КАЗКИ і повчальні історії для дорослих-відкрито для записів

[ksana]

Гобелен
Молодого монаха послали до одного монастиря у Фландрії ткати разом з іншими великий гобелен.
Якось він спустився зі своєї драбини дуже обурений.
- Досить! Я більше не можу працювати! Вказівки, які дають мені, беззмістовні! Я працював золотою ниткою, а тут мені кажуть зав'язати її і відтяти...
- Сину, - сказав спокійно старий монах, - ти не бачиш цього гобелена так, як треба його бачити. Ти працюєш з виворітного боку і тільки з одним фрагментом.
І повів його показати роботу з лицевого боку. Молодий монах остовпів. Він працював над дуже красивим гобеленом - «Поклоніння трьох царів», а його нитка творила частину німба навколо голови Божого Дитятка.

У давній легенді оповідається про чоловіка, котрому Бог пообіцяв, що виконає одне його бажання.
Чоловік подумав і сказав:
- Я хотів би чинити добро, не знаючи про це.
Бог вислухав його.
Пізніше, побачивши, що це бажання таке добре, Бог поширив його на всіх людей.
І так триває й досі.

Ніколи не знецінюй себе. Може, у тебе не буде жодного доказу, що ти вартуєш більше, ніж про себе думаєш. Усі ми тчемо дуже великий гобелен неймовірної краси, якого ніколи не бачимо в цілості.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі».

[mari]

Ідеальна дружина

Один чоловік хотів, щоби комп"ютер вибрав йому досконалу пару: "Шукаю тендітну, вродливу дівчину, яка би займалася водними видами спорту і любила перебувати у колективі".
Комп"ютер видав відповідь:"Одружися з пінгвіном".

Любити- означає прийняти іншого з його способом життя, з його інакшістю, з його вадами, а не подобу наших снів.

Бруно Ферреро.

[mari]

Ось правдива історія однієї дівчинки, яка вірила і знала, що любов здатна творити дива. Її братикові загрожувала смерть від пухлини в мозку. Батьки хлопчика зробили все, щоб його врятувати, однак заможними не були і, витративши всі свої заощадження, відвернути лиха таки не змогли.

Якось увечері батько, із важким серцем, сказав заплаканій матері:

– Знаєш, люба, – нам, певно, не вдасться його врятувати. Тут може зарадити тільки чудо!

Донечка, що бавилася в кутку, почула ці розпачливі слова.

Відтак побігла до своєї кімнати, не вагаючись, розбила скарбничку і непомітно вислизнула з домівки до найближчої аптеки.

Там діждалася своєї черги, приступила до віконця і, ставши навшпиньки, виклала перед здивованим аптекарем усі свої грошенята.

– Чого тобі, маленька? Що бажаєш купити?

– Будь ласка, мій братик дуже хворий, і я прийшла купити чудо.

– Чудо? – стиха перепитав аптекар.

– Мого братика звуть Ендрю, йому в голівці щось росте. Тато сказав мамі, ніщо вже не зарадить, тільки чудо може його врятувати. Я дуже люблю мого братика, тому принесла всі свої грошики – купити чудо.

Аптекар сумно посміхнувся.

– Любе моє дитятко, ми тут чудес не продаємо.

– Якщо не стане цих грошей, я знайду ще. Скільки коштує чудо?

Поруч стояв один чоловік. Високий, елегантний, поважний. Здавалось, він зацікавився незвичайною розмовою.

Аптекар безпорадно розвів руками. Дівча зі сльозами на очах заходилося згрібати свої монети. Незнайомий чоловік озвався до неї.

– Чого ти плачеш, маленька? Що трапилося?

– Пан аптекар не хоче продати мені чуда, навіть не каже, скільки воно коштує. А чудо потрібне моєму братикові Ендрю, він тяжко хворий. Мама говорить, конче потрібна операція, але тато каже, що операція коштує надто дорого й тільки чудо може його врятувати. То я принесла сюди все, що маю.

– А скільки маєш?

– Одного долара й одинадцять центів... Але, може, мені вдалося б зібрати більше.

Чоловік усміхнувся:

– Ти знаєш, я не думаю, що знадобиться більше. Долар і одинадцять центів – цього вистачить на чудо для твого братика! Однією рукою він згорнув монетки, а другою взяв за ручку дівчатко.

– Проведи-но мене до своєї домівки, дівчинко, я хочу побачити твого братика, познайомитися з твоїми батьками і поміркувати разом із ними, як нам вчинити оте маленьке чудо.

Високий, елегантний пан і маленька дівчинка вийшли з аптеки, тримаючись за руки.

Тим паном виявився професор Карлтон Армстронг, один із найвидатніших нейрохірургів планети. Він прооперував маленького Ендрю, і той за кілька тижнів повернувся додому цілком здоровим.

– Та операція, – ледь не пошепки мовила тоді щаслива матуся, – це справжнє чудо. Скільки ж вона коштувала?

Дівчинка мовчки усміхалася. Вона-бо знала, скільки коштувало чудо: один долар і одинадцять центів... Плюс віра й любов малої дитини.

Ісус сказав їм: "Через вашу малу віру; бо, істинно кажу вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого (Мт. 17, 20).

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі».

[mari]

Віра в чоловіка

В одній електричній компанії в Детройті працював молодий механік за 11 доларів на тиждень. Трудився він по 10 годин на день, а приходячи додому, часто по півночі працював у себе в сараї, намагаючись винайти новий тип двигуна. Його батько вважав, що хлопець витрачає час даремно, сусіди називали божевільним, ніхто не вірив, що з цих занять вийде щось путнє. Ніхто, крім його дружини ...


Вона допомагала йому працювати ночами, по кілька годин тримаючи над його головою гасову лампу. Синіли руки, зуби стукали від холоду, вона раз у раз застуджувалась, але ... Вона так вірила у чоловіка! Через роки з сараю пролунав шум. Сусіди побачили, як по дорозі без коня, в одному возі їхали божевільний і його дружина. Дивака звали Генрі Форд ...

Коли, беручи інтерв'ю у Форда, якийсь журналіст поцікавився, ким би Форд хотів бути в іншому житті, мільярдер відповів просто: «Ким завгодно ... Лише б поруч зі мною була моя дружина» ... (с)

[mari]

ТРОЄ ДІТОК

Коли його прийняли на посаду редактора авторитетного журналу, вважав, що спіймав Бога за бороду. Зателефонував до батьків і, звичайно ж, до коханої Мирослави, якій просто сказав: «Отримав роботу! Можемо побратися!»
Стали подружжям, й упродовж кількох років народилося троє діток: Мар’ян, Марта й Віктор.
Шість років тривало щастя, а далі журнал змушений був припинити свою діяльність. Молодий батько влаштувався редактором у тижневик. Однак ця газета теж перестала виходити. Цього разу пошуки праці були вкрай важкими. Щовечора молода матуся і троє діток дивилися на батька, який ставав щораз більше заклопотаним.
Одного разу під час вечері чоловік зізнався з гіркотою: «Усі зусилля даремні! Не можу знайти жодної роботи за фахом! Усюди скорочують штат працівників або всіх звільняють…».
Мирослава підбадьорювала його, нагадувала про його мрії, здібності, обнадіювала…
Наступного дня, коли батько вранці прокинувся, діти вже пішли в школу. Пригнічений, випив горнятко кави і підійшов до стола, за яким зазвичай працював. Глянув у смітник, що стояв поруч. Великі шматки червоної порцеляни привернули його увагу. Це були уламки трьох червоних свинок, до яких діти складали свої заощадження. А на його столі лежала купка монет, переважно копійок, а також декілька гривень і позолочених ґудзиків. Під цим скарбом побачив записку, яку написали діти: «Любий татку, ми всі віримо в Тебе: Мар’ян, Марта і Віктор».
Сльози підступили до очей, погані думки стерлися, а відвага та рішучість знову повернулись. Молодий батько стиснув кулаки й присягнув:
«Я вас не розчарую!»
Нині на столі одного з найвідоміших видавців у Європі стоїть картка у срібний рамці. Видавець показує її, гордо кажучи: «Це таємниця моєї сили!» То вже дещо вицвіла картка, на якій дитячою рукою виведено:
«Любий татку, ми всі віримо у Тебе!»

«Вірю в тебе» – це набагато більше, ніж казати, що любиш. Це найчистіша сила. Тому Ісус казав: «Якби ви мали віру, як зерно гірчичне, сказали б цій шовковиці: вирвися з корінням і посадися в морі, – і вона б послухала вас» (Лк. 17, 6).

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі».

[mari]

Один чоловік прийшов до монаха пустельника. Він спитав його:

- Чого вчить тебе це життя у мовчанні?

Монах, що саме набирав води з криниці, відповів своєму гостеві:

- Подивись на дно цієї криниці. Що ти бачиш?

Чоловік зазирнув до колодязя.

- Нічого не бачу, - відповів.

Якийсь час монах стояв непорушно, а тоді знову звернувся до гостя:

- Подивись тепер! Що бачиш у колодязі?

Чоловік глянув і сказав:

- Зараз бачу себе, своє відображення у воді.

Монах пояснив:

- Коли я занурив відро, по воді пішли хвилі. А зараз вода спокійна. Подібним є і результат мовчання: людина знаходить себе саму.

"Коли я не можу дати собі раду зі собою, сідаю біля своєї бабці, яка часто плете щось спицями... Моя бабця пахне лавандою, її дихання повільне, спокійне. Час від часу вона піднімає очі й усміхається. Але звичайно вона просто плете і... дихає... Мені тоді здається, що заколисує мене...".

(Амеля, 14 років)

Сьогодні знайди собі спокійний куточок і дозволь, аби тебе заколисала тиша.

Прихований текст. Щоб його побачити, Вам необхідно зареєструватися!

[mari]

Одна бабуся.

У під'їзді одного будинку жила бабуся. Бабуся Люба. Їй було 97 років. Мила, приємна старенька, завжди в гарному настрої, усміхнена і привітна. І цікава. Природжений лідер.

Спочатку бабуся Люба прикрасила підвіконня на нашому поверсі в нашому під'їзді горщиками з квітами. Красиво. На наступний день найяскравіші квіти, ті, що з бутонами, вкрали, і біля метро можна було побачити прудких торговців з горщиками з бабусиними квітами. Сусіди вирішили поставити замок і домофон на вхідні двері. А вона повісила на стіни рамки з висловами ввдомих людей, що розбуджують совість і діючі, як заповіді. І знову поставила квіти на підвіконня. Затишно.

У під'їзд стали проникати галасливі підлітки. Бабуся Люба вийшла і ... запропонувала їм води або чаю. Вони довго сміялися. Зірвали квіти, і перевернули рамки.

На наступний день, вона знову поставила квіти, повернула рамкам колишній вигляд і поклала на підвіконня книги. Класику. Прийшли підлітки. Галасували, шуміли. Вона вийшла і ... запропонувала їм чаю зі своїми пляцками, апетитними і смачно пахнучими. Хлопці не змогли відмовитися. І навіть взяли з собою книги з обіцянкою прочитати. Квіти вони не чіпали, рамки теж.

На наступний день вона винесла пластикову пляшку з водою, щоб кожен, хто вирішив подбати про квіти, зміг полити. І ... нові книги. Увечері прийшли підлітки, обливали один одного водою, реготали і галасували. Бабуся знову вийшла до них і запропонувала чаю, булочок, забрала пляшку, наповнила її водою і попросила їх полити квіти.

Хлопці стали приходити в під'їзд кожен день, сусіди обурювались, навіть якось викликали міліцію, але бабуся сказала, що це мовляв до неї, її учні прийшли за книжками, роздала при міліціонерах книги розгубленим підліткам і проводила міліцію «З богом!».

У під'їзді з'явився шафа з книгами. І поруч оголошення: »Прохання! Якщо є у вас вдома цікаві і важливі книги, вже прочитані вами, поділіться! Будьте ласкаві! А ті, хто взяв почитати, будь ласка, поверніть для тих, кому так само це може бути потрібно і важливо!

«Шафа заповнилася книжками. Квіти з'явилися на підвіконнях на всіх поверхах. Красиві рамки з цитатами теж. Щовечора вхідні двері в під'їзд стали залишати відкритими.
Увечері можна було побачити на сходах підлітків, які читають книжки. Бабуся поклала на підвіконня кілька ліхтариків, щоб їм було зручніше читати. Діти сиділи в під'їзді з увімкненими ліхтариками, і в ньому було світліше, ніж зазвичай.

Бабуся померла. На першому поверсі нашого будинку відкрили Клуб для дітей і підлітків. З бібліотекою і квітами на підвіконнях. Символом Клубу став ліхтарик ...

Якщо захотіти і бути люблячими і терплячими-можна змінити світ!
(з інтернет-групи Притчі)

[mari]

Серкрет мудрості*

*Одного разу Сократ ішов зі своїм учнем берегом моря і учень запитав: <<Що
треба для того, щоб я став таким же мудрим, як і ти?>> Сократ був дужим, він
схопив учня за шию й занурив головою в море, не даючи вивільнитися.*
*
Спочатку учень не пручався, тому що думав, що вчитель має вагомі причини
для цього. Але незабаром повітря стало бракувати, і він почав затято
вириватися. Коли ж урешті звільнився й відкашлявся, Сократ проказав:
<<Коли ти прагнутимеш одержати Знання так само, як ти зараз жадав повітря
під водою, тоді ти станеш мудрим>>.*

Знання про себе та про своє оточення також добавляє кожному Здоров'я.

[бережаночка]

Циця

Краплинка молока
Застигла на вершечку соска.
На циці рука,
Малеееенька така,
Циця тепла, і м’яка.
Дуже солодко спиться,
Коли поруч є
Мамина циця!

© Віршики пана Назара

[тоя]

Чоловіки… А можна, не будемо про них? Не можна? Ніяк не можна? Ну, тоді не гнівайтеся. Яким він має бути, чоловік мрії? Навіть не моєї, а просто чоловік жіночої мрії? Та яким удався, таким нехай і буде. Хтось його полюбить, бідолаху, і таким. Але щоб я полюбила, тут чогось таки трішки треба. Зовні? Сто разів повторила,… що зовнішність неважлива, але всі чоловіки, що входили у моє життя, були красивими. Не тому, що вибирала. Просто світ внутрішній кладе відбиток на лице. З роками обличчя стає ликом. Чи мордою. Світ внутрішній? Важливо. Українець. Ділити з чужинцем не можу нічого – ні ліжка, ні столу, ні держави. Християнин. Ділити свята і будні на свої, твої та наші – посміх людський і біль. З роками стає важливим кутя на Різдво та паска на Великдень. Не просто обряди, традиції, а суть родини, основа її. Чоловік. Мужчина. Муж високого чину. Чин є дія. Мужчина входить у життя жінки і змінює його. Нездатний до дії мужчиною за визначенням не є. Розмови значать небагато. Спершу тішать, зачаровують, мов солов’їна пісня, та згодом слово, не покладене на чин, перестає бути співом. Піти за коханим на край світу? Готова. Але мусить не просто кликати… Скільком уже звивала гніздечко, вистеляла пухом! Пташенят виводила… Що із того? Чоловік задля кохання не може відмовитися від жодної зі зручностей свого життя. Йому хотілося б мати все, що вже має, і ще когось – для серця, для сексу, для домашнього ужитку. Жертвувати заради кохання? Жінка може майже всім, чоловік – майже нічим. Кар’єрою, наприклад – ніколи. Та не перебільшую я! Просто досвід гавкає собакою, а колись муркотів кошеням. Прийде, скаже «Люблю безмежно», візьме за руку, поведе за собою, не віддасть нікому? Чи я у це вірю? Поки що вірю. І чекаю. Та ні, це не мрія, він насправді існує, отакий, як ви описали. Навіть кращий. І все у ньому є, крім… Та не будемо про сумне. Чи вмію я чекати? Пробувала. Знаю – ні. Він – уміє. Він взагалі кращий за мене, світліший, чистіший, сильніший. Його терпіння – безмежне. Я можу зірватися, наговорити дурниць, він – ніколи. Йому так належить, він – чоловік. Іншого я біля себе не терпіла б. Якщо зрадить? Викину із серця, забуду, викреслю. Та робила я це вже не один раз, вмію. Що потім? А потім вони повертаються. Неодмінно. Неодмінно повертаються! Назад не приймаю. Знаю, що погано, знаю, що так не можна, що людина має право на помилку, але не приймаю. Понад усе боюся, що любов мине – моя, моя у першу чергу! Це найстрашніше – от він, повернувся, поруч з тобою. А почуття, якому, здавалося, не буде кінця, кудись зникло серце мертве, не озивається нічим, темно, порожньо. Минуло. І що, починати все з початку? Що повинен сотворити? Диво. Не менше. Одне вже сотворив, і навіть не одне. Він може, він – чоловік. Забагато хочу? А меншого мені не треба. Ви ж питали про чоловіка моєї мрії.


Леся Романчук, тернопільська письменниця, доцент кафедри акушерства і гінекології Тернопільського медичного університету, член Національної Спілки письменників України.