КАЗКИ і повчальні історії для дорослих-відкрито для записів

[mari]

Діти гралися у парку. Мами сиділи разом і, споглядаючи на своїх малюків, час до часу порушували тему розмови. Хто що бачив, чув, дізнався. Одна мама поділилась своїми пережиттями проповіді, що почула минулої неділі. Темою проповіді була святість. І звісно почалась жива дискусія із глибоким наголосом, що святим у теперішній час неможливо бути, адже на кожному кроці є гріх. Людина слабка і тому спокушається. Хоч не хоч, але грішити мусиш.
Почата тема розмови, швидко завершилась і настала тиша. Останні репліки нічого доброго не залишили, лише посіяли безнадію. Тому кожна мама заглибилась у роздуми. Дехто час до часу зітхав і в цих зітханнях можна було розпізнати сумні думки: Хм… До святості далеко, значить неба не бачити. І не тільки мамам, але й дітям, які живуть у цьому грішному світі. Тоді ж навіщо було їх родити? Хіба для того, щоб позбавити вічної радості?
В той час, коли молоді побожні мами сиділи у тиші, дитячий вигук перервав їхні роздуми.
”Ти світишся!” – викрикнув до свого товариша один малюк, примружуючи очі. Всі глянули у сторону. І дійсно від одного хлопчика відходив дивний блиск.
Справа в тому, що крізь гілля дерева проходили промені сонця і спадали на малюка. В темному від тіні місці контраст був такий сильний, що видавалось ніби він світиться.
Мати зачарованого від незвичного явища хлопця вигукнула: “А ти стань там, де він стоїть і побачиш, що буде з тобою!”
Хлопчина вийшов із тіні і став під сонячні проміння. Лагідне тепле світло покрило і його. Він засвітився також. Так з’явилась нова гра.
Тепер діти бігали від одного місця до іншого, ставали під сонячні промені та освічували себе. Дитячий сміх та веселість ігри заворожили мамів так, що вони навіть не відводили своїх очей від дивовижної простої дитячої забавки.
За якусь мить один малюк підбіг своєї мами і сказав: “Тепер ти світишся!” Мама підняла свій погляд угору і усміхнулась: “Так просто бути світлою!”
Обняла свого сина, поцілувала і прошепотіла на вухо: “Спасибі, що повернув надію до святості”. А малюк у відповідь поцілував матір і побіг далі гратися із променями сонця.

Ми захоплюємося святими людьми, забуваючи, що вони є лише відблиском Божої слави. Вони відкрились на Божу благодать і вона їх покрила. Бог святістю своєю освітив їх і прославив їх. Це може статися із кожним із нас, вистачає вийти із тіні на світло, вистачає шукати світла і перебувати під його промінням …
Дуже просто бути святими … чи не так?

о.Віталій Тарасенко

[mari]

Список, який врятував мій шлюб


Я трималася, поки я могла в моєму шлюбі. Але настав той день, коли моїх сил не вистачило, і як тільки мій чоловік, Білл, виїхав на роботу, я зібрала речі, взяла нашого 14-місячного сина і пішла з дому. Той рік був єдиним, коли ми жили в одному місті з моїми батьками. Очевидно, можливість втекти до тата й мами спростила моє рішення залишити Білла.

З заплаканим, сердитим обличчям, я пішла з мамою на кухню. Вона тримала дитину, а я, ридаючи, виправдовувала свій вчинок. Мама налила мені чашку кави і сказала, що вона і тато допоможуть мені. Я полегшено зітхнула, коли дізналася, що вони за мене.

- Але перш, ніж ти залишиш Білла, ти повинна будеш щось зробити, - сказала мама. Вона поклала мого сплячого сина, взяла аркуш паперу і ручку, і прокреслила вертикальну лінію в центрі листа. Вона попросила мене написати в лівій колонці все те, що зробив Білл, через що жити з ним стало неможливо.

Я глянула на розділову лінію і подумала, що справа мама попросить написати всі хороші якості Білла. Я була впевнена, що список негативних якостей все одно виявиться довшим, тому охоче взялася заповнювати ліву колонку. Я не шкодувала чорнило та паперу. Мені не терпілося зафіксувати на папері огидний портрет мого нестерпного чоловіка. Ліва колонка виглядала наступним чином:

Ніколи за собою не прибирає.

Неговіркий (мовчун).

Про всі його плани і рішення я дізнаюся останньою.

Засинає під час церковних служінь.

Сякається і робить відрижку прямо за столом.

Ніколи не купує мені хороших подарунків.

Одягається неохайно і невпопад.

Скупий на гроші.

Ледар (не допомагає мені по дому).

Список заповнив всю сторінку. У мене було більше, ніж достатньо доказів того, що ніяка жінка не в змозі жити з таким чоловіком-монстром.

З манірною, самовдоволеної усмішкою я запитала:

- А тепер, я вважаю, ти попросиш мене написати з правого боку аркуша хороші якості Білла?

- Ні, - сказала вона, - Я і так знаю хороші якості Білла. Я просто хочу, щоб до кожної рядку написаної ліворуч, ти написала свою відповідну реакцію справа. Те, як ти чиниш.

Це виявилося більш жорстоким і важким завданням, ніж описувати хороші якості Білла. Я пам'ятала кілька хороших якостей Білла, і цілком могла їх описати. Але я ніколи не думала про себе самої. Я знала, що мама не відстане від мене, поки я все не закінчу, тому я почала писати:

Я ображалася, кричала, сердилась, сердилася.

Мені соромно було бути поряд з ним.

Я будувала із себе «мученика», грала на почуттях і викликала до себе жалість.

Я хотіла бути заміжня за ким-небудь іншим.

Я не розмовляла з ним (замикалася в собі і карала його мовчанням).

Я вважала, що я занадто хороша для нього (я вважала Білла негідним мені).

Список здавався нескінченним. Коли я списала весь стовпчик, мама взяла папір з моїх рук і ножиці зі столу. Вона розрізала мій твір по вертикальній смузі. Ліву колонку вона зім'яла і кинула в сміття, а правий стовпчик вручила мені.

- Беккі, - сказала вона, - візьми цей список додому. Подумай сьогодні над своїми вчинками. Помолись про це. Нехай сьогодні дитина залишиться у нас. Якщо ти щиро виконаєш те, про що я тебе прошу, і як і раніше, будеш хотіти покинути Білла, то тато і я зробимо все, що ми можемо, щоб допомогти тобі.

Залишивши речі і сина, я повернулася додому. Я сиділа на канапі зі своєю частиною листа. Важко було повірити, як виглядали мої вчинки без балансуючого переліку дратівливих звичок Білла. Список виглядав жахливим.

Я бачила запис дріб'язкової поведінки, ганебних методів, і руйнівних реакцій. Я провела наступні кілька годин, просячи у Бога прощення. Я просила силу, керівництво, і мудрість для тих змін, які я повинна була зробити. Я продовжувала молитися і зрозуміла, яким посміховиськом я є. Мені важко стало навіть згадати описані мною гріхи Білла. Наскільки абсурдні були вони. Там не було нічого аморального або жахливого. Моє серце стало настільки запеклим і осліплим, що я перестала помічати, що я була благословленна ??дійсно хорошим чоловіком - не досконалим, але хорошим.

Я згадувала, як п'ять років тому, я дала клятву Біллу. Я обіцяла любити його у хворобі і в здоров"ї. Бути з ним в печалі і в радості. Я обіцяла все це в присутності Бога, моєї сім'ї і друзів. Але не дивлячись на мою священну обіцянку, я була готова була покинути його цим ранком через дріб'язкові проблеми.

Я стрибнула в автомобіль і поїхала назад до моїх батьків. Я не могла повірити тому, як добре я себе почувала, на відміну від мого першого візиту до мами. Тепер я відчувала світ, спокій і подяку.

Коли я забирала сина, я жахнулася від того, що мало трагічно не змінила його життя. Через свою дріб'язкову прискіпливість і підвищену чутливість я мало не позбавила його можливості щодня проводити час з чудовим батьком. Я швидко подякувала своїй мамі і вилетіла за двері, щоб встигнути додому до повернення Білла. На той час, коли він повернувся з роботи, я вже розпакувала речі і чекала його.

Я хотіла б сказати, що Білл змінився, але це не так. Він продовжував робити все те, що бентежило і дратувало мене, змушуючи вибухати і виходити з себе. Проте зміни відбулися в мені. З того самого дня я відчула відповідальність не тільки за мої дії, але також за те, як я реагувала на вчинки і відношення Білла.

В одному з пунктів я написала: Білл спить у церкві. Як тільки він починав дрімати, я ставала неспроможною поклонятися Богові і сприймати Його Слово. Так часто я вважала свого чоловіка бездуховним грубіяном, якому були нецікаві проповіді, - а проповідником був мій батько! У церкві я геть забувала про те, що Білл взагалі не міг довго не спати в положенні сидячи. Я тільки те й робила, що зациклювалася на його неповажному ставленія до богослужіння. Він куняє, а я кип'ятилися. Я йорзала на лавці, відчуваючи себе ображеною і приниженою. Я дивувалася, як я тільки могла вийти заміж за чоловіка, який ганьбить мене на всю церкву. Я була впевнена, що він не заслужив дружини настільки благочестивої, як я.

Однак після молитовного роздуму з моїх очей спала пелена і я змогла побачити себе такою, якою насправді була. Мені було соромно від того, що гординя і зарозумілість отруювали мою душу під час самого дорогоцінного - часу прославлення та поклоніння Богу. Насправді проблема була не в чоловіка, але в мені. З прозрінням в моє життя прийшли зміни. Тепер, коли Білл в черговий раз починав дрімати в церкві, я відводила свій погляд від Білла і себе і зосереджувалася на Бога. Я цілком віддавала себе молитві і вдячності. Мене не цікавило, що відбувалося навколо. Я знала, що відповідаю тільки за своє серце, тому всі свої сили і увагу я направляла на те, щоб наблизитися до престолу благодаті. Вражаюче, що після того, як я почала зосереджувати свою увагу на Богові, а не недоліки Білла, в моїй душі відбулися зміни. Гнів, дратівливість і обурення змінилися на радість, мир і любов.

Невдовзі Білл помітив відбулися в мені зміни. Якось під час обіду він зазначив: «Я помітив, ти стала більш радісною на богослужіннях. Це добре, а то я було почав думати, що тобі не подобається проповідник ». Інстинктивно, я відразу ж захотіла висловити йому, як багато служінь для мене він зіпсував, але я просто прийняла його слова без коментарів.

Багато разів протягом наступних років я переписувала мій список. Я продовжувала просити Бога вибачити мій егоїзм і гордість і дати мені мудрість.

П'ятнадцять років тому, у віці 49 років, Біллу був поставлений діагноз: хвороба Альцгеймера. Він був змушений залишити роботу. Всі домашні обов'язки та фінансове утримання сім'ї звалились на мої плечі. Багато днів і ночей стали для нас неспокійними і тривожними. Мої сини і я спостерігали за тим, як Білл відчайдушно боровся за життя. Його оптимізм і витривалість надихали нас.

Ми з усіх сил трималися за нашу віру в те, що Бог тримає його життя в Своїх руках. Для нас це було втішно, бо ми чітко усвідомлювали власну безпорадність. Ми шукали в Біблії відповіді на питання. Ми запитували: «Чому?» Наші серця були наповнені то болем, то розпачем, то сумом. Незважаючи на шквал переживань ми не переставали шукати Божий світ, що вищий від усякого розуміння.

Я шкодую про те, то так часто я виходила з себе через те, що стан Білла виводив мене з внутрішньої рівноваги. У ті часи мені не вистачало терпіння, хоча я і знала, що Білл нічого не робив, щоб ускладнити моє життя. З часом я зрозуміла, що на мені лежить відповідальність відповідати на його дії любов'ю Божою. Я волала до Бога, щоб Він любив через мене - бо я була нездатна любити Білла так, як його любив Бог.

Багато разів я дякувала Богу за мою матір, яка була моїм духовним наставником. Напевно, багато разів вона хотіла відчитати мене або висловити свою думку про моє поганому поводженні. Однак замість цього вона просто допомогла мені виявити істину, яка врятувала найцінніше для мене - мій шлюб. Якби я не навчилася реагувати як дружина-християнка на попередні маленькі проблеми Білла, я не була б в змозі правильно ставитися до тих великих труднощів, які прийшли тепер.

Мій син якось прийшов додому і запитав: «Мамо, а що ми будемо робити, якщо тато одного разу не згадає нас?» Я відповіла: «Ми будемо пам'ятати його. Ми будемо пам'ятати чоловіка і батька, яким він був. Ми будемо пам'ятати все те, чому він нас навчив і те, як сильно він любив нас ».

Після того, як син вийшов, я посміхнулася. Я згадала про все те, що зробив для нас ця людина, яка любила свою сім'ю . І багато хто з цих приємних спогадів пов'язані саме з тими дратівливими звичками, які я внесла до списку негативних якостей Білла багато років тому.

Беккі ЗЕРБІ,
заміжня за Біллом 29 років

[mari]

Примара

примара...

По щоках примари повзла холодна, байдужа сльоза. Мабуть, остання крапля, що вичавилася з розбитого, роздавленого, пошматованого серця.
„Отак! Нехай! Байдуже! Що мені до нього?”
А на неї дивилися повні болю, муки, надії, любові очі. Вони ніби благали: „Не йди від мене. Залишися... Живи”.

примара мовчала…
Розкішна і впевнена у собі, вона сиділа на дивані, обтягнутому найтоншою шкірою, й роздивлялася золоту каблучку, котру щойно подарував кавалер.
А що вона могла сказати? Що зовсім не шкодує його? Що давно вже втратила спроможність співчувати, любити, радіти, а тому й жити? Що стала примарою? Хіба це вона мала сказати? Чи те, що колись сама так, як він зараз, благала, любила, вірила, надіялася, падала і знову вставала, відмивала серце від сліз і йшла на пошуки свого щастя. А воно було завжди примарливим. Наче міраж у пустелі. Вона ловить, а воно сміється і зникає. Чи розповісти, як колись вона - світла і щира - часто роздягалася, до останнього без сорому, без сумнівів? І від того світ ставав чистішим, від нього віяло теплом, ніби побувала у рідних обіймах.
А тепер вона сама роздягає. До останньої ниточки, повністю, а тоді… залишає на холоді, морозі… „Нічого – я ж вижила, то й вони виживуть. Зачерствіють лише, і все…”.
Від болю інших, влади, здавалося, стане легше, відчує хоч краплину солодкої насолоди, але… була лише крапля гіркоти, та й то на мить. „Але нехай, нехай хоч гіркота. Це ж краще, ніж зовсім нічого – порожнеча…”

примара думала…
Ось і цей, наступний її шанувальник. Чим кращий? Хіба тим, що отак, роздягнений, уже стільки часу стоїть перед нею і дивиться прямо у вічі. Ув очах таке тепло, що на мить їй здалось і вона зуміє зігрітися в ньому. „Так, він міг би зігріти, розтопити, відігріти її. Але… що потім? Знову голою на морозі? Ні! З мене досить…”
…того разу він не прийшов. Саме тоді, коли був уже майже поряд, коли в її душі відчинився замок і ледь скрипнули назустріч дверцята. „Не прийшов! Отак і треба! Все правильно… Я ж знала, по-іншому не може бути. Оце й усе. Досить! Он їх скільки мерзне під вікном. Просять, благають… Нехай, що мені до них. І він… не прийшов…”.

примара відчинила вікно й ступила у безвість…
У серці щось обірвалось і боляче різануло по всіх жилах та нервах…
Та раптом чиїсь руки підхопили її, притиснули до гарячих грудей.
- Хто ти? Ангел?
На неї дивилися ті самі теплі очі, але вже по-іншому – впевнено й радісно.
- Можеш і так мене називати: Ангел. Я став ангелом для тебе! Чекав тебе так довго, що став ангелом.. Я завжди буду на крок попереду. І я перший ступив туди, куди ти тепер… У твоєї зневіри не залишилося більше нічого. Вона розбилась, а ти залишилася зі мною… І так буде завжди…
Вона дивилася йому в очі. Повні кохання, повні надії…
З її очей скотилася крапля.
Невже сльоза?
Звідки?
Остання ж уже була...

Ірина МАЦКО
Січень 2011 р.

[mari]

Коли почуєш, як люди говорять про пороки інших людей, не розділяй їх задоволення. Коли почуєш про погані справи людей, не дослухувуй до кінця і старайся забути те, що почув. Слухаючи ж розмови про чесноти людей, запам'ятовуй і розповідай.

Роби так, і скоро ти так звикнеш до цього, що коли почуєш про зло людей, то це буде для тебе так само боляче, як якщо б лаяли тебе самого, і, коли зірветься у тебе з мови зле слово про ближнього, тобі буде це так само боляче, як якщо б ти сам вдарив себе.

(Лев Миколайович Толстой)

[mari]

- Тобі потрібно зрозуміти це.
- Що зрозуміти?
Що навіть найважче життя - це дар.
Що любов безцінна і рідкісна.
І що кожна добра справа зараховується.
І що навіть одна людина може змінити світ, якщо побажає цього всім серцем, повірить у себе і в людей, які в нього вірять.

[mari]

Коучингова притча про недоліки та бур"яни в житті!


Одна людина дуже пишалася своєю прекрасною галявиною. Одного разу вона побачила, що серед трави виросли кульбаби. Як вона тільки не намагалася позбутися від них, але кульбаби продовжували бурхливо рости.
Нарешті вирішив цей чоловік написати листа до департаменту сільського господарства. Він перерахував всі методи боротьби з бур'янами. Лист закінчив питанням: «Я випробував всі методи. Порадьте, що робити? »
Незабаром він отримав відповідь: «Пропонуємо вам полюбити їх».


ОСОБИСТО Я ДУМАЮ ЩО ЦЕ ВІДПОВІДЬ НА УСІ!!!!!!!!!!!!!!Питання у нашому житті!

[mari]

Хлопчик увійшов в зоомагазин. Він шукав цуценя. Продавець показав йому на підстилку в ящику. Хлопчик подивився на щенят. Він узяв кожного з них, подивився і поклав назад.

Через кілька хвилин він підійшов до продавця і сказав: «Я вибрав одного, скільки він коштує?».

Людина назвав йому ціну, і хлопчик пообіцяв прийти через кілька днів з грошима. «Не запізнися», - сказав продавець, - «таких цуценят швидко розкуповують».

Хлопчик обернувся і посміхнувся: «Я не боюся», - сказав він, - «мій буде тут».

Хлопчик пішов працювати - полоти, мити вікна, чистити двори. Він працював старанно і економив гроші. Коли було достатньо для покупки, він повернувся в магазин.

Він підійшов до каси і простягнув пачку м'ятих купюр. Продавець ретельно розсортував і перерахував гроші. Після цього він посміхнувся хлопчику й сказав: «Все вірно, синку, можеш взяти свого цуценя».

Хлопчик потягнувся до задньої стінки ящика, дістав худого цуценя і повернувся йти.
Продавець зупинив його.

«Не бери цього цуценя», - заперечив він, - «він кульгавий. Він не зможе грати. Він ніколи не буде бігати за тобою. Він не зможе принести палицю. Візьми одного зі здорових ».

«Ні, дякую», - відповів хлопчик, - «це якраз таке щеня, якого я шукав».

Коли хлопчик почав йти, продавець хотів сказати ще щось, але осікся. Раптово він зрозумів. З-під низу штанців хлопчика визирали скоби - скоби для кульгавої ноги.

Чому хлопчикові потрібна була саме ця собака? Бо він знав, що вона відчувала. І він знав, що вона - особлива.

[mari]

В Японіі, в одному селищі недалеко від столиці жив старий мудрий самурай. Одного разу, коли він вів заняття зі своїми учнями, до нього підійшов молодий боєць, відомий своєю брутальністю і жорстокістю. Його улюбленим прийомом була провокація( а це нам так знайомо:)): він виводив противника з себе і, засліплений люттю, той приймав його виклик, здійснював помилку за помилкою і в результаті програвав бій.
Молодий боєць почав ображати старого: він кидав в нього каміння, плювався і лаявся останніми словами. Але старий залишався незворушним і продовжував заняття. В кінці дня роздратований і втомлений молодий боєць забрався геть.
Учні, здивовані тим, що старий виніс стільки образ, запитали його:
- Чому ви не викликали його на бій? Невже злякалися поразки?
Старий самурай відповів:
- Якщо хтось підійде до вас з подарунком і ви не приймете його, кому буде належати подарунок?
- Своєму колишньому хазяїну, - відповів один з учнів.
- Теж саме стосується заздрості, ненависті і лайки. До тих пір, поки ти не приймеш їх, вони належать тому, хто їх приніс.

[mari]

Ісус знає, що ти відчуваєш. На роботі «під прицілом»? Ісус знає, що ти відчуваєш. Потрібно зробити більше, ніж в людських силах? Так само було з Ним. Люди беруть від вас більше, ніж дають? Ісус розуміє.

Як маленький хлопчик в цій історії, Ісус дивиться на тебе з серцем, повним співчуття. Він знає, що ти - особливий ...

Як підтримати людину?

Маленький хлопчик грає з іншими дітьми на майданчику і неминуче падає. Що він робить насамперед? Він біжить до мами, щоб вона його поцілувала. Йому це необхідно прямо зараз. Як тільки ненька цілує хлопчика, його сльози кудись проходять, спрацьовує всесильна мамина магія, під назвою «підтримка». Це дуже сильне знеболювальне. Багато хто з нас підсаджуються на нього на все життя.

Як це працює? Дуже просто. Маленька дитина більше всього на світі цінує маму і довіряє мамі. Він змушений це робити, це інстинкт самозбереження. Всі ми хочемо вижити, і те, що говорить мама, яка нас народила, яка набагато досвідченіші в цьому новому для нас світі, це не спростовується. Як в геометрії, будь-яка теорема відштовхується від аксіоми. Так і тут, необхідно спертися на думку мами і діяти, виходячи з цієї довіри. А це значить, мама всесильна і досконала.

Якщо вона обійме плаче малюка і заколише його, значить, все не страшно, значить, можна жити далі, і світ не впав. Це той же механізм, що заражає нас страхом помилок і падінь - якщо мама панікує, коли дитина падає, то людина все життя буде берегти себе від ризику, щоб не засмучувати матусю.

Вся сіль в тому, що існує два види підтримки. Та підтримка, що дає мама, абсолютно необхідна нам. До трьох років. Після трьох ми все більше потребуємо татової підтримки. Можна сказати, що в нашій країні взагалі відсутній інститут батьківства. Це не є основою всіх бід російських чоловіків, але це велика і значуща частина. Що ми отримали замість їх підтримки? Кілька ідіотських інтроектов, на кшталт «Чоловікові не можна бути слабким», «Чоловіки не плачуть», «Мужики не танцюють», і так далі.

Що б ми отримали в ідеалі? Перш за все, ми б отримали особисту силу. Замість жалю і погладжування по голівці тато пропонує розібратися з проблемою. Приміром, мій син ходить по квартирі і пхикає, дружина починає його жаліти, я запитую: «Що трапилося?» Він каже, що старший брат сидить на його ліжку і грає, а йому вже хочеться спати. Я не вступаюсь за нього і не шкодую, я пропоную йому самому попросити брата піти з його ліжечка. Все виходить.

Простенький приклад, але давайте розберемося, що він отримав в результаті? У нього тепер є досвід прямого впливу на події, якщо йому щось треба, то не обов'язково грати роль жертви, не обов'язково бути безпорадним, можна спокійно поговорити, можна адекватно заявити повні права на свою територію, можна бути активним у досягненні своїх бажань і не залежати в цьому від інших людей. Зовсім не потрібно вибудовувати складні маніпулятивні схеми, у нього достатньо сил, щоб впоратися з проблемою.
І так крок за кроком, все дитинство. У хлопчика в результаті з'являється внутрішній ресурс, тепер проблема не є для нього покаранням, тепер це завдання, яке можна вирішити. А рішення задачі тягне за собою нагороду. Життя не зле і не добре. Це просто життя, в якому у нього тепер є вибір.

Це не означає, що людина більше не потребує материнської теплоти і не співчуваючої підтримки. Це значить, він може попросити іншу людину про таку підтримку. Йому більше не потрібно будувати з себе бідного і нещасного "потєряшку". Це означає, що він не залежний в усьому від обставин та інших людей. Це значить, він може спиратися на самого себе.

[mari]

Є чудова приказка: «Кожен хоче мати друга, але не кожен хоче ним бути». Зараз все частіше ми хочемо «мати». «Хочу дитину» - замість «хочу бути матір'ю», «хочу мати чоловіка» - замість «хочу бути дружиною» і т. п. За цими тонкощами мови видно ставлення людини до життя, її девіз: або - я для когось, або - хтось для мене ... У своєму бажанні мати ми ламаємо життя, розбиваємо серця - і страждаємо від самотності ... «Людині яка володіє» завжди буде мало того, що є. Мало грошей, мало влади, мало однієї дружини, мало друзів, мало веселощів, мало самого себе. Споживач, не маючи власної суті, складається з того, чим він володіє.