мешканка » 06 травня 2011, 15:49
Присвячується моїй бабусі Марині, якої вже нема на світі, але згадка про неї назавжди залишиться в серцях багатьох.
Пригадую сільську хатину, оточену зеленню винограду та мальвами… Особливий запах, чи то п’янкого аромату квітів, чи то свіжого хліба і ще чогось такого особливого, такого рідного і знайомого… саме так пахло волосся та руки моєї бабусі: свіжим хлібом, землею, квітами…А вона-завжди усміхнена, завжди весела, сповнена любові та доброти… Пригадую затишок в її обіймах, ніжність її порепаних старечих рук і бездонність доброти в її погляді. Останнього разу, коли ми бачились, бабуся вже була немічна, лежала на ліжку і безкраїм поглядом вдивлялась кудись в далечінь… ЇЇ обличчя, схудле і змарніле від болю, все ще випромінювало ніжність, а очі, немов вдивлялись в душу, немов намагались згадати все те, що траплялось на життєвому шляху і за що ще не встигла подякувати Богові. А життєвий шлях моєї бабусі був далеко нелегкий, сповнений страждань та поневірянь, болю та великого кохання.
Важкі часи тоді були… Як моя бабуся з дідусем одружились то не встигли й року разом прожити, як дідуся забрали в армію. А через пару років бабусю з її матір»ю вивезли в заслання на Сибір, бо її батько і брат були в УПА. Просто, одного дня прийшли воєнні до хати і сказали, що дають годину "на збори"...Завантажили на машину,потім на поїзд (в товарний вагон..забитий дошками) а потім на пароплав і так довезли до Сибіру. Вивантажили на березі... Пів села, з дітьми маленькими, зі старими... Вони не знали куди їм йти, посідали на березі, запалили вогонь та й почали співати... Через той спів з ближчих хатин підходили люди і скликали інших, казали: "Ето не бандеровцьі - ето люди..." Так їх всіх взяли на ночівлю...а потім почалось будування "посёлка", лісоповал....Каторжна праця з -50 взимку і +50 влітку. А дідуся, тим часом, з армії, за пропаганду національного духу, забрали в тюрму, в лагер. Пробув мій дідусь в тюрмі строгого режиму майже 14 років. Вижив тільки завдяки тому, що був дуже добрим столяром. Під кінець ув"язненя дідусь важив 52 кілограми при рості 1,70. Коли вийшов йому строк - повернувся він до рідного села, до рідного дому, а там-все спустошене, земля –поділена, нічого нема і ніхто не знає куди вивезли його сім"ю...Якось серед людей він дізнався, приблизно, в який район їх вивезли і власним ходом поїхав шукати свою дружину. Через щасливий випадок ( одна старенька бабуся, яка зустрілась йому по дорозі, знала де був той "посёлок") мій дідусь, через 14 років розлуки, відшукав мою бабусю.
Пригадую, бабуся розповідала: « як вийшла я з хати і дивлюсь –хтось дорогою іде… та такий худий та блідий…підійшла ближче, а то мій Василько…та такий сивий, як старий дідусь… але найрідніший в світі Василько»
Там, в Сибірі, в поселенні "Тузейга" народилась моя мама і моя тітка. І аж в кінці 60 років вони вернулись додому і знову, на порожньому місці, почали власними силами відбудовувати хату вже в рідній Україні.
Та, не зважаючи на важку долю і нелюдські випробування, моя бабуся з дідусем залишились щирими, добрими та людяними. Всі в селі їх поважали за добре серце та за готовність допомогти кожному в любій біді. Через ту важку молодість, моя бабуся з дідусем навчились цінувати дрібні речі, в усьому шукати добрий бік і дякувати Богові за кожен мирний день і за кожен окраєць хліба на столі.
Вже 5 рік, як бабусі нема з нами і так осиротів світ без неї. Зовсім інакше все стало. Нема кому привітати, втішити, почастувати свіжим хлібом…нема до кого приїхати, ніхто не чекає –тільки дві могилки на цвинтарі стоять, а навколо тиша…
Присвячується моїй бабусі Марині, якої вже нема на світі, але згадка про неї назавжди залишиться в серцях багатьох.
[url=http://www.radikal.ru][img]http://s49.radikal.ru/i124/1105/16/85ec95c5f739.jpg[/img][/url]
Пригадую сільську хатину, оточену зеленню винограду та мальвами… Особливий запах, чи то п’янкого аромату квітів, чи то свіжого хліба і ще чогось такого особливого, такого рідного і знайомого… саме так пахло волосся та руки моєї бабусі: свіжим хлібом, землею, квітами…А вона-завжди усміхнена, завжди весела, сповнена любові та доброти… Пригадую затишок в її обіймах, ніжність її порепаних старечих рук і бездонність доброти в її погляді. Останнього разу, коли ми бачились, бабуся вже була немічна, лежала на ліжку і безкраїм поглядом вдивлялась кудись в далечінь… ЇЇ обличчя, схудле і змарніле від болю, все ще випромінювало ніжність, а очі, немов вдивлялись в душу, немов намагались згадати все те, що траплялось на життєвому шляху і за що ще не встигла подякувати Богові. А життєвий шлях моєї бабусі був далеко нелегкий, сповнений страждань та поневірянь, болю та великого кохання.
Важкі часи тоді були… Як моя бабуся з дідусем одружились то не встигли й року разом прожити, як дідуся забрали в армію. А через пару років бабусю з її матір»ю вивезли в заслання на Сибір, бо її батько і брат були в УПА. Просто, одного дня прийшли воєнні до хати і сказали, що дають годину "на збори"...Завантажили на машину,потім на поїзд (в товарний вагон..забитий дошками) а потім на пароплав і так довезли до Сибіру. Вивантажили на березі... Пів села, з дітьми маленькими, зі старими... Вони не знали куди їм йти, посідали на березі, запалили вогонь та й почали співати... Через той спів з ближчих хатин підходили люди і скликали інших, казали: "Ето не бандеровцьі - ето люди..." Так їх всіх взяли на ночівлю...а потім почалось будування "посёлка", лісоповал....Каторжна праця з -50 взимку і +50 влітку. А дідуся, тим часом, з армії, за пропаганду національного духу, забрали в тюрму, в лагер. Пробув мій дідусь в тюрмі строгого режиму майже 14 років. Вижив тільки завдяки тому, що був дуже добрим столяром. Під кінець ув"язненя дідусь важив 52 кілограми при рості 1,70. Коли вийшов йому строк - повернувся він до рідного села, до рідного дому, а там-все спустошене, земля –поділена, нічого нема і ніхто не знає куди вивезли його сім"ю...Якось серед людей він дізнався, приблизно, в який район їх вивезли і власним ходом поїхав шукати свою дружину. Через щасливий випадок ( одна старенька бабуся, яка зустрілась йому по дорозі, знала де був той "посёлок") мій дідусь, через 14 років розлуки, відшукав мою бабусю.
Пригадую, бабуся розповідала: « як вийшла я з хати і дивлюсь –хтось дорогою іде… та такий худий та блідий…підійшла ближче, а то мій Василько…та такий сивий, як старий дідусь… але найрідніший в світі Василько»
Там, в Сибірі, в поселенні "Тузейга" народилась моя мама і моя тітка. І аж в кінці 60 років вони вернулись додому і знову, на порожньому місці, почали власними силами відбудовувати хату вже в рідній Україні.
Та, не зважаючи на важку долю і нелюдські випробування, моя бабуся з дідусем залишились щирими, добрими та людяними. Всі в селі їх поважали за добре серце та за готовність допомогти кожному в любій біді. Через ту важку молодість, моя бабуся з дідусем навчились цінувати дрібні речі, в усьому шукати добрий бік і дякувати Богові за кожен мирний день і за кожен окраєць хліба на столі.
Вже 5 рік, як бабусі нема з нами і так осиротів світ без неї. Зовсім інакше все стало. Нема кому привітати, втішити, почастувати свіжим хлібом…нема до кого приїхати, ніхто не чекає –тільки дві могилки на цвинтарі стоять, а навколо тиша…
