вісті з полів.
я тут писала востаннє ще під час другої вагітності. на протязі всієї її я дуже хвилювалася за те, чи буду добре ставитися до другої дитини, оскільки вона у нас непланована. бачу, що я її все-таки полюбила. і дякую Богу за неї.
мені важко, особливо через те, що старший дитин є переважно дуже неспокійним, бурним. часто треба відгороджуватися від нього, коли я годую малу, а він біля нас активно дуріє або намагається "грайливо" вдарити сеструху. не може й бути мови про те, щоб я кудись спокійно вийшла в люди з обидвома - Сантік любить ходити туди, куди сам хоче, ане куди треба (зараз гуляємо тільки на одному дит.майданчику, який йому підійшов. та добре, що хоч так...). до дому після прогулянки несу його з вереском (верещить він, звісно. деколи і я не стримуюся - гаркаю на нього. але заспокоюється, коли даю йому ключик від домофону і підіймаю його, щоб він дістав до домофона - САМ відкрити двері. але до тих дверей ще треба йти кілька десятків метрів від місця нашої прогулянки). дуже впертий - вмикає ультразвуковий вереск/гудіння/завивання, коли хоче чогось добитися. а якщо одночасно і молодша вимагає уваги - я схожу з розуму. і страшенно не хочеться, щоб старший ревнував, або щоб молодша, так би мовити, розчарувалася в позаутробному житті.
висновок собі роблю такий - основну погоду мені робить мій старший синик, тому при ньому такому варто було би мати більшу різницю у віці між дітлахами. але я не шкодую, що доця вже є - я її всеодно люблю. трохи суперечливо, але так воно є.
я коли втомлена то тож думаю: вже б повиростали... а потім забиваю на домашні справи і слухаю що "плете" Дарця і спостерігаю за Амі. Маленьтики то такі інопланетяни 
, то що хтіла я - мужу не підходило, то що йому - я не хотіла...