрак..
Якось улюблена царська мавпа взяла одне яблуко, надкусила його, а потім виплюнула і кинула цареві під ноги. Монарх онімів з дива, помітивши у яблуці блискучу перлину.
Він зразу ж наказав порозрізати всі яблука з кошика — і в кожному виявилася перлина.
Викликали жебрака, і вражений цар почав його розпитувати.
“Я приносив тобі подарунки, царю, — пояснив чоловік, — аби ти зрозумів, що життя обдаровує тебе щодня надзвичайним даром, якого ти навіть не помічаєш і викидаєш на смітник. А все тому, що в тебе надмір багатства. Найпрекраснішим з усіх дарів є день, що починається”.

Сумуватиму від завтра,
А сьогодні буду щасливим:
Пощо сумувати?
Бо вітер зустрічний дме?
Пощо завтрашнім днем сьогодні терзатися?
Може, завтра роз’ясниться.
Може, завтра засвітить сонце.
І не буде причини для смутку.
Сумуватиму від завтра,
А сьогодні буду щасливим
І скажу кожному сумному дневі:
Сумуватиму від завтра
Сьогодні — не буду.

(Цей вірш написав єврейський хлопчик
у ґетто в 1941 р.)

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

[mari]

— Что ты здесь делаешь? — спросил Медвежонок.
— Жду, когда ты выздоровеешь, — ответил Ёжик.
— Долго?
— Всю зиму. Я, как узнал, что ты объелся снегом — сразу перетащил все свои припасы к тебе…
— И всю зиму ты сидел возле меня на табуретке?
— Да, я поил тебя еловым отваром и прикладывал к животу сушёную травку…
— Не помню, — сказал Медвежонок.
— Еще бы! — вздохнул Ёжик. — Ты всю зиму говорил, что ты — снежинка. Я так боялся, что ты растаешь к весне…

[mari]

ПОЛЬОВИЙ ЦВІРКУН І МОНЕТА

Один мудрий індус мав приятеля. Приятель жив у Мілані. Вони познайомилися в Індії, коли італієць приїздив туди зі своєю сім’єю. Індус провадив екскурсії для італійців, відкриваючи їм найхарактерніші закутки своєї вітчизни.
Міланець заприязнився з індусом і на знак вдячности запросив того до свого міста. Індус довго не міг відважитися на таку далеку подорож, але врешті-решт дав себе переконати. І ось настав день, коли він зійшов з трапу літака на летовищі Малпенса, що під Міланом.
Наступного дня міланець та індус разом прогулювалися по центру міста. Смаглявий чорнобородий індус, із жовтим тюрбаном на голові, притягував зацікавлені погляди перехожих. А міланцеві лестило, що має такого екзотичного приятеля.
У якийсь момент, на площі святого Вавила, індус затримався і спитав:
— Чи чуєш те, що я зараз чую?
Міланець, трохи здивований, нагострив слух, але змушений був відповісти, що чує шум міста.
— Тут поблизенько співає цвіркун, — запевнив індус.
— Де там, тобі здалося, — мовив міланець. — Я чую лишень міський галас. Та й цвіркунів тут немає.
— Мені не здалося. Я справді чую цвіркуна, — наполягав індус і взявся перевертати листя. Поруч росло кілька тоненьких деревець. За якусь хвилину він показав маленького співака. Цвіркун, незадоволений, що його концерт перервали, намагався від них сховатися.
— Ну то що, бачиш цвіркуна? — поспитав індус.
— Справді, — визнав міланець. — Ви, індуси, маєте дуже гострий слух, не те що ми, білі...
— Ти помиляєшся, — усміхнувся мудрий індус. — Ось поглянь...
З цими словами він витягнув з кишені дрібну монетку і кинув її на тротуар. Тієї ж миті чотири чи п’ять осіб обернулися і подивилися у той бік.
— Ну як, бачив? — спитав індус. — Супроти цвіркунової пісні дзенькіт монетки прозвучав зовсім тихо. А стільки білих його почуло.

Ці коротенькі історії, що оповідаю тобі, схожі на спів цвіркуна у місті. Хочу попросити тебе, аби ти бодай на хвильку прислухався до голосів, на які ми всі перестали звертати увагу. Це ті голоси і ті пісні, що звучать у нас самих та співають нам про блакитне небо і про чисте повітря, про сни і про те, як б’ється серце, про потребу у близькій людині, про спільний плач і сміх, про взаємний потиск рук, про дивовижну любов і доброту Бога, який прийшов у світ і просить, аби ми дозволили Йому спасти нас.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі».

[mari]

ДУРНА ЧЕРЕПАХА

Якось в одній далекій долині почалася повінь. Дощ падав так сильно і безперервно, що невдовзі часі всі поля і ниви були залиті водою. З кожним днем вода підносилася все вище і вище.
Раптом почувся чийсь плач. Плакала найповільніша і найдурніша черепаха.
– Чому ти плачеш? – заґеґала гуска, що пролітала над нею.
– Утоплюся! – заридала черепаха. – Тобі легко, ти маєш крила, можеш літати... А мої ноги такі короткі, що потрібно аж два місяці, щоб дійти до гір...
– Ну, ну... – заспокоювала гуска. – Ось покличу свою сестру, і ми занесемо тебе на гору.
Коли прилетіли гуси, вода вже доходила черепасі до шиї. Вони опустилися, тримаючи в дзьобах вербову галузку. Черепаха схопилась за неї ротом і гуси піднесли її догори.
Вони полетіли понад водою до гір, де вже зібралися всі інші черепахи, які були трохи мудріші і вирушили в дорогу, коли виявили, що вода починає прибувати. Черепахи були дуже щасливі, коли побачили, як гуси рятують їх немудру товаришку, і почали голосно вигукувати, щоб прославити двох гусок й віддячитися їм:
– Слава! Слава! Нумо заспіваймо спасителькам «Слава»!
Але, коли гуски ще були над водою, найповільніша і немудра черепаха з радости також закричала:
– Слава-а-а!
І ... плюх у воду.

Дуже важливо вміти контролювати свій язик. Нерозумна черепаха заплатила за це власним життям...
«А те, що з уст виходить, те походить із серця і воно, власне, осквернює людину...» (Мт. 15, 18).

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі».

[mari]

На Сході існує повір'я, що птахи не вміють сумувати, так як нагороджені вічної свободою.
Коли вони в чомусь розчаровуються, то надовго відлітають в небо. Чим вище, тим краще.
Летять з упевненістю в тому, що під поривами вітру висохнуть сльози, а стрімкий політ наблизить їх до нового щастя.

Люди можуть багато чому навчитися у птахів.
Люди повинні навчитися злітати, навіть якщо крила зламані. Треба всього лише захотіти відірватися від землі, здійнятися назустріч самому собі ...

Літайте назустріч, а не літайте вниз!

[mari]

Як вміє кохати українська жінка

Науковці стверджують, що навіть найсильніше кохання не може тривати більше трьох років. Але всі ми сподіваємося на взаємність у почуттях і віримо, що це назавжди. На світі не має жодної людини, яка б не мріяла про любов – те солодке почуття, яке окрилює і робить життя змістовним. Наш стрімкий час ставить під сумнів цінність кохання, адже навколо стільки розмов про гроші, бізнес, роботу, проблеми...Але кохання нікуди не зникло, воно приходить і поселяється в душі тих людей, які вміють пронести його вогник через все життя.

Чи читали ви невигадану історію кохання звичайної української сім'ї, де вона - вчителька, а він – викладач? Вони прожили разом півстоліття, не жалкуючи ні про що, зберігаючи в серці лиш прекрасне, так як сказано в Біблії: «Все відчувайте, а добре – утримуйте». Час невблаганний, він не здатний знищити кохання, але здатний забрати назавжди твою кохану людину. Далі – сповідь української жінки про любов, таку, якою вона є....

Дорога до раю

«Кажуть, як хтось помирає, на небі гасне зірка, та все ж залишається світло спогадів про добру людину. Я хочу написати про свого чоловіка. Не знаю, чи зумію. Час безжальний, а людська пам'ять нагадує сумну хмаринку, що повільно пливе небом, тане і врешті-решт зникає.

Найрідніший мій, найдорожчий! Прожили ми разом сорок дев'ять років. Часто говорили про золоте весілля, навіть хотіли освятити у церкві наш шлюб, щоб і на тому світі бути разом. І замість золотого весілля — вічна розлука, глибокий смуток, безмежна туга.

Згадую, як ми втрьох — моя мама, чоловік і я — сиділи разом і Василь жартував: «Я ж тобі, Талочко, рідний чоловік!» Мати зауважувала: «Рідним чоловік бути не може. Рідні — це батько, мати, діти, сестра, брат». Мама говорила про кровний зв'язок. Та по смерті чоловіка я відчула усім серцем, що втратила найріднішу людину.

Мій чоловік працював доцентом кафедри «Автомобілі» у Львівському політехнічному інституті, я ж — учителькою у 49-ій середній школі. Школа забирала дуже багато сил і часу. Чоловік же хотів, щоб я була якнайбільше з родиною. Часто говорив: «Я не маю жінки, я маю народну вчительку. Ти, Талочко, напевно, у школі сидиш більше, ніж усі вчителі». Інколи ці зауваги мене навіть ображали. Стомлюся на роботі, а тут іще ці докори. Щоправда, вони завжди були досить делікатні.

Я і зараз чую голос чоловіка. Цей голос живе у мені. Приходжу з роботи, а чоловік, підхопивши з моїх рук учнівські зошити, каже: «Добре, що ти нарешті прийшла. Я так тебе чекав!» Ці слова знімали з мене всю втому, на душі ставало тепло.Це велике щастя, коли вдома тебе чекають...

Життя нагадує морські хвилі: злет-падіння-злет.

Заплющу очі і бачу чоловіка за столом у його кімнаті. Працював зранку, вдень, увечері. Працював усе життя. Забезпечував матеріальний достаток сім'ї. Ми ніколи не були багатими, але й ніколи не опинялися без коштів, необхідних для нормального життя у ті часи. Чоловік, ні за яких обставин не потратив зайвої копійки на себе. Усе було для родини. Ми разом обговорювали, що необхідно придбати. Я звикла чути добру, мудру його пораду, переконалася за довге наше спільне життя в його вмінні зупинитися на правильному рішенні і виконувати його.

Як горить свічечка, так горить і моє серце від великої журби. І я постійно думаю про чоловіка, розмовляю з ним подумки. Переді мною проходить усе наше життя.

Воно було гарним завдяки нашій любові, дружбі, довірі, але наше життя не було завжди легким. Одружилися ми зразу ж після війни. Основну відповідальність за родину з перших днів нашого спільного життя брав на себе чоловік. Селянський син, він був вихований як самостійна, схильна у всьому покладатися лише на власні сили і винятково працьовита людина. Я не бачила його розгубленим, знеохоченим. З його очей завжди променіли спокій і віра. Одначе траплялися у нашому житті і великі та малі біди: хвороби дітей, неприємності на роботі, були й ревнощі.

14 лютого цього року минає п'ять років від дня смерті Василя.

Виходячи з дому десь о 14-ій годині, сказав: «Я повернуся через годину. Чекай мене...» А не повернувся і через рік і не повернеться ніколи.

Чоловік любив повторювати одні й ті ж фрази. На мої слова: «Васю, я ляжу трохи відпочити», — відповідав: «Відпочивай, поки я живий». І ці слова я чула безліч разів: «Купи, зроби, їдь, спочинь... поки я живий».

І ось чоловіка не стало. Ніхто з рідних не ображав мене, не обмежував у моїх діях, не змушував робити щось таке, що було б для мене важко. Часу побільшало. Але я чую ті чоловікові слова, бо без нього не той сон (я вранці боюся прокидатися), не той відпочинок. Ні, мене не залишили в біді сини, внуки, родичі, друзі. Але і з ними я відчувала, що чоловіка немає і ніколи вже не буде. Це ніколи — найстрашніше. Не почую вже я тих ніжних слів: «Сядь біля мене, моя пташко, відпочинь».

Дуже добре я тепер розумію, чому як людині бажали щастя не на рік; а на весь її довгий вік, то казали: «Хай тебе ніколи не здолає самотність». Я не можу побороти свою тугу; поїхати з дому, де все-все нагадує чоловіка, де я чую його голос, не можу і жити не можу. Біль переповнює душу. Куди б я не поїхала, куди б не пішла, я завжди спішу додому, ніби мене, як це було колись, чекає старенька мати і чоловік мій.

Навесні я посаджу біля могили калину, яку чоловік любив. Я хочу, щоб вона зустрічала всіх нас, всіх, хто прийде до нього, навесні — білим цвітом, а восени й взимку—червоними ягодами. Перечитала збірку поезій Івана Франка. Мій стан, моє страждання я впізнала в цих відомих рядках:

Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя,
невтишима тоска,
Се любов моя плаче
так гірко.

У моїй уяві рай — це щось таке сонячне, світле, радісне. І я пізнала рай на землі; раєм для мене була моя сім'я: мати, чоловік, сини, внуки. Зрозуміло, чому люди, побачивши щасливу родину, кажуть: «У вас так добре, як у раю!»

Та ось у травні я поїхала з сином на дачу. Сиділа поряд з ним на своєму місці, всю дорогу подумки говорила з Василем. Ми заїхали на нашу дорогу, що веде до будиночку на дачі. Дорога посередині заросла зеленою-зеленою травою, на якій рясно зацвіли маленькі золоті сонечка — кульбабки. Яскраво сяяло сонце. Зачарована, я дивилася перед собою, І мені здавалося, що дорога веде далеко-далеко, що вона піднімається все вище і вище, що на ній я побачу свого дорогого Василя. Це була дорога до раю.»

Наталія Табакар
м.Львів

R.S. Невпевнена, що авторка даного листа жива, але висловлюю глибоку вдячність їй за зворушливі слова та спогади, та журналу «Дзвін», який опублікував цю статтю у 2000р. З повагою Віталіна Севрук.

З сайту Жінка

[mari]

Здравствуй, сын!

Мы с папой долго думали, как нам лучше поступить. Разговаривать с тобой мы не решились и для начала придумали это письмо. Может, после него мы сможем потом с тобой поговорить. Почему это письмо возникло? Ты дал нам понять, чтобы мы с Дедусей в ваши отношения не вмешивались. Но мне больно смотреть на то, что у вас происходит с Ваней и Валей. Я долго думала, что делать. Мы с папой начали читать книги, даже посоветовались с психологом. И мы поняли, что во многом, сами виноваты в том, что сейчас существует у тебя в семье. Даже если тебе будет неприятно и сложно, постарайся дочитать это письмо до конца. Это очень важно, хотя бы для нас с папой. Для начала, я и папа хотим попросить у тебя прощения. Я сейчас вижу, сколько ошибок мы допустили, когда ты рос! Конечно, и время было другое, и знаний у нас таких не было… Недавно, когда мы с папой рассматривали твой детский альбом с фотографиями, я расплакалась, вспоминая, как моя мама, твоя бабушка, не разрешала мне брать тебя на руки, боясь, что вырастет «маменькин сыночек». А мне так хотелось тебя обнимать, просто не спускать с рук! Я помню, мы с папой все тебе говорили о «мужественности» - прости нас, сынок, чушь это все. Сейчас я понимаю, что настоящая мужественность в том, чтобы дать себе возможность проявлять свои чувства! А мы тебе: что ты ревешь, как девчонка, что за телячьи нежности…. Я помню, как ты изо всех сил держался, чтобы не плакать в кино и бросил танцы, потому что папе казалось, что это занятие не для парней. Только сейчас папа мне признался, что был так с тобой строг, потому что сам не знал, как себя вести. Он так боялся сделать что-то не так! Но страх ведь плохой советчик! А опыта-то другого у нас не было. Вы мало с папой разговаривали, а он сам был в детстве очень чувствительным мальчиком, и плакал в подушку ночами, и боялся своего папу….. Я помню, когда тебе было лет 10, ты крикнул нам с папой, что, когда вырастешь, никогда не будешь себя вести со своими детьми, как мы. Но, сынок, ты себя со своими детьми ведешь ИМЕННО ТАК. Извини нас за то, что тебе казалось, что нашу любовь нужно заслуживать! Мы-то с папой были уверенны в том, что ты чувствуешь, как мы тебя любим. Что бы ты ни делал. Но мы - то ли стеснялись, то ли боялись, то ли не умели этого сказать. Как-то раз в глазах у внучки я «прочла» знакомое выражение. И вспомнила – так ты смотрел на меня в детстве. Глаза говорили – «Я же хороший!».
Помни сынок, маленький ли, большой ли – ты не должен быть хорошим или плохим – ты просто Есть и мы тебя очень Любим. И детей твоих, наших внуков, любим.
Извини нас за то, что говорим мы это так поздно.
Папа и мама.

(знайшла на сайті чудового психолога С.Ройз- ділимось хорошим)

[mari]

Притча про коробку з поцілунками

Одного разу тато покарав свою трирічну дочку за те, що вона витратила рулон позолоченого обгорткового паперу. З грошима було туго, і тато був просто розлючений через те, що дитина намагалася прикрасити якусь коробочку без видимої на те причини. Незважаючи на це, наступного ранку маленька дівчинка принесла своєму батьку подарунок. Вона сказала:
- Це для тебе, Татко.
Він був збентежений тим, що за день до цього накричав на доньку. Але його обурення знову вирвалося назовні, коли він виявив, що коробка порожня ... Він звернувся до доньки:
- Хіба ти не знаєш, що коли дарують подарунок, то передбачається, що в коробці має щось лежати? А в тебе просто порожня коробка.

Маленька дівчинка глянула на нього зі сльозами на очах:
- Татку, вона не порожня. Я наповнила її своїми поцілунками. Вони всі твої, Татко!

Батько був вражений. Він ніжно обійняв доньку і попросив вибачення. З тих пір тато зберігав цей безцінний подарунок поруч зі своїм ліжком.
Якщо у нього щось не ладилось в житті, він згадував поцілунки і любов, яку подарувала йому донька.
І це давало йому підказку що є щось важливіше всіх негараздів, матеріальних багатств і сварок через дрібниці.

Чи не занадто часто ми стали замислюватися про матеріальні блага, кар"єру, свої задоволення, і розівчилися самого простого: дарувати один одному щось більш цінне - любов, тепло, поцілунки і посмішки?

[mari]

Бывают люди, рядом с которыми нужно суетиться, стараться, выглядеть, соответствовать. Или все время быть начеку. Или все время контролировать степень откровенности и приближения. Выматывает. И ценность присутствия оказывается эмоционально очень высокой.

Человек, который хочет вызвать в вас чувство вины на ровном месте - вам не друг, на самом деле, и беречь его не надо. Не обязательно давать ему в нос - но уж совершенно точно не обязательно перед ним оправдываться по придуманному им поводу.

Бывают люди-мудаки. Простые и ясные в своем мудачестве, умеющие окрутить вокруг пальца, зацепить за самое ранимое, разжечь самое больное, расковырять самое глубокое. Сделать виноватой.

Бывают люди, рядом с которыми можно быть. Валяться. Нежиться. Думать и совершенно не думать. Держать за руку или за ногу. Давать гладить шею. И до-ве-рять. Без подвоха.

А различить это оказывается возможным только рядом. Поранившись или запутавшись. Спотыкаясь. Доверяясь.

Бывает соблазнительно не пускать, не приближаться, не сближаться, чтоб не столкнуться с "не теми", но только так возможно найти тех, с кем рядом просто можно быть.

(с) Любава Мутилина

Короткий переклад, так як деякі слова"мудаки" і загалом цілий текст перекласти важко :

Бувають люди різних категорій. Поруч з ними- відчуваєш себе по-різному.
Головне не згубитись самим. Але знайомство і дотикання до інших дозволяє знайти дійсно тих, з ким просто можна бути.

[mari]

БЕЗ перекладу

ПИСЬМО ДЕДУ МОРОЗУ ОТ 6-ЛЕТНЕГО МАЛЬЧИКА
(орфография сохранена)
Дорогой Деда Мороз! У меня есть к тибе савсем ма-маленкая просба. Я конешно не всигда веду себя харашо и разбрасываю свои веши и игрушки, но я обязательно буду делать все праильно. Вот уже второй год моей маме ты не приносишь подарок всем есть, а ей нет. Я и сестра и папа и бабушка получаем, а мама нет. Я очен тебя прашу не дари мне падарок, падари его маей маме, хоть бы цветочик. Она всегда харашо сибя видет и очен обрадуется. Ну пожалуста, очен тебя прашу. Спасиба зараняя. исли нада у миня исть немного деняг в капилке и я тибе их дам. Толка не забудь!!! Данила.