Життєві реальні історії: сентиментальні, повчальні, трагічні

[mari]

Відразу даємо віртуальні салфетки щоб витерти сльози

[Гість]

О детях, которые могли не родится.

Долгие послевоенные годы в стране были запрещены аборты по желанию женщины, – требовались особые показания, да и с ними было не всё так просто.
И даже когда наконец аборты были разрешены, – сделать их в деревне было практически невозможно. Следовало ехать в «район» – то бишь в районный центр, где был соответствующей квалификации персонал и техническая возможность для подобных процедур.
«Скинуть» было позорнее, нежели «понести» без мужа. Потому многие решались на поиски старушек-умелиц по такому делу...
– Твёрдо ли решила, хорошая моя? – спрашивала дрожащую девицу бабушка.
– Д-да...
– Ну тогда сиди, слушай, смотри, сегодня буду готовить тебя, а завтра уж и дело сделаем.
Она ставила на стол большую деревянную, крашенную чёрным потрескавшимся лаком шкатулку, доставала красную бархотку, сложенную вчетверо, расстилала её, затем укладывала сверху странного вида спицу с крючковатым загнутым остриём и рукоятью в форме петушка, поднявшего в испуге крылья...
Всё это время она негромко приговаривала то ли стихи, то ли молитвы со странными рифмами, из которых слышалось:
– ...Будем-будем мы искать,
Как нам деточку убрать,
Спи, малютка, спи, малыш,
Больше в мамке не поспишь...

| +

Потом трясущаяся посетительница ложилась на топчан, установленный в центре комнаты, по обе руки от неё ставились на пол две обрезанные стеклянные колбы, на дно которых, капнув расплавленным воском, прикреплялись две свечки, принесённые самой девочкой.
Продолжая нараспев приговаривать, бабушка вдруг затихала, проводила недрогнувшей ладонью сквозь пламя обеих свечей и говорила:
– Мальчик... это хорошо, мальчики лёгонькие, выпрыгивают сами, а этот ещё и с чёлочкой, заводной, попрыгун...
На обнажённый живот укладывалась спица, свисая за край своей петушковой рукоятью, спицу двумя сухонькими ладошками бабушка прокатывала от груди до самого низа живота и обратно несколько раз, продолжая разговаривать с кем-то незримо присутствующим бессмысленными для меня, подглядывающего, словами:
– Катись-катись, веретено,
Мне расскажи, что знать дано,
Как птенчик малый будет жить
И как же нам его сгубить...
Вдруг она толкала рукоять этой страшной «спицы» девочке и требовала:
– Возьми в руку крепко, сама прокати веретёнку, что почуешь – кричи.
Испытуемая
бралась за петушка и с воплем отдергивала руку:
– Горячая!
– Всё правильно, всё правильно, – шептала ей бабушка, – знач, эта процедура для тебя последняя, знач, больше не «понесёшь», как вычистим тебя завтра, – петушок знак дал...
Потом был чай со зверобоем, мятой и душицей, который посетительница пила, обжигаясь и боясь отказать, потом бабушка расчесывала ей волосы, повторяя уже другие стихи:
– Власы и головушка,
Молчи, моя соловушка,
Не кричи молодушке
О мальчонке-солнышке...
Расставаясь, сговаривались на завтра, на одиннадцать вечера, со своей простынёй и ватой-бинтами.
Назавтра никто не приходил.
Как они находили бабушку, как именно её им рекомендовали – загадка...
Знаю только лишь, что в трёх крупных деревнях у неё были «товарки» – знакомые старушки, приходившиеся дальними родственницами, кумами иль вовсе седьмой водой на киселе, про которых шла известная молва, – вот к ним и обращались «понёсшие» молодицы, а те уже и направляли их к бабушке.

Проходили месяцы, иногда – годы...

В сенках я вдруг видел плачущих женщин, целующих испуганной бабушке руки, суровые отцы семейства совали конверты с пухлым содержимым, но денег бабушка не брала.
Тогда и появлялись наутро крынки с ещё парным молоком у ступенек крыльца, шмат сала в туеске, кусмище масла, завёрнутого в несколько слоёв пергамента и уложенного в самодельную липовую корзинку. Однажды на моих глазах из военного уазика выгрузили целый ящик венгерских яблок – невиданное лакомство среди сибирской зимы.
В результате молоко она относила соседу, пропойце и туберкулёзнику, которого иногда распекала за золотые руки, прикладываемые только к «шапочке» беленькой поллитровки, яблоки доставались и родным внукам, и соседской цыганской семье.
– Неужели НИ ОДНА так и не пришла на второй день? – однажды, незадолго до её инсульта, решился спросить я.
– Приходили... две... – в её уже не видящем правом глазе появилась маленькая слезинка.

И ведь точно, я вспомнил разговор бабушки с совсем юной, фигуристой на вид, но явно лет 14-ти цыганочкой, которая пришла и на второй день. Какие уж причины толкнули её, которую с радостью бы принял бы любой табор, на такое – не знаю... Как не знаю и причин, которые были у другой, высокой и такой же чернобровой девочки, с резким властным голосом, с которой бабушка разговаривала на каком-то языке, похожем на немецкий, резком и рубленом. Окончания встреч с теми непреклонными посетительницами я не дождался и судеб их не знал.
– И ты их?.. – не смог закончить я.
– Да ну-у, что ты, – петушок не дал пропасть, выручил, – уже сквозь слёзы улыбнулась бабушка... – Помнишь рыбку фаршированную?
И точно – однажды у порога обнаружилось большое красивое блюдо, в котором лежала завёрнутая в фольгу огромная щука, внутри которой было что-то напихано – с неописуемым вкусом, – такого блюда не делали ни мама, ни сама бабушка.
А цыганочка... – про неё стало тоже понятно, когда я вспомнил про любимые бабушкины бусы, каждый шарик которых был скреплен из четырёх частей и был сделан из какой-то странной, почти невесомой древесины...

Когда я стоял на кладбищенской тропинке, не решаясь подойти, успокоить плачущего отца, сидевшего у могилки, я заметил несколько человек, преимущественно женщин, терпеливо дожидающихся в сторонке ухода последних посетителей с места последнего приюта бабушки. Среди ждущих были и дети разных лет, и молодые парни.

Наконец отец встал, поправил венки, бросил последний взгляд
на свежую землю и медленно пошёл к выходу, не утирая слезы.

Стоящие поодаль немного выждали, а потом стали поочерёдно подходить к могилке, что-то шептать и раскладывать поверх всех венков цветы. Никого из них я не видел на поминках.

Сложив цветы, взрослые встали вокруг сотворенного, а в это время маленькая девчушка положила на ленточку верхнего венка, мне показалось, какую-то игрушку, похожую на карамельного петушка, завёрнутого в целлофан.

Прошёл почти год, я приехал в «родительский день» на кладбище, никому не говоря о своем появлении, – и ещё с тропинки увидел то, что потом оказалось лесом из карамельных петушков, стоящих в изголовье бабушкиной могилки. Уже темнело, но люди с петушками всё подходили и подходили.

[happymami]

Кожен з вас знає якусь бодай одну неймовірну історію чийогось життя. Романтичну, або сумну, або варту наслідування. або яка вас надихає, або яку переказала ще бабуся, або таку, котру почули в маршрутці... розкажіть. Особисто я дуже люблю такі історії "збирати" перебуваючи в лікарні, чи в потязі, чи в маршрутці. Люди в цих місцях, інколи, дуже відверті. Розкажу вам дві історії, котрі для мене є якимись трішки навіть десь патріотичними, десь романтичними, десь сумними, але однозначно ЖИТТЄВИМИ. Може хтось впізнає в них сусідів. а хтось - родичів. А когось може вони просто надихнуть на яскравіше життя.

[happymami]

Історія вдови, з котрою я народжувала Софійку

Жили колись собі чоловік та жінка, котрі кохали один одного, але чомусь не одружилися (не знаю, шо там стало на заваді). Згодом жінка вийшла заміж і жила в селі. Народила двох дітей. Коли діти вже були немаленькі - чоловік втопився. Був троха п*яничкою, на скільки я зрозуміла. Той чоловік, котрий був першим коханням (чи як то назвати) жив у місті, але не одружувався. якось жінка їхала в автобусі, де їхав той перший. Поговорили трохи. Вона сказала, шо вдова. Згодом він переїхав жити до неї. Обом на той час було між 40 і 50 років. Жінка вже було думала, шо в неї почався клімакс. Але. за її словами "Той клімакс мені вперед виліз животом" . Тобто в майже 50 вона завагітніла. Старшому сину на той час було 30 років. Вона народила дівчинку на кілька днів раніше за мене. Бачили б ви щасливого того 50річного її коханого :angel: . Отакето буває на світі. Розказала цю історію вона нам в паталогії, де лежала тому, що вже не молода ;)

[happymami]

Історія про те, шо думати про дітей добре, але не завжди діти то оцінять
Розказала мені одна жінка, котра я навіть не знаю чи ще жива зараз :gore: . Ми з нею лежали разом в гінекології. В неї виявили рак яєчника. Наступного дня після цієї розповіді вона пішла на операцію і я більше її не бачила і навіть не знаю, чи все пройшло успішно.
Отож. Пані марія мала двох дочок і невелику квартиру. Дочок прийшов час віддавати заміж, потрібні були гроші на житло для них. Поїхала в Італію (чи Іспанію, я не пам*ятаю. Не суттєво). Там, за кордоном проходила якесь медобстеження (медкомісія якась для вироблення паперів, чи шо) і тамтешня лікар, лише торкнувшись Маріїного живота сказала. шо в неї там якісь проблеми. Пані Марія знала. бо відчувала часто там легкий біль, але збрехала. шо то не серйозно, бо мусила лишитися там за кордоном. Згодом заробила двом дочкам на квартири. Мала від кожної по внуку. Потім чи обидві чи одна лише дочка розлучилися з чоловіком. Поїхали в Америку. Грін кард. Питається - нашо їм було тих квартир і нашо було пані Марії гробити своє здоров*я на панщині? Звичайно, я не могла не спитати, ким же вона там працювала...
Один італієць мав сім*ю, будинок, та приватну невеличку пекарню. Саме в ній найбільше і працювала Марія. Хоча, я так зрозуміла, шо й їсти вдома вона готувала. Італієць мав прикру вдачу. Всі вдома його боялися і не любили, навіть діти і жінка. Особливо коли він пив. Він дуже любив сваритися і був впертий. Пані Марія теж не скромняга, хоча жіночка худенька і невисока. Спочатку вона почала зчіплюіватися з паном через тісто, яке на її думку він робив загливким. Він її не слухав, робив по своєму і мусив викидати по пів тонни неякісного хліба. Згодом якось почав інколи слухатися її, бо всетаки наші жінки троха шарять в випіканні хліба. Але робив то крізь зуби. Інколи міг матюкати її. А вона в цей час, за її словами, писала собі на руці ту суму, яку він їй платить, і посміхаючись слухала то всьо, дивлячись на ту цифру і думаючи "Кричи кричи, дурний. А гроші всеодно платиш". Потім вона на стільки вжилася в їх побут, що вже й собі почала йому відгаркувати. Але нашими матюками ;-) . А він злився ще більше, бо не розумів, шо вона йому каже. Колись навіть пішов до сусіда, шоб спитати, шо то за слово таке вона часто повторює на нього. Але сусід поржав з нього і сказав, шо не перекладе . Одним словом, робота була важка, бо приходилося тягати мішки з мукою, відра з водою, тощо. Згодом пані Марія уже і хотіла і мусила повернутися сюди, бо тут лишився один внук, мама якого теж поїхала в Америку до сестри. Планувала забрати і хлопця з собою. Тато його пив, та й був уже розлучений з матір*ю, тому Марія повинна була його тут доглядати. Хлопець ходив у школу. Його били однокласники. Ну бо який хлопець виросте з такого, кого виховує бабуся? Тим паче хлопці знали, шо тато за нього не заступиться. Марія то знала, але не йшла в школу обороняти його, бо він сам заборонив їй. Казав шо хлопці засміють і буде ше гірше. Короче, коли пані Марія йшла на операцію, то лише переживала, шоб ще хоч тиждень прожити, шоб встигла дочка вернутися з Америки, бо внук лишиться сам. Скажу чесно - я захоплююся волею та оптимізмом тієї жінки. Терпіти болі в животі заради майбутнього дітей. І терпіти образи якогось пана... Не кожен так зможе. Правда. єдине. що шкода - шо дарма жінка принижувалася. Адже квартири тепер жодній з дочок не потрібні... І тішить те. що коли вона поверталася на Україну, вся сім*я італійця і він сам просили її залишитися з ними. Бо вона таки зуміла його перевиховати і показати, шо на кожну дію є протидія і він на неї кричить, а вона всеодно робить по своєму і все виходить краще

[mala-karta]

тільки зараз прочитала
гарна історія

[happymami]

Тільки Жінка має силу, яка дивує усіх, навіть найсильніших чоловіків. Тільки Жінка приймає вірні рішення, коли серце її розривається від болю. Тільки Жінка настільки любить своїх дітей, що ладна пожертвувати своїм життям заради них. Сьогоднішня наша героїня із тих Жінок, які щодня здійснюють подвиг. Оксана Литвин виховує синочка-інваліда, однак знаходить у собі сили розраджувати інших людей, допомагати тим, хто потребує, та сповнювати позитивом будь-яку компанію. Ця жінка переконає вас в тому, що життя у всіх його проявах – щастя. Хоча її життя склалось драматично.

| +

Все починалось так добре

- Я родом з Кременеччини, село Лішня. Там і познайомилась із своїм коханим чоловіком, який дружив з моїми братами. Тож нерідко бував у нас в гостях. Він приїжджав із Тернополя до своєї бабусі. Вже тоді, пригадую, мені було неприємно, коли вони із братами розмовляли про інших дівчат. Та хвилюватись не було чого – Руслан освідчився мені, і вже багато років ми з ним йдемо пліч-о-пліч, як то кажуть, і в радості, і в горі.

Ми одружились у 1993 році, у 1994-му - народився наш первісток, Андрій. Ми звісно ж, були просто щасливі, нашому щастю не було меж.

Та потім наче хтось зурочив щасливе сімейне життя Литвинів.

- Наш другий син, Владік, народився восьмимісячним. В мене були певні проблеми під час вагітності, однак ніщо не віщувало лиха. Та сталось все не так, як гадалось.

В Оксани почалась кровотеча, хоча вона перебувала в цей момент на стаціонарі у лікарні. Можна сказати, побувала однією ногою на тому світі.

- Тоді дуже допомогла Шмайка Ірина Несторівна. Не знаю, як би це все пережила без неї. Така сильна жінка, дуже справедлива…

А далі все пішло як в кошмарному сні. Мій синочок прожив всього шість днів. Я навіть не встигла його побачити. Адже після кровотечі мені зробили екстрений кесарський розтин, і поки я поверталась до життя, дитину мені не давали. Він був живим і здоровим, я зціджувала молоко, передавала йому… А потім у лікарні святкували день народження. В цей день не прийшли по молоко… Тому вперше я свого Владіка побачила вже в труні. Сказали, що в нього не відкрились легені, і це стало причиною смерті, хоча дитинка прожила шість днів…

Неможливо передати той невимовний біль, який промайнув в очах цієї жінки, як стиснулось серце від усвідомлення того, яка трагедія в неї трапилась. І від власної безпорадності та безпомічності.
«Не може трапитись нічого поганого!» – переконувала себе

- Я дуже важко відходила після цієї втрати, два місяці не виходила з дому… І, хоча цього трапитись просто не могло, – я дуже швидко завагітніла вдруге. Пішла до лікарки. Та каже: «Народжуй! Все буде добре!». Цього разу я вже так ретельно відвідувала жіночу консультацію, всі аналізи, всі УЗД – робили все можливе, щоб уникнути якихось проблем. Та, не зважаючи на всі зусилля, Павлик народився семимісячним. Однак здоровим. Коли його перевозили із пологового будинку до відділу недоношених – в нього трапилась зупинка серця , оскільки дитину перевозили без кювезу. Батько дитини бачив, як абсолютно нормальне немовля заносили до автомобіля «швидкої», і як виносили його вже синюшним.

Лікарі не повідомили, що спричинило зупинку серця, скільки часу вона тривала. А в медичній справі зазначили, що гідроцефалія вроджена. Хоча усно батьків повідомили, що хвороба – набута.

Безумовно, батьки взялись робити все можливе, аби вилікувати Павлика. Лікарні, операції, гроші, гроші, гроші… Продали квартиру, щоб зробити операцію у США, однак там відмовились братись за цей випадок. Один крок вперед, два назад… Лікарі критикували роботу своїх попередників, казали, що все треба було робити по-іншому. І все починалось спочатку. Зрозумілим було одне: поставити дитину на ноги не може ніхто з них. Повторний менінгіт зруйнував всі надії на одужання дитини.

Тому Оксана з чоловіком припинила спроби вилікувати Павлика. «Зараз він спокійніший, аніж в постійній лікарняній напрузі, коли йому постійно щось капали, кололи… Йому комфортніше вдома. Коли в нього починались судоми, медики часто не знали, що потрібно робити. Я вже все знаю, сама даю йому, коли є потреба. На щастя, зараз він почувається значно краще. І я вдячна Богові, за те що є: головне, щоб він був живим».
Кожен день, присвячений хворій дитині

Матуся буквально «прив’язана» до Павлика: такі діти не можуть ані ходити, ні розмовляти, ні їсти самостійно. Раніше Павлик харчувався за допомогою зонда, та завдяки матері Оксани, почав їсти з ложечки. І це величезне досягнення для малюка з таким захворюванням. Павлик навіть має свої дитячі вподобання: дуже полюбляє борщ, шоколаді цукерки та мандаринки. «Але від них його висипає». Хлопчик тягнеться до дітей. Коли до старшого братика приходять друзі – тягнеться до них, нервує, якщо його не пускають. Дуже тонко реагує на все сказане дорослими.

При згадці про цукерки і мандаринки Павлик починає радісно посміхатись, і від цього серце просто розривається! Ця маленька людина, яка так тримається за життя, так хоче жити! І не мультиків хоче, не дорогих іграшок, не «чупа-чупсів» чи «кіндерів», а всього лиш стати на ніжки, щоб подивитись на свою матусю…

«Після того, як я втратила Владіка, я була переконана: нічого поганого більше трапитись не може. Тому, коли Павлик захворів, спочатку дуже мучилась. А тепер – живу! Кожна мить неповторна, не ватро їх витрачати на скарги, на бідкання, на проблеми. Я живу, і моя дитина жива. Без нього я жити не зможу. Я часто думаю: для чого ж Господь готує мою дитину? Недарма ж даються такі випробування!»

Цікавлюсь, чи є Тернополі якісь спеціалізовані заклади для розвитку таких особливих діток.

– Так, Тернопіль, порівняно з іншими містами добре дбає про дітей з особливими потребами. Однак ці заклади – переповнені. Та я б його і не віддала! – категорично запевняє Оксана.

Ця Жінка, Мама, не піддається відчаю. Вона знайшла собі духівника, який допомагає їй триматись та виховувати своїх дітей, дбати про коханого чоловіка, який не залишив її наодинці із бідами, як переважно роблять чоловіки у таких випадках. Та доля вже готує для неї нове випробування: у її матері – рак легень.

В такі миті приходить розуміння, що сила жінки-матері – неймовірна. Вона може здолати все на світі. Та мало хто може залишитись такою щирою, відкритою, та не озлобленою ні на людей, ні на життя, яке постійно перевіряє на міцність….

Розмовляла Оля Терещук
http://poglyad.te.ua/2011/02/zhinka-yaka-maje-sylu/

[krapk@]

Когда-то у меня были проблемы с мужем (он влюбился в другую женщину и ничего не хотел менять: т.е. хотел жить с нами (со мной и сыном) по причине того, что ему нужно видеть сына каждый день, но при этом агрессивно демонстрировал свою любовь к другой женщине. Был период, когда он оскорблял меня, приводил неприятные сравнения…) Но это было давно. Мы уже 1,5 года живем отдельно. Я переехала с ребенком в другой район, все отлично и удачно сложилось. Прошло время, я, как мне кажется, его простила (хотя иногда сама не верю в это). Он извинился передо мной спустя 1 год и даже предложил сойтись вновь. Но… я совсем не хочу этого!

Все вроде хорошо в нашей жизни с ребенком, часто я ловлю себя на мысли – я же счастлива… Но все это время, после того, как мы разошлись, я – одна…Конечно, у меня есть приятели, с которыми я могу поддерживать отношения, один из них даже сильно влюблен в меня (но он женат, поэтому я не рассматриваю его поведение серьезно).

В период, когда мы только разошлись с мужем, я думала – вот сейчас сразу с кем-то начну новые отношения… Шло время, и я понимала, что в мою жизнь приходят мужчины, но это совсем не те мужчины, с которыми я хотела бы жить… После развода настолько возросла планка чтобы рядом был человек, который этого действительно достоин, чувство одиночества и пустоты не уходит. Время идет… В моем сердце много любви и желания заботиться о ком-то, кроме ребенка, но нет такого человека в моем поле зрения.

[Vika]

Ой хеппімаммі такі історії зворушливі . Скільки людей стільки і різних історій . :(

[mari]

Історія з життя

Невелика сіра кімната, чотири дитячих ліжечка, крісла, столики, і одне велике вікно, яке й стало його ліпшим другом…Вони такі ж як і всі звичайні діти. Вирізнялись, хіба що, відсутністю волосся на голові, і довгим, спокійним, зовсім не дитячим поглядом. Вони, як і належить дітям їхнього віку, гралися ляльками і солдатиками, відгадували загадки і слова, лише посміхались не так часто. Проте згодом їх стало троє. Діти довго сумували і плакали за товаришем, все ж, до кінця не усвідомлюючи, що втратили його назавжди. Але час поспішав уперед, і один за одним їх залишилось лише двоє. Сміх, здавалось, назавжди залишив цю лікарняну кімнату. В якій боролися за життя зовсім юні, онкохворі діти. Вони вже не боялися смерті. Смерть – це просто те, що приходить зовсім не очікувано, те, що невидимою рукою тягне в свої володіння малих товаришів, те, що неминуче прийде за кожним… Разом з тим, смерть, за словами мам і бабусь, це здорове тіло, щирий сміх, і головне, коли вона прийде, можна буде виходити на вулицю, тоді обов’язково треба посидіти під розкішною розлогою грушею в саду…

Діти майже не спілкувались між собою. Довгими годинами сиділи біля вікна і мовчки ловили ритми іншого життя. Марійка була ще зовсім мала, років чотирьох, і хлопчика завжди дивував її сумний, глибокий погляд мудрих сірих очей, як у цілком дорослої людини. Вона ніби бачила за вікном щось інше, зовсім не те, що він. Марійка тут вже третій місяць, а він, Юрко, лише другий…

За той час, коли дітей залишилось двоє, вони стали хорошими друзями і мовчки, просто присутністю, поглядами підтримували один одного, і життя вцілому у цій сірій кімнаті… Дівчинка ніколи не розлучалась зі своїм хрестиком. Вона носила його в руках, то знову чіпляла на шию. Юрчик бачив вельми шанобливе ставлення малої до звичайнісінького хрестика і не міг збагнути цього.

Одної ночі Марійку забрали кудись лікарі. Дівчинки не було кілька годин, та Юрку здалось, що минула ціла вічність. Кімната стала геть пустою і безжиттєвою. Не видно було єдиного яскравого предмету в цій оселі – рожевої хустинки, яка покривала голову дівчинки. Нарешті з’явилась- бліда і байдужа; маленьке личко відбивало колір стін, а оченята, здавалось стали ще глибшими. Дівчинка лежала непорушно і дивилась прямо перед собою. Потім тихенько покликала хлопчину. Юрко підійшов, і відчув, як маленька рука Марійки поклала на його долоню хрестик.

«Вір. Молись. Надійся. Борися… Я знаю, ти житимеш… просто вір… просто молись…»

Наступний ранок був таким же спокійним, як і інші. За вікном дріботів осінній дощ. Хлопчик дививсь у вікно. Один. Тільки він і дощ…

Юрко вірив. Безмежно вірив, усі його думки, усі мрії були там, - за вікном, у іншому світі, дещо інших людей. І він молився… надіявся… жив… боровся…і одужав…

....згадуючи маленьку Марійку, отець Юрій, пам’ятає її глибокі сірі очі і ту першу життєву мудрість, першу краплю віри, яка дарувала надію яка подарувала життя.