Родинний форум "Сімейка"

Раді будемо розділити ваші відчуття у цій рубриці про вагітність,пологи,після пологів

А це писала моя коліжанка. Мама прекрасної красивенної дівчинки))))
Щастя тернопільської жінки
Маю ЩАСТЯ вагою понад 7 кілограмів. Таке м’якеньке та тепле…
Божеволію від ЙОГО запаху. Буває носиком аж прикипаю до нього. Жодні парфуми не зрівняються з цим ароматом.
У ЩАСТІ можна втопитися. Хоча, я це вже зробила, як тільки ВОНО з’явилося в мене. А я ЙОГО, взамін, заливаю любов’ю та ніжністю. Віддаю все-все.
Моє ЩАСТЯ не дає спатки. Буває — цілу нічку. Але я не серджуся ні капітошечки. Просто притулю до себе ЩАСТЯ і божеволію від приємних відчуттів.
ЩАСТЯ дарує найкращі ранкові моменти, коли виблискує промінчиками сонечка і щебече дзвіночками.
http://provse.te.ua/?page=news&newsid=8434

От наприклад в мене колись був приступ щастя, коли я зайшла в ванну, а там на шнурочках висять розпашоночки, колготочки, пеленки... я так глянула на то всьо між своїх буденних турбот, зробила трисекундну пазу в житті і подумала "Я найщасливіша" :)

А ще ото нині. Приїхала з галасливого і насиченого, емоційного і цікавого слінгоклубу, зайшла в прибрану напередодні тиху затишну кімнату, годую зузулятко своє і думаю "Як же добре бути мамою. В хаті порядок, дитятко мирно сопе біля циці, а я маю час побачити, що я щаслива" :)

Боже, дівчатка, які ж ми все-таки з вами щасливі, бо маємо змогу оте все бачити, чути, відчувати! А наших чоловіків мені шкода, бо вони трудяться на роботах і майже нічого не бачать. А по розповідях, то зовсім не то, коли на власні очі все почуєш чи побачиш. Які ж ми все-таки щасливі, що у нас є три роки для того, щоб наблюдати за такими бешкетниками і коханими нашими дітиськами! Які ж ми все-таки щасливі, що народились ЖІНКАМИ!!!! :)

Nelya написав:Боже, дівчатка, які ж ми все-таки з вами щасливі, бо маємо змогу оте все бачити, чути, відчувати! А наших чоловіків мені шкода, бо вони трудяться на роботах і майже нічого не бачать. А по розповідях, то зовсім не то, коли на власні очі все почуєш чи побачиш. Які ж ми все-таки щасливі, що у нас є три роки для того, щоб наблюдати за такими бешкетниками і коханими нашими дітиськами! Які ж ми все-таки щасливі, що народились ЖІНКАМИ!!!! :)

От про оте ЖІНКАМИ народитися я часто думала і балакала з коліжанками. Чоловіки по своїй природі чомусь не можуть на стільки глибоко відчувати те щастя. Вони якесь інше щастя відчувають. Общім, не материнське :D . І мені їх просто шкода. о вони ніколи не поймуть, як то ГОДУВАТИ ГРУДДЮ :D . Те грудне годування зводить мене з розуму :oops: :D

happymami написав:От наприклад в мене колись був приступ щастя, коли я зайшла в ванну, а там на шнурочках висять розпашоночки, колготочки, пеленки... я так глянула на то всьо між своїх буденних турбот, зробила трисекундну пазу в житті і подумала "Я найщасливіша" :)

А ще якщо вони рожевого кольору.....ООООООООООО..........

«Як же я тебе чекала…»

Дуже рідко про те, що чекав, скаже малечі Татко… Так, Він звісно чекав, уявляв, думав… Він, звісно, і лякався, і радів… Він хотів, сина чи доньку – байдуже, Він хотів дитину! А ще Він планував – де поставити оту колиску і як викроїти принаймі тиждень відпустки. І рахував – чи вистачить на модняцьку вибрану коляску, на хрестини, на «подяки» усім лікарям. І часом підпускав таки думку «А може в Неї чи в Нього такі очі, як в мене! Мої сині очі!». І молився за Їх здоров’я, за Їх життя...

А Вона?… А Вона чекала…

Чекала болю, бо знала, що інакше не буває: «…Шоб тобі не казали, а боліти буде сильно!...», «…Я кричала, як дурна!...», «…Першого народила, як по-маслу, а за другим добу відмучила і за двох відболіло…», «…Буває, дорогі мої, що просто болить; буває, що дуже болить; буває, що болить нестерпно. А є ще біль у пологах…»
Чекала також, коли нарешті Її тіло буде належати тільки Їй. Щоб не було того живота, тих плям, тієї втоми чи безсоння. Щоб одягнути нарешті улюблені джинси, знайти, куди закинула все взуття на шпильці, і знати, що точно помістишся в свій червоний сарафан. І щоб можна було підморгнути Отому, високому-незнайомому напроти.

Чекала, коли ж це закінчиться… Дзвінки щодня – акуратне «Як ти себе почуваєш?», чи обережне «Ти вдома?», а чи наглюче «Ти ше нє???». Погляди на вулиці – співчутливі від старших жінок, здивовані від дітей, зневажливі якісь від молодих хлопців і дівчат, радісні або заздрісні від ровесниць. Це у них там, на сході, – «Благословенна Плодом», кланяються зустрічні, оточують прекрасним, просять торкнутися дерева плодового, аби урожай був щедрий… А у нас – місцем не поступляться в маршрутці… Коли ж це закінчиться?
Коли ж це закінчиться? Коли ж, нарешті, оте, інше, почнеться? Інше життя, де я – Мама!

Вона чекала початку, коли розбудить Його серед ночі чи потелефонує серед дня а чи втішить зранку, – «Нам пора!». Чекала дня, коли буде знати – вже недовго. Чекала години, коли зрозуміє – останні зусилля. Чекала хвилини Зустрічі. Бо увесь цей час Вона найбільше, найбільше за все, чекала цієї Зустрічі.

Вона ж бо знала, що Воно є. Відчувала Його рухи. Знала, що важить вже ого-го, що зранку активнее і рухливе, а вдень спить, заколисане Її ходою. Переживала, чи здорове, чи добре Йому там догори дригом, яке Воно взагалі? І часом підпускала таки думку «А може в Неї чи в Нього такі очі, як в мене! Мої карі очі!».

І чекала того щастя Їхньої Зустрічі, коли прийде в цей світ таке бажане і люблене дитя. І чекала того Дива – бо ж якщо дивом є пророщена житом зернина, розквітла квітка, курчатко з яєчка – то хіба ж не Дивом Дивним назвати народження дитини?

Чекала і хотіла побачити, пригорнути, зігріти… От Воно, моє Дитя – живе, рідне, здорове! Хлопчик! Син! Як же я тебе чекала! А очі сині – Таткові...

Він росте… Він росте! Нині закинула на антресолі ще одну коробку одягу. Для сестрички? – Для сестрички! І це вже не пеленки і не повзуни – це повноцінні кофтинки і штаненята, з яких він виріс! Так швидко, так дивно, так гарно!
Ті, хто ще не мамусі або вже давно мамусі, напевно не знайдуть тут приводу для такої аж радості. Все росте – дощі як-не-як! І морква, і хопта, і діти, і квіти… Але для молодої і емоційної мамусі – то чудо! Коли впевнено сам стає біля стіни і мама олівчиком щотижня домальовує сантиметри… Так гарно! Зовсім ще недавно з-за ліжка лише голова виглядала, а тепер спочатку посмішка, потім ручки, животик і веселе синулькине «Ку-ку!». Так дивно! Ще вчора тупцював біля нижньої шухляди комода, а нині – ОП, і я дістав верхню! Так швидко! І дно у ліжечку пора опускати…
Час іде. Хіба тільки чужі діти ростуть швидко? Я не встигла натішитися ним немовлям, як день-за-днем нові слова, склади і звуки… Я жалілася, що важкий і носити не хочу, як поповз і не знайдеш тепер відразу де сховався :) Так скоро пройшло…
Лишив спогади - такі яскраві і важливі тоді, далекі тепер. Непотрібні? Потрібні! Я їх лишаю на фото, у щоденнику. Гортаю і розумію – це був найщасливіший рік мого життя. Поки що. Бо ж він – росте!

тут така романтика, так гарно все. А я от розбавлю цю красу прозою ))) Мої спогади про пологи - щоб не копіювати - просто даю посиланння на ЖЖ http://nymydorka.livejournal.com/tag/%D ... 0%B3%D0%B8