о.Мартин » 02 квітня 2012, 10:00
Потрібно виробити собі правильне усвідомлення про саму Сповідь.
Таїнство Сповіді називається також «Наверненням», бо воно здійснює заклик Ісуса Христа покаятися (Мр.1,15.), повернутися до Отця (Лк.15,18), від Якого людина віддалилася через гріх. Його названо «Покаянням», бо воно освячує особистий шлях до навернення, жалю і спокутування з боку християнина. Його названо «Примиренням», бо воно дає грішникові любов Бога, яка примирює: «Примиріться з Богом!» (2Кор.5,20).
Ісус закликає до навернення. Цей заклик є істотною частиною проповідування Царства: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр.1,15).
Заклик Ісуса до навернення і покаяння – це навернення серця, внутрішнє покаяння. Без нього зовнішні прояви покаяння залишаються даремними й брехливими.
Внутрішнє покаяння є корінною переоцінкою всього життя, поверненням, наверненням до Бога усім нашим серцем, припиненням гріха, відверненням від зла, відразою до злих вчинків, які ми вчинили. Водночас воно містить бажання і постанову змінити своє життя в надії на Боже милосердя і довірі до помочі Його благодаті. Це навернення серця супроводжує біль і спасенний смуток, який Отці назвали скорботою духа, жалем серця.
Наверненням є насамперед діло Божої благодаті, яке навертає наші серця до Нього: «Наверни нас, Господи, до Себе, і ми повернемось» (Плач Єр.5,21). Бог дає нам силу, щоб починати все наново. Розкриваючи велич любові Бога, наше серце стрясається від жаху і гріховного тягаря і починає боятися образити Бога гріхом і бути відлученим від Нього. Людське серце навертається, дивлячись на Того, Кого зранили наші гріхи (Iв.19,37; Зах.12,10): «Погляньмо пильно на кров Христа і зрозуміймо, яка дорога вона Богові й Отцеві Його; бо вона пролита за наше спасіння, вона принесла цілому світові благодать покаяння» (Св. Климент Римський, Послання до Коринтян, 1,4).
Внутрішнє покаяння християнина може виражатися в різноманітних формах. Св. Письмо та Отці особливо рекомендують три з них: піст, молитву і милостиню (Тов.12,8; Мт.6,1-18), які виражають навернення стосовно самого себе, стосовно Бога та інших людей.
Навернення здійснюється у щоденному житті через діла примирення, турботу про вбогих, практикування і захист справедливості і права (Ам.5,24; Іс.1,17.), через визнання своїх провин перед братами, братнє повчання, перегляд життя, іспит сумління, духовний провід, прийняття терпінь, витривалість під час переслідування за справедливість. Узяти свій хрест і кожного дня йти вслід за Ісусом - це найпевніша дорога покаяння (Лк. 9, 23.).
Шлях навернення і покаяння прекрасно описав Ісус у «Притчі про блудного сина», центром якої є «милосердний батько» (Лк.15,11-24): зачарування оманливою свободою, залишення батьківського дому; крайня убогість, у якій опинився син після змарнування майна; глибоке приниження від того, що змушений був пасти свиней, а ще гірше, приниження від того, що змушений був їсти стручки, що їх їли свині; роздум про втрачене добро, жаль і рішення визнати себе винним перед своїм батьком; шлях повернення; великодушне прийняття, радість батька - у цьому, власне, полягають головні риси процесу навернення. Гарне вбрання, перстень І святковий бенкет є символами цього нового життя, чистого, гідного, сповненого радості, яким є життя людини, що повертається до Бога і в лоно своєї родини, якою є Церква. Лише Серце Христа, яке знає глибину любові Свого Отця, могло нам виявити безмір Його милосердя способом, повним простоти і краси.
Гріх - це насамперед образа Бога. Він шкодить. Це – зло, злочин людини. Це – болото для душі. Це також перешкода бути з Богом, не тільки зараз а назавжди. Тому коли грішник приходить до Сповіді, він приходить не тому що згрішив, адже всі люди грішні,; він приходить тому що кається за свої гріхи, жаліється що образив Бога своїми злочинами. Писав один святий – «До пекла не засуджені ті, хто багато грішили; а ті, хто грішили і не покаялися».
У Сповіді між актами каянника перше місце займає жаль. Він є «болем душі і ненавистю до вчиненого гріха з рішенням не грішити більше в майбутньому» (Тридентський Собор: DS 1676.). Якщо жаль походить з любові до Бога, любленого понад усе, він називається «досконалим жалем» (жаль із любові). Жаль, який називається «недосконалим» (або аttrіtіо), також є даром Божим, спонукою Святого Духа. Він народжується з усвідомлення мерзотності гріха або зі страху перед вічним прокляттям та іншими карами, які загрожують грішникові (жаль зі страху).
Багато гріхів приносять шкоду ближньому. Треба зробити все можливе, щоб цю шкоду виправити (наприклад, віддати вкрадені речі, повернути добру славу того, на кого був зведений наклеп, винагородити кривди). Звичайна справедливість вимагає цього. Крім того, гріх ранить й ослаблює самого грішника, як і його зв'язок з Богом і з ближнім.
Конкретно - жаль за гріхи – означає збудити щирий жаль за свої вчинки, перепросити Бога. Це біль душі і ненависть до вчиненого гріха. Жаль має походити з любові до Бога.
Постанова поправитись - пообіцяти Богові змінити своє життя, направити вчинену шкоду, більше так не чинити. Ці три умови кожний християнин виконує на самоті. Люди, котрі ідуть до сповіді, мусять мати тверду постанову поправитися. Якщо, висповідавшись, чоловік і жінка знову порушуватимуть заповідь «Не чужолож», вийде певне непорозуміння – вони приходять до Сповіді, немовби хочуть поправитися, але повертаються до гріха. Іти сповідатися можна тоді, коли твердо постановлять змінити своє життя. Якщо людина з кимось гнівається і не має бажання помиритися, такий каянник не отримує розгрішення, а це означає, що Сповідь не відбулося, душа від гріхів не очистилася. Людина яка хоче висповідатись, але не хоче, заявляє, що категорично не буде відходити від свого гріха, не може прийняти прощення своїх гріхів, бо сама цього не бажає. Сповідь – це Божа рука яка простягається і подається нам, що ми могли вийти чистими та святими з гріховного болота, яка користь цієї допомоги, коли ми виходимо з болота, щоб свідомо чимшвидше туди ще раз полізти?
Щодо ваших запитань…..
1. Кожна людина покликана жити моральним життям, тобто за приписами християнської моралі.
2. Щодо нашого статевого життя – кожен статевий акт повинен бути відкритий до зачаття, тоді цей акт є природнім, людським та не образливим ні для людини ні для Бога.
3. Будь-яке неприродне старання запобігти зачаття (в тому числі перерваний акт) є гріхом. Це акт, який є не природнім і принижує велич і святість статевого життя.
4. Хто каже у Сповіді, що буде далі грішити, бо так сам бажає і думає, що так правильно і не збирається змінити своє життя і відмовитися від аморального життя не може прийняти прощення. Це вам скаже будь-який священик.
5. Бувають ситуації коли жінці після 2 чи 3 Кесарського рекомендують перев’язати труби бо подальші вагітності можуть бути небезпечними для життя та здоров’я жінки. Тут вживаються слова «рекомендують», «можуть бути», «небезпечно». Бог прощає УСІ наші гріхи, але якщо людина за «рекомендацією» священика не покається за свої гріхи, не пожаліє за скоєні злочини, вона «може бути» покарана на вічні муки… і це «небезпечно».
6. Іншими словами, ми всі грішимо… не в тому річ… річ у тому, щоб ми визнавали, що ми грішні, і забажали змінити своє життя через каяття, жаль за гріхи і постанову поправитись. Це і означає прийти Христа у своєму житті. Це і означає жити Євангелієм. Це означає цінити смерть Ісуса Христа на хресті.
