Родинний форум "Сімейка"

Ми живемо з батьками (моїми).
І мені дуже подобається, коли вдома нікого нема. Ми з малим тоді все встигаємо - і прибрати, і попрати, і їсти зробити.
Коли ж хтось є - то починається "А забери його!!!", "Ромчик, а де мама? Ромчик, йди до мами...". На кухні нема як розвернутися - але ж бабуська (моя мама) хоче, щоб їй помогли. Але і щоб з малим хтось погрався (ну яка дитина буде гратися в мячик, коли можна похлюпати в тазіку з бараболями???). Коли я чую оте "а де мама" - то вже починаю псіхувати :evil: . Малий чемний, слухняний - з ним можна все зробити, ну от чим він мішає???? Ну не хоче він на маму дивитися, надивився вже, йому інше теж цікаво. Тому ввечері ми нічого не встигаємо. І на вихідних теж.

Але, з іншої сторони - я спокійно можу півгодини провести в душі і ніхто до мене не буде вриватися і розхлюпувати воду. От зараз ми хворіємо - а за хлібом є кому сходити.
Та й як не як, а мабуть би скучно було самим?

Але мені страшенно хочеться своєї ну хоч квартироньки маленької...

А у вас як? Вам як більше подобається? А може в когось був досвід і з батьками, і самим? Як краще, га?

Ми з самого початку живемо самі - знімаємо квартиру.
Батьків своїх любимо, але любити їх краще на відстані.
Уявляю собі, щоб було, якби жили разом...
До прикладу, приїхала бабуська, моя мама, а дитина ж не завжди сміється та спокійна, часом і хниче.
То ні, щоб на руки взяти і поносити (то лиш мама має терпіння, більше ніхто), а тиче дитині дурачок. Він плює, а вона тиче, бо він має лежати в ліжечку тихо і зирити на стелю....УУУУУУУУУУ ...нервуюся :x
Або..в хаті 24 градуси, жара..малий голопопить. Та нє, то тре вдіти дитину. Поки я відвернулася на кухню, приходжу - а дитина вже в шерстяному светрі, байкових штанятах, бо йому холодно :twisted:
Або..заснув. ВІн завжди розкопується, і спиться йому краще не накритому. То я мамі говорю це говорю, а вона як лиш відвернуся одразу малого накриває, він будиться :evil:
І що саме..я завжди тааак чекаю маму, хочу побачити її дуже, але якби ми отак жили разом, то я б збожеволіла.
Ще прикол: буська моя трохи продвинута, про слінги все знає, приїхала, помоталася, каже класно. Мені слінг шукає ше по секондах, мо який класний.
А я кажу приїдемо в село, підемо Паску святити з Жданчиком.
А вона каже: ага, в колясці,гарно...
Я кажу, та не буду я коляску з Тернополя тарабанити.
Отут і почалося: та ти шо, я тебе знати не хочу, люди скажуть шо ти в вереньку замоталася..в Тернополі собі так ходи

А я піду...і хай люди говорять...мені таке якраз в кайф, виділятися серед сірої юрби

а ми минулої паски були в слінгу )

треба шось активніше думати про свою квартиру..

Ми знімаємо поки шо...
а думаємо і по ходу вже почали будувати свій будиночок. З соломи.

Ми з самого початку живемо окремо. Чим я дуже задоволена. І хоч квартирка невеличка, однокімнатна, але все ж своя. А батьки добрі на відстані. Приходять в гості і ми до них.

Що я можу сказати, Іринка (мала-карта)? У мене аналогічна ситуація: ми теж з моїми живемо. Теж мрію про своє житло, хоч якесь, але своє. У тому, що ми з батьками є "мінуси":
- я розслабилась так, що не завжди роблю щось по хазяйству, бо знаю, що крім мене ще є мама;
- я не можу з чоловіком нормально вияснити відносини (у кожної сім"ї трапляються сварки), коли ми сперечаємся, то робимо це шопотом, щоб батьки не дізнались і потім не хвилювались за нас. А шопотом-то хіба сварка? :)
- я не можу приготувати те, що хочу, тому що ніхто крім мене того їсти не буде (чоловік переважно на роботі, йому багато не треба, тому все, що лишається з якоїсь нової страви маю їсти я. тато мій любить простоту, мама - теж);
- коли я кажу дитині "ні", то неодмінно бабця чи дід скажуть "так" (це щодо того, що можна, а що не можна);
- я вже не говорю про те, що ОСОБИСТИЙ ЧАС З ЧОЛОВІКОМ проходить не зовсім так, як мені б того хотілось.

Звісно ж у проживанні з батьками є і "плюси":
- допомога по догляду за малям (знаєш, що можеш покластись на маму, бо треба срочно поїхати вияснити з інститутом чи з соцбезом якісь питання. принаймні, у мене так часто бувало, тоді мама виручала.
- не завжди (за станом здоров"я) я могла приготувати їжу, але тоді не турбувалась, бо була мама і я знала, що чоловік голодним не буде.
- коли в перші місяці моя дитина по ночах не спала взагалі, я могла зранку лишити її на маму, а сама йшла спати годинку-дві;
- економляться гроші на своє власне житло (я маю на увазі, що ми не знімаємо хату).

Я довго думала над тим, чому в мене (і не лише в мене) така ситуація. Я вважаю, це все давно продумано Всевишнім. Мабуть тоді, коли ми будемо Йому дякувати щиро за все, що у нас є і, особливо, за те, чого нема (власного дому), то тоді ситуація покращиться. Принаймні, дуже в це вірю.

а наша бабуська не любить готувати :(
і свого чоловіка тільки я переважно і кормлю :(


зате і посваритися ми не встидаємося :|

але перші два тижні мені бабуська весь час супики виварювала :)
та і з куцькою могла підстрахувати :)

Мені з батьками дуже добре! :o МОЇМИ батьками. Ну не на 100% звичайно. Якби не мама, то не знаю чи налагодила б я так успішно грудне годування, я б собі ті кашки точно не варила, а вона і варила, і впихувала їх в мене досить успішно.
Батьки не пхаються, майже завжди питають мою думку щодо дитини. Бувають правда часом нюанси типу "я таку смачну сметанку принесла, давай губи дитині помастимо". Але то не часто і не навязливо. Як тре то мама все посидить, правда я не наглію, та й без Юрчика довго бути не можу

mala-karta написав:я спокійно можу півгодини провести в душі і ніхто до мене не буде вриватися

- це 100%

Хоча перед тим майже два роки жили самі, але то самі без дитини, тому порівняти важко. Правда чує моє серце, що не довго мені так тішитися залишилося, бо чоловік дуже хоче щоб ми були самі

ми живемо окремо і досить далеко.
наші батьки ще не бачили внука.
вот хочеться, щоб хтось прийшов, взяв дитину на руки і навіть моралі почитав, а поки читає мораль, я б собі закрила очки і полежала спокійненько.

гра з вогнем написав:ми живемо окремо і досить далеко.
наші батьки ще не бачили внука.
вот хочеться, щоб хтось прийшов, взяв дитину на руки і навіть моралі почитав, а поки читає мораль, я б собі закрила очки і полежала спокійненько.

Ну да, починаєш цінувати тільки тоді, коли втрачаєш. Напевно, якби я жила окремо, то тоже б хотіла, щоб батьки були біля мене (десь в глибині душі), а тим більше, якщо відстань між нами була б такою ж велиииикою. :emphaty: