«ЖИДІВСЬКИЙ КУРІНЬ» УГА
В українсько-єврейських взаєминах було багато прикладів як співпраці, так і непорозумінь, які закарбувалися в пам’яті народів й по сьогодні присутні у нашому сприйнятті. Втім, історія «Жидівського куреня» Української Галицької армії* навіть через дев’яносто років після його створення залишається невідомою, хоча саме на прикладі цієї бойової формації варто будувати міжнаціональне порозуміння.
ФЕНОМЕН ГАЛИЦЬКОГО ЄВРЕЙСТВА
Коли мова заходить про історичний контекст українсько-єврейських відносин та їхні особливості на Галичині, то одразу варто зауважити, що на цій частині українських земель ніколи не було такої ескалації конфліктів, які відбувалися на Наддніпрянщині за часів Хмельниччини, Коліївщини чи на початку ХХ століття. І хоча за просвіченого абсолютизму Габсбургів євреї мали цілий ряд обмежень, їхнє життя виглядало набагато кращим, ніж їхніх одновірців по той бік східного кордону. Зрештою, поширений з латинської мови етнонім «жид», який був однаково присутнім як у Російській, так і в Австро-Угорській імперії, в останній ніколи не набував негативного забарвлення.
Уже в другій половині ХІХ століття львів’янин, відомий польський політичний діяч Станіслав Тарковський висловив думку, що «єврей не може бути львівським архієпископом, тому що він єврей, але це не причина, щоб він не міг бути львівським бургомістром». За статистикою, перед Першою світовою війною у Львові євреї складали 70% усіх адвокатів міста та 60% лікарів, а 1910 року 33% усіх студентів Львівського університету становили євреї. І це при тому, що ця третя за чисельністю національна група складала всього 12 відсотків населення Галичини.
Перебуваючи під польським пресом, два поневолені народи — українці та євреї просто-таки були приречені на співпрацю, яка уже в ХХ столітті матеріалізувалася у вигляді депутатських мандатів до віденського парламенту. Це стало можливим завдяки першим виборам до австрійської Державної Ради, які відбулися 1907 року на основі загального виборчого права для чоловічої частини населення. У міських виборчих округах українці віддали свої голоси за депутатів-сіоністів, а в сільських — євреї голосували за українців. Завдяки цьому політичному порозумінню євреї отримали перших двох депутатів у парламенті. Через десятиліття євреям доведеться визначатися з політичною підтримкою українців у їхніх визвольних змаганнях. Обидва українські державні утворення — УНР і ЗУНР передбачили в своїх конституціях широко культурну автономію для єврейської спільноти, що дало підставу відомому єврейському досліднику Шварцу стверджувати: «Україна була першою державою світу, яка запровадила екстериторіальну культурну автономію для національних меншин». Щоправда, це не стало вагомою причиною для євреїв, щоб формально підтримати українців у їхній боротьбі з поляками у 1918—1919 роках. Офіційною позицією євреїв був нейтралітет, що, зрештою, було для них частиною політичної традиції — століттями перебуваючи у вигнанні, їм легше було не втручатися у військово-політичні конфлікти інших народностей.
БОЙОВИЙ ШЛЯХ «ЖИДІВСЬКОГО КУРЕНЯ»
Ситуація набула іншого відтінку після захоплення поляками Львова у листопаді 1918 року. За три дні — 21—24 листопада поляки вчинили погроми, у яких загинуло 150 євреїв і постраждало близько семи тисяч родин. Розголос, який отримали ці події, змусив польську владу провести розслідування, й у кінцевому варіанті всю провину за погроми було перекладено на міське дно. Причиною погромів була, попри проголошений нейтралітет, моральна підтримка українців єврейським населенням. Криваві листопадові події у Львові спонукали євреїв у ряді міст заснувати загони міліції, призначенням яких була самооборона від будь-яких етнічних чи військових посягань. Зокрема, таку міліцейську формацію було засновано в Тернополі в листопаді 1918 року колишнім поручником австрійського піхотного полку Соломоном Ляйнбергом. І коли 16 червня 1919 року українці відбили у поляків Тернопіль, за погодженням з виконавчим комітетом євреїв Тернополя — «Жидівською національною радою» Соломон Ляйнберг звернувся до полковника Української Галицької армії Осипа Микитки з пропозицією приєднатися до лав УГА. Так з’явився «Пробойовий курінь І корпусу Галицької армії», який став більш відомим під назвою «Жидівський курінь УГА». За дуже короткий час «Жидівський курінь» вже налічував 1200 вояків-євреїв, які добровільно зголосилися воювати за українську державу, що само по собі є феноменом, який можна прирівняти до Єврейського легіону, який під час Першої світової війни на боці Великої Британії воював у Палестині. Щоправда, вояки «Жидівського куреня» воювали за Україну, в той час коли вояки Єврейського легіону боролися за власні національні інтереси. «Жидівський курінь» отримав назву «пробойового», тобто «ударного», що свідчило про його бойові властивості та залучення до найважливіших бойових дій. Так, спочатку куреню довелося прикривати відступ УГА на лінії Тернопіль-Підволочиськ. Пізніше, перейшовши Збруч, «Жидівський курінь» брав участь у боях проти більшовиків й через Проскурів, Вінницю та Бердичів дійшов аж до околиць Києва — Святошина. Враховуючи, що Пробойовий курінь І корпусу Галицької армії прославився своєю відвагою та успіхами в боях, усюди, де він проходив, УГА мала підтримку єврейського населення. А в Бердичеві Соломону Ляйнбергу навіть дозволили провести мобілізацію добровольців. Але ні добра слава куреня, ні додаткова мобілізація не змогли вберегти бійців від тифу, який забрав дві третини особового складу Пробойового куреня. По-різному завершилася й доля вояків, які врятувалися від тифу. Частина з них через Одесу переправилася воювати до Палестини, інші ж залишилися на Наддніпрянщині або ж повернулися на Галичину. Серед останніх був і Соломон Ляйнберг. Є вагомі підстави вважати, що його замордували поляки у Тернополі 1920 року.
ЄВРЕЇ В БОЙОВИХ ФОРМУВАННЯХ УГА
«Жидівський курінь» був не єдиною єврейською формацією, яка воювала в складі Галицької армії. Це тим більше цікаво, що українці з поваги до нейтралітету, проголошеного євреями, не мобілізовували представників національних меншин до регулярного війська, яким була УГА. Натомість поляки сумно прославилися ще з перших днів україно-польської війни, коли насильно рекрутували євреїв до армії. Це змусило Комітет єврейської безпеки ще 14 листопада 1918 року звернутися до світової громадськості з протестом проти таких дій польської влади. У історичних спогадах можна зустріти згадки про єврейський загін при 11-й Стрийській бригаді УГА та Кінно-кулеметну сотню 4-ї Золочівської бригади, якою керував Салько Ротенберг. Уже пізніше офіцер УГА Гайдучок назвав Ротенберга «українським євреєм» і, згадуючи про те, як Салько, отримавши поранення, все ж повернувся до своєї бойової частини, резюмував: «Скільки ж чистокровних українців не були поранені, а боялися опинитися в бригаді...» Сотня Салька Ротенберга підкреслювала свою національну ідентичність і музичним супроводом, який складався із трьох музикантів (двоє з яких були скрипалями). Подібно до Жидівського куреня, єврейська сотня Золочівської бригади відзначилася хоробрістю на Східному та Західному фронтах, але, на відміну від куреня, сотня Ротенберга майже вся, включно із сотником, загинула в боях з більшовиками. Салько Ротенберг отримав смертельне поранення, прикриваючи відступ війська під Коростенем, і помер у Кам’янці-Подільському. Серед інших відомих євреїв, які воювали в лавах УГА, варто згадати й Людвика Розенберга-Чорнія, який був сотником січових стрільців і навіть очолював школу унтер-офіцерів під Білою Церквою та був одним із представників українських військових на переговорах з німцями наприкінці жовтня 1918 року. Найбільше ж євреїв у складі УГА було серед лікарів. Щонайменше троє з них були при кермі військових шпиталів на Галичині: сотник доктор Глянц — керівник хірургічного відділення у Самборі, лейтенант Зелінгер — керівник військового шпиталю в Станіславі (Івано-Франківську), лейтенант Кельнер — заступник головного лікаря дрогобицького шпиталю. Про останнього в мемуарах згадується, що він був «другим лікарем у лікарні» виключно через національний мотив, адже за званням та віком був старшим за лікаря-українця. Ці приклади були непоодинокими, у порівнянні з іншими родами військ УГА кількість євреїв серед лікарів була найвищою. За різними даними, до двох тисяч галицьких євреїв добровільно й жертовно в лавах Української Галицької армії воювали за українську справу. Попри сумне та трагічне завершення цієї військової політичної епопеї, було створено феномен, який, на величезний жаль, навіть через дев’яносто років після тих подій ані для українців, ані для євреїв поки що так і не став прикладом співпраці та порозуміння між двома народами.
ЄВРЕЙСЬКИЙ ЛЕГІОН БРИТАНСЬКОЇ АРМІЇ
Подібним до Жидівського куреня УГА військовим утворенням можна вважати Zion Mule Corps («Сіонський корпус погоничів») та Єврейський легіон — військові підрозділи британської армії, які складалися із добровольців-євреїв і воювали за визволення Ізраїля від турецького панування.
Ідея створення подібної військової формації належала одеському єврею Володимиру Жаботинському, який у грудні 1914 року звернувся до 11 тисяч єврейських біженців в Олександрії із закликом до створення Єврейського легіону, який би воював на стороні Антанти за визволення Палестини від турків. Але, зважаючи на заборону британського закону приймати до війська іноземців, євреям було запропоновано створити транспортну колону, яка б брала участь у воєнних діях проти турків. Ця формація чисельністю в 650 осіб отримала назву «Сіонський корпус погоничів» або «Загін погоничів мулів».
У липні 1917 року уряд Великої Британії дав дозвіл на формування єврейських полків, або, як їх популярно називали, Єврейського легіону (офіційно ця частина називалася 38-м батальйоном королівських стрілків). У їхньому складі воювали євреї-добровольці з Росії, Великої Британії та США. Лише останніх налічувалося шість із половиною тисяч осіб.
Офіційний наказ про розпуск Єврейського легіону датується березнем 1920 року. Проте існування Єврейського легіону стало великою моральною підтримкою для боротьби євреїв за створення самостійної держави.
Святослав Липовецький
