«Твоє щастя – під ногами» – перечитала Ірця пророцтво з повітряної кульки, що дісталося їй позавчора на корпоративі. «Угу, чекає-не дочекається», – скептично подумала. Колегам, які також проштрикували кульки із зав’язаними очима під час одного з конкурсів, випали «Шикарний відпочинок біля моря», «Джек-пот у лотереї», «Поїздка за кордон», «Підвищення по службі», а їй, як завше – якась чудасія. Зіжмакала папірець і вже хотіла пожбурити його у кошик для сміття, та чомусь передумала – поклала назад у косметичку.
Ірця хандрила. Завтра – Новий рік, а вона так і не вирішила, як його зустрічатиме. Відколи розійшлася з Миколою, це стало проблемою. Самій було незатишно у компаніях, де всі парами, а з дівчатами не хотілося. Знову заведуть стару платівку, що всі чоловіки – «сво…».
Передостанній робочий день у році добігав кінця, а додому йти зовсім не хотілося. Свою колекцію різдвяних фільмів передивилася уже двічі. Ялинку прикрасила. Вечерю, як велить приказка, «віддавала ворогові», а кішці перед роботою наcипала стільки корму, що хоч тиждень удома не з’являйся. «Я вже, як Калугіна зі «Службового роману», хіба що молодша і на корекцію брів регулярно ходжу», – гірко усміхнулася собі в люстерку, підфарбовуючи губи. Вирішила піти додому пішки, зазираючи у крамниці.
Купила кілька новорічних сувенірів в одній, приміряла сукню в іншій, найдовше затрималася у книгарні. Гортала томики, що пахли свіжою фарбою, перечитувала анотації… Хотілося чогось доброго й світлого, зі щасливим кінцем, а нічого подібного автори не обіцяли. Згадала, що давно збиралася перечитати «Маленького принца» Екзюпері. Останнім часом їй постійно траплялися цитати з цієї книжки, настільки влучні, що перестала сприймати цей твір, як дитячий. Втім, коли читала малою, він і не справив якогось особливого враження. «От розберуся з малим, то, може, й з дорослими принцами буде простіше», – думала собі, крокуючи додому.
Сніг іскрився у відблисках ліхтарів, було якось дуже тихо і затишно. Ірця відчула, що її груднева туга поволі здає позиції передноворічній магії. Гріла й думка про вечір з «Маленьким принцом»…
Під під’їздом ще здаля помітила щось темне. Подвір’я їхнє майже не освітлювалось, а лампочку над вхідними дверима постійно били. Подумала, що собака. Коли підійшла ближче, зрозуміла – людина. «Насвяткувався», – подумала неприязно про незнайомця. Посвітила мобілкою – може, хтось із сусідів не дійшов додому. Із першого погляду помітила, що незнайомець дуже пристойно вбраний. Та й на п’яничку не скидався. Лежав, згорнувшись калачиком, і притискав до грудей пухкенький портфель. «Замерзне або обберуть, як липку», – подумала й спробувала його розштурхати. Незнайомець пробелькотів щось незрозуміле, і замість того, щоб встати, повернувся на інший бік. Лише портфель випустив з рук, підклавши їх під щоку. Виглядав таким беззахисним, що Ірця раптом зм’якла і заповзялася не дати йому замерзнути в передноворічну ніч. Вирішила хоча б у під’їзд затягнути, там хоч трохи тепліше. Попри те, що п’яний чоловік їй у цьому зовсім не допомагав, а навпаки – опирався, як міг, план свій Ірця втілила. Притулила невдаху до стіни, де батарея, і полегшено зітхнула.
Розхристана й розпашіла, зайшла у квартиру. Кицька вийшла у коридор і насмішкувато подивилася на господиню. Деколи Ірці здавалося, що, якби вона раптом заговорила, то тільки для того, щоб сказати, яка вона, Ірця, дурепа.
Перевдяглася, заварила собі чаю, загорнулася в плед і дістала з сумки «Маленького принца». Але читати зовсім не хотілося. Залишила незнайомця за порогом, а думки про нього не йшли з голови. «А він гарний, – зізналася собі. – Мабуть, одружений, і якась жінка зараз собі місця не знаходить…».
За якусь мить Ірця почула голоси у під’їзді. Про компанію, що через день збиралася між другим і третім поверхами, нервуючи мешканців, зовсім забула. Курили, пили пиво, голосно реготали… Міліції не боялися, на зауваження не реагували. Згадавши про незнайомця, зірвалася з крісла. «Обчистять точно!». Його й справді вже оточили нахабні підлітки, намагаючись розстебнути пуховик.
«Ану, хлопці, допоможіть чоловіка додому затягнути», – скомандувала рішучим тоном. Щось таке було у її голосі, що ті несподівано підкорилися. Двоє попід руки, двоє за ноги – і знайда вже у неї в квартирі. Що далі з ним робити, Ірця не знала. Поклала маленьку подушку під голову, вкрила пледом. Сама вирішила скоротати ніч у кріслі. Під бурмотіння телевізора не зчулася, як задрімала.
Прокинулася від запаморочливого запаху кави. Згадавши, що ночувала не сама, насторожено попрямувала до кухні. Вже збиралася сказати щось їдке, але коли незнайомець повернувся до неї обличчям – розгубила усі слова. Він таки був красенем!
«Я взагалі-то не п’ю», – затинаючись і шаріючись сказав він. Зустрівшись поглядами, вони одночасно розсміялися з цієї кумедної у світлі вчорашнього фрази.
Віталій, як виявилось, приїхав з Києва – перевіряти філіал їхньої фірми. Зрозуміло, що поважного гостя «насухо» не відпустили. За столом сиділи недовго, тож «розвезло» Віталія вже потім. Як опинився на її вулиці – згадати не міг. Як тягнула його в під’їзд і рятувала від гопників, також не пам’ятав. Уранці мало не згорів від сорому. Але господиня в кріслі була такою красунею, що піти «по-англійськи» не зміг. Та й подякувати рятівниці хотілося.
Новий рік вони зустрічали удвох. Тепер Ірця живе у Києві. Пожмаканий папірець з дивною фразою «Твоє щастя – під ногами» – на першій сторінці їхнього з Віталієм весільного фотоальбому. А «Маленького принца» нещодавно почала читати п’ятирічному синові. Йому подобається.
Настя Зарічна, Місто
