Родинний форум "Сімейка"

Ви тримали колись за руку людину, яка помирає? Яка просить вас не плакати...
Але це є неможливим. З її відходом змінюється ціла епоха. І стає важливим кожен день життя яке вона прожила.
Ми не знаємо і не хочемо уявляти, що всього лише 1 день може змінити усе!
Ми так рідко думаємо про наші будні. Про любов. Про щастя яке маємо. Ми думаємо про те, чого не маємо, але чи воно нам треба??????????

У маленького принца була своя планета. І у кожного з нас вона є. І не має нічого дорожчого за час який ми проводимо разом навіть тут, на форумі, вдома, у батьків, з дітьми, друзями, з коханими.

На сході є традиція, коли людина помирає або хворіє, її виносять в коридор біля дверей, і усі родичі які ідуть на роботу чи по справах- заходять, вітаються, питають як справи, настрій, сидять пару хвилин. У нас людину ізолюють саму, ніхто не турбує, не заважає, не знає що сказати.... СУМНО....

Я не тримала її за руку...

Я готувала їй їсти...

Це була моя бабця...

Поки я загріла їй суп її вже не стало...

Захотілося пригадати...
Була сьогодні на цвинтарі...

Ми з мамою поїхали на море. Так якось спонтанно вийшло, поїхали щоб добути путівку наших знайомих.

Бабця вже давно хворіла. Казали рак... Пройшла хіміотерапію...Здав позиції хребет...Злягла...Виявилося що то не рак і хімія була зайвою...

Бабця була золота. На питання що вам зварити завжд відповідала "що легше", "що скорше", "те що і собі"...Дуже любила медівник, а я так його і не спекла...Досі...

Вона чекала щоб ми повернулися...Ми приїхали в 6 ранку...Хотіла щоб я їй щось розповіла... "Бабцю, потім. Тре сумки розібрати, тре прати намочити, тре ..."

В обід я пішла гріти їй суп... Це було останнє що я для неї зробила...
А вона хотіла щоб я їй розповіла як там на морі...
...................і можливо медівника...........................

я тримала...на руках...

а я не тримала на руках...а чекала під дверима реанімації і, на той час, це була найближча мені людина....

mari написав:Ви тримали колись за руку людину, яка помирає? Яка просить вас не плакати...

Колись на моїх очах помер дідусь....
Так як бабця померла раніше, він був вдівець, ми з родиною приїжджали до нього в село, допомагали. Йшли роки і йому було все важче самому справлятися з господаркою. Одного літа мама забрала його до нас в Тернопіль, занедужав, йому було дуже важко ходити..... потім перестав вставати (навіть в туалет).
Одного разу ми зайшли до нього в кімнату, йому було дуже важко, таке відчуття ніби щось в ньому обірвалось..................незміг навіть нічого сказати................зловив маму за руку і так помер .......йому було 80.
Я вперше тоді побачила як помирає людина.................

Сьогодні ще в який раз підтвердила собі і вам кажу що любов єєє

Консультувала одну жінку, а в палаті з нею в терапії лежала вагітна на 15 тижні 34 річна з 2 вагітністю, це я вже потім дізналась.

Поки я розмовляла з одною- до вагітної, яка вже лікується 2 раз в стаціонарі(перший з кровотечею,тепер з бронхітом), прийшов чоловік, повернувшись так щоб я не бачила, видно соромився, але палата маленька, мені і так не було де дітись, став її годувати супчиком з ложки, гладити по волоссю ,як воно тихо плакала від переживань за ліки і самопочуття, і щось шептати їй на вушко. Здогадайтесь що.....

Ще так мене розчулило...

Є любов. Живе вона. Тут вона з нами.

Люди, бережіть один одного!!!!
наше життя - як замок з піску... і кожної хвилини може надійти хвиля чи подути сильніший вітер - і замку нема...
і яким би гарним цей замок не був, тепер це не має ніякого значення...ні слава, ні гроші, ні гординя - нічого з цього не лишиться
лишаються лише спогади і любов...
бережіть один одного!!!!! не ображайте і самі не тримайте образ!
Любіть один одного, бо лише любов робить наш замок з піску вічним в серцях інших людей

Не доводилося бачити, як помирає людина, нікого не тримала за руку. Але болісно переживаю, якщо людина помирає молодою, особливо коли залишається молода жінка з маленькими діточками...
Згадався випадок, коли моя сусідка, тоді ще школярка, прибігла до моєї мами, бо мама працювала медсестрою в лікарні, а її мамі було дуже погано (в неї ще від народження були проблеми з серцем). І поки ми прибігли, її мама, здається, вже була нежива. Викликали "швидку", і ми вийшли на вулицю зустрічати її. А я багато разів говорила, аби та дівчина не плакала і не переживала, що з її мамою все буде добре. А коли ми прийшли ("швидка" вже поїхала, а ми чекали її не з того боку), її мама остаточно була нежива...
До сьогодні пам'ятаю той випадок, і дуже мені прикро. Може, та дівчина (вона на кілька років молодша за мене) собі постійно думає, що я її обманула, бо казала, що все буде добре, а так не було... Але і я не уявляю, що мала би казати, якби опинилася знов у такій ситуації...
Але в таких випадках більше задумумося про те, що дійсно важливе і як не раз переймаємося за речі, які не варті ні трати часу, ні нервів. Що треба радіти кожній миті і насолоджуватися тим, що маємо. Але всі ми люди, і, напевно, коли втратимо, тоді зрозуміємо справжню цінність того, що мали... На жаль...