Ми народжували разом з чоловіком. Щоправда трохи все було не так, як хотілося.
В Тернополі карантин і партнерські відмінені, то ми в останню мить зірвалися й поїхали в Дунаївці. (В нас це вже звичка - вирішувати й діяти в останню мить).
Приїхали зранку у вівторок 1 грудня, нас направили на УЗД, там сказали, що поки шо ще не в родах.
Лікар неміг одразу оглянути, аж після обіду, то чоловік поїхав додому - 160 км в одну сторону.
А потім лікар дивиться - шийка повністю згладжена, розкриття два пальці, а я ше нічого не відчуваю.
Сказав, якщо до ранку не народжу, то ставитимуть капельницю.
Звоню чоловіку, а він вже до Тернополя доїзжає.
В 22,00 почалися перейми, в 1 ночі акушерка подивилася - розкриття 3 пальці.
Дзвоню чоловіку, кажу не знаю, чи варто їхати, чи встигнеш, але їхали в Дунаївці заради партнерських...Чоловік за дві години вже був біля нас. На перший період пологів не встиг, без нього було дуже важко, я лиш ходила і поглядала на годинник. А вже на другому підтримка була колосальна. Я без нього від умивальника не відходила - то в очах темніло від болю, то рвала, а в другому періоді вже умивальника не було, то чоловік мені обличчя змочував, водички подавав, шептав на вухо слова підтримки, а коли малятко виклали на груди, то мій чоловік, який ніколи не вмів проявляти почуттів на людях, так мене розцілував....Як він тішився синочком!!!...Та просто бачити було його щасливі очі, та синульку.....і все-все одразу забулося.