КАЗКИ і повчальні історії для дорослих-відкрито для записів

[mari]

Дитяча країна

Ви вже відшукали дорогу до Країни Дітей – Країни Маленьких Принців та Принцес? Адже це така дивовижна і цінна Країна!

Уже кілька років я відвідую її. Та якось нещодавно помітила, що останнім часом там не все гаразд... Почастішали тумани, довшими стали ночі – спохмурніла країна – Сонечка не вистачає!

Якось одна дитина з цієї Країни розповіла мені казку про Мишеня і попросила переказати цю історію всім батькам маленьких Принців та Принцес. Можливо, коли ви її прочитаєте, у дивній країні стане світліше!

«Жило собі сірооке Мишеня. Мешкало в цирку, дуже близько від квиткової каси. Чуло від тата і мами, що на небі живе Сонечко, але ще жодного разу не було надворі і тому Сонця бачити не могло.

- Татку, матусю, а Ви бачили Сонечко? – якось запитало Мишеня у батьків.

- Ні, не бачили. А для чого? Нам і в темряві в нашій нірці добре.

А Мишенятка не покидали думки про Сонечко.

- Дядьку Слон, - пропищало воно, опинившись біля величезної клітки свого найкращого друга. – А Ви бачили Сонечко?

- Звичайно.

- Яке воно?

- Дуже схоже на мене! Велике й лагідне. – гордо відповів Слон.

Мишенятко помчало до наступної клітки, у якій жили леви.

- Скажіть будь ласка, ви бачили Сонечко?

- Я бачив! – голосно сказав старий Лев. – Воно жовте і дуже схоже на мою пишну гриву.

- Дякую! – пропищало Мишеня і подалося далі.

«Яке ж воно, Сонечко? Велике, як Слон, і дуже схоже на гриву лева. Що тут спільного?» - бурмотіло собі під ніс.

Раптом думки перервав чийсь голос:

- Мале, ти чого таке сумне?

Мишеня підняло голову і побачило красуню Рись.

- Я... шукаю відповідь. Яке воно, Сонечко?

- Сонце? О! Воно дуже схоже на мою шерсть. Таке ж тепле, - сказала Рись, розчісуючи гребінцем свою чарівну шубу.

Мишеня побігло далі.

«Нічого не розумію, - думало воно, - ще й на Рись схоже!»

Раптом помітило щілинку біля вхідних дверей цирку.

«Я вже велике і сміливе!» - подумало Мишеня і шмигнуло на вулицю.

День був гарний. Сьогодні мишеня уперше побачило дерева, будинки, трамваї – все, про що розповідала мама.

А піднявши очі догори, помітило великий ліхтар, такий же, як у цирку, тільки набагато більший.

«Мабуть, то і є Сонце, - подумало воно, - велике, як дядько Слон!..»

- А це що? – Пропищало Мишеня, розглядаючи сонячні промінчики, - дуже схожі на гриву лева і світлу теплу шубу Рисі.- Сонечко?

Сонечко весело підморгнуло Мишенятові.

- Ура! – зраділо воно. – Я побачило Сонечко! – і помчало до своєї нірки.

Примчавши додому, Мишенятко відразу гордо сповістило батькам:

- Я... Сонечко бачило!

- І яке ж воно?

- Яке? Велике, як Слон, тепле, як шерсть у Рисі. Має ясну гриву, дуже схожу до тієї, що в старого Лева. А ще воно лагідне, ніжне й веселе - таке, як Ви, татку і мамо! Тепер я знаю: воно найбільш схоже на Вас. Можна, я буду називати Вас своїми Сонечками?

У Країні Дітей живуть і діти, й дорослі, але бачать і розмовляють зі мною лише діти. Тому я і назвала це місце Країною Дітей. Ті діти також незвичайні, бо їхні серця говорять по-дорослому. Так цікаво з ним розмовляти!

Як із тим, що дорослі мене не помічають? Спочатку цим трохи переймалася, але потім вирішила, що, може, воно й на краще... З дітьми легше порозумітися...

Хочу розповісти Вам про своїх найцікавіших співрозмовників. Отож, любі батьки, вирушаймо у Країну без Сонечка і невпинно шукаймо це сонечко у Собі! Щоб чудову Країну наших Дітей не поглинула темрява...

І ще задумаймося над словами Христини Понсар:

«Довіряючи нам наших дітей без відповідної інструкції, Бог не намагався піймати нас у пастку ані поставити нас у скрутне становише. Він лише хотів долучити нас до своєї справи Творця і Отця. ВІН МІГ БИ СТВОРЮВАТИ ДІТЕЙ БЕЗ НАС, МІГ БИ ПРИВОДИТИ ЇХ НА СВІТ ВЖЕ ДОРОСЛИМИ... АЛЕ ВІН ЗРОБИВ НАС БАТЬКАМИ І МАТЕРЯМИ НА СВІЙ ОБРАЗ І ПОДОБУ. Він хотів, щоб ми застосували усі свої людські здібності... Однак Він не покинув справу. Він завжди перебуває біля нас»...


Наталія Сиротич, дитячий педагог-психолог

[mari]

Любовь Мастера
Хасидский Мастер путешествовал инкогнито с учениками. Они остановились в караван-сарае на ночь. Поутру хозяин подал завтрак и чай.

Когда они стали пить чай, хозяин неожиданно припал к ногам Мастера. Ученики очень удивились и подумали: "Откуда он мог узнать, что среди них Мастер? Кто открыл тайну хозяину караван-сарая?"

Мастер сказал:
- Не удивляйтесь, спросите его самого, как он узнал меня.

Ученики обратились к хозяину с вопросом:
- Как ты узнал, что он Мастер?

- Я не мог не узнать, - сказал хозяин, - много лет я накрываю стол для моих гостей. Я видел тысячи людей, но никогда не встречал человека, который с такой любовью смотрел бы на чайную чашку.

[mari]

ПРИТЧА. Зробити вибір.

Одного разу до Бога прийшла жінка, яка виглядала зовсім нещасною.
- Господи, як же важко було до тебе добиратися! - Дорікнула йому вона. - Мені довелося зтоптати сім пар черевиків, переплисти сім річок, подолати сім боліт, перш аніж я побачила тебе. Здається, у мене відняло ноги.
- Ти сама вибрала такий важкий Шлях, і це твоє право, - відповів Господь. - Напевно, у тебе до мене важлива справа, якщо ти так до мене прагнула?
- Дуже важливе! Я хочу запитати тебе, за що ти покарав мене численними нещастями? Що я такого зробила, щоб ти мене ось так зненавидів?
- Я є Любов, і не вмію ненавидіти, - відповів Творець. - Але якщо я в чомусь помилився - я готовий все виправити. Розкажи мені, у чому твої нещастя.

- У дитинстві в мене не було взаєморозуміння з батьками, і я від цього страждала. Чоловік, якого я любила, пішов від мене до іншої. Моя єдина дитина померла, ледь встигнувши подорослішати. Друзі від мене відвернулися, бо я не хотіла ні з ким спілкуватися. А тепер я захворіла смертельною хворобою, і мені залишилося жити зовсім недовго. Ти забрав у мене все, Господи! І я хочу знати, за що. Чому мені визначено бути нещасною???
- Мила жінко, я теж хочу тебе спитати, - із співчуттям сказав Господь.
- Я дав тобі батьків, щоб ти пізнала, що таке бути дочкою. У тебе був чоловік - щоб ти пізнала, що таке бути жінкою. Я послав тобі дитину, щоб ти пізнала, як це - бути матір'ю. У тебе були друзі - щоб ти пізнала, що таке «бути заодно» і «підтримувати один одного». Я послав тобі Хворобу - як останній сигнал, що ти щось робиш не так. Я дав тобі все для Щастя - набагато більше, ніж багатьом іншим. Скажи мені тепер, чому ж, маючи стільки можливостей для Щастя, ти вибрала бути нещасною? Іди й подумай про це, час ще є. І вибери щось інше - якщо захочеш, звісно.

... Минуло багато часу, і біля ніг Творця з'явилася та ж сама жінка. На цей раз вона виглядала абсолютно щасливою.
- Здрастуй, Господи, - з посмішкою сказала вона. - Рада тебе бачити!
- Ти не втомилася? Важко було добиратися? - дбайливо запитав Господь.
- Ні, зовсім ні! Я прилетіла на крилах Любові, - відповіла жінка. - Я тут, щоб подякувати тобі.
- У твоєму житті щось змінилося?
- О так! Після тієї нашої зустрічі все стало по-іншому, тому що змінилася я. Тоді я повернулася у свій світ, де мене чекала моя хвороба. Але я вибрала жити - і зуміла знайти способи, щоб зцілитися.
Зцілилися сама,і я захотіла розповісти іншим, що це можливо, і стала допомагати тим, хто вже зневірився.
У мене з'явилося багато друзів, і вони допомогли мені написати про це книгу, а потім і багато книг.
Один з моїх читачів став мені чоловіком. Він вдівець, його дружина померла від тієї ж хвороби, що була в мене, і у нього залишилося троє дітей. Я стала їм замість матері, так що тепер у мене вже підростають улюблені онуки!
- Але я бачу, що ти пересуваєшся в інвалідному візку. Напевно, це засмучує тебе? - Допитливо запитав Господь.
- У цьому є свої плюси. У мене більше, ніж у інших, часу для роздумів, для медитацій і для творчості.
- Я бачу, очі твої сяють, і посмішка цвіте на твоєму обличчі.
- Це тому що я весь час у русі, у мене стільки планів! Я навчилася в'язати, я освоїла Інтернет, я спілкуюся з усім світом. А головне - я можу дарувати світу те, що в мені відкрилося. У мені стільки Любові, що хочеться обійняти весь світ! Ти знаєш, Господи, я нарешті щаслива!
- Як мало, виявляється, людині треба для Щастя, - з посмішкою промовив Бог. - Всього лише зробити вибір ...

[mari]

НЕСЛУХНЯНА ДІВЧИНКА

Цю дитину зауважували усі люди на вулиці і поважно похитували головами.

Симпатична і гарно вбрана дівчинка безперервно верещала, махала ногами і сідала світлими штанцями на землю.

Мама смикала її за руку і усміхалася до своєї подруги:

- Ну от, що з цими дітьми робити? Якісь вони тепер усі невиправні.

Неслухняна дівчинка на мить замовкла, зосередивши погляд на новій ляльці у вітрині магазину іграшок. А потім почалося все спочатку: крики, плачі, сідання на землю і верещання: «Купи!».

Мама знову усміхнулася до своєї подруги і, розвівши руками, почала діставати з гаманця купюри.

Я підійшла до неслухняної дівчинки:

- Мені здається, що ти плачеш не по-справжньому.

Дівчинка надула губи:

- Чому тобі так здається?

- Не вірю, що тобі приємно так кричати.

- У мене просто немає іншого виходу, - уже зовсім спокійно продовжила вона.

- Мама не звертає на тебе уваги.

- Коли я слухняна і спокійна, - ні. А коли верещу, - усі мене зауважують, не лише мама. Ось, наприклад, сьогодні. Ми пішли з нею на прогулянку. Тільки-но виходили з будинку, вона зателефонувала подрузі, щоб зустрітися. Уже дві години вони розмовляють про нові бренди і магазин одягу, що відкрився на сусідній вулиці. А ще вчора мама обіцяла, що ми будемо збирати каштани і напихати їх у кишені курток. І сьогодні про все забула. Вона часто не дотримує своїх обіцянок, - зітхнула дівчинка.

- А лялька? Вона тобі сподобалася? Ти рада, що мама купить тобі її?

- Лялька? У мене таких повно вдома! – зухвало відповіла дівчинка.

- Попроси маму, щоб дотримувала своїх обіцянок і більше часу проводила з тобою.

- Нічого не вийде. Розумієш, вона дуже зайнята. Зараз усі дорослі такі зайняті. І усі діти такі неслухняні. Так каже моя мама.

І неслухняна дівчинка продовжила скиглити, смикаючи за шкіряні прикраси нових маминих чобіт. У цей час вона помахала мені ручкою, усміхнулася і сказала:

- Вибач, але мені ніколи з тобою розмовляти. Треба ще трохи понабридати мамі, щоби вона нарешті попрощалася з іншою дуже зайнятою тіткою. Але ти якось прийди до нас у гості і нагадай їй про каштани, добре?

Люба мамо неслухняної дівчинки, повір, це неправда, що діти зараз інші і більш неслухняні, аніж колись. Це ми, дорослі, стали іншими: зайнятими і заклопотаними тільки самими собою. Усі діти хочуть одного – бути зауваженими. Прагнуть, щоб на них звертали увагу. Тому часто вони її домагаються негативною поведінкою. Жодна лялька не подарує Вашій доні такого душевного спокою, яким можуть наділити її миті радості, проведені з Вами.

Каштанчики у кишенях, які так хоче збирати Ваша чотирирічна красуня, будуть тільки цієї осені, бо через рік дитині вже буде п'ять. А подруги і нові бренди можуть зачекати...

Будь ласка, поспішаймо у парк, поки не почало смеркати.

© Наталія Сиротич, дитячий педагог-психолог

[mari]

Метелик

Жив був в Чорно-білому світі чорно-білий Метелик. Все, що його оточувало, було або чорним, або білим. А значить або хорошим, або поганим. Із давніх міфів метелик знав, що колись все навколо було кольоровим, але що це означає - бути кольоровим, не пам'ятали вже навіть найстаріші жителі Миру. Ще в цьому Світі був Край - непроникна щільна сітка, яка відділяла Світ від чогось, що було невідомим і тому дуже лякаючим. Вважалося, що той, хто пішов за Край Світу, вже ніколи не зможе повернутися назад ...

Коли Метелик з'явився на світ, він був чисто білий, без єдиної чорної плямочки, а значить - дуже-дуже-дуже хорошим. Але з часом, на крильцях стали з'являтися чорні смужки. І Метелик знав, що вони з'являються, коли він щось робить погано. Були в його Світі зовсім білі метелики, але їх було мало, особливо дорослих. Були й зовсім чорні - від таких Метелик намагався триматися подалі - вони були дуже-дуже-дуже погані. А, в основному, всі навколо були чорно-білі.
І от, коли він став дорослим, він попрямував за Край Світу.
Набравшись сміливості, рішуче пролетіла він бар'єр, що розділяв ці Світи ... І ...

Як громом уражений, завмер Метелик, опинившись на іншій стороні Світу. Що це був за СВІТ! Величезне, яскраве сяюче Сонце. Воно було таким теплим, ласкавим і добрим!

«Кому призначається це тепло і світло?» - Подумав Метелик. І відповідь прийшла сама по собі: «Усім!».

Потім Метелик побачив неосяжне блакитне небо, і такий же неосяжний синій океан. «Кому ж це пишність?» - Знову виникло питання. І знову з нізвідки - відповідь: «Усім!». Зелена шовковиста травичка і яскраво-червоні троянди, запашні навколо, вразили уяву Метелика.
«Така краса може бути подарована тільки самим хорошим» - за звичкою вирішило юне створіння. «Вона для всіх», - долинули слова.
«Як же так? За що? Адже це треба заслужити! »- Не вгамовувався метелик.
«У кожному є Світло, бо кожен гідний кращого», - виникло вже в голові.

І тут він все зрозумів ... Впав бар'єр, що розділяв свідомість на хороше і погане, чорне і біле.

«У кожному є Світло», - повторював він, як заклинання - «Тільки треба побачити його!»

І як тільки ця думка проникла у саме серце, на його крильцях спалахнули маленькі жовті кружечки, зовсім як сонечка. Самі крильця забарвилися блакитним і синім кольором, точно, як небо і океан. А по краях пролягли яскраво-червоні візерунки, повторюючи вигини пелюсток троянд!

І вся душа Метелика наповнилася такою любов'ю до цієї краси, що оточувала його, що він засяяв всіма барвами веселки.

«Я повинен принести цю красу в свій світ» - тут же вирішив він. «Всі повинні знати, що немає нічого тільки білого або тільки чорного, тільки хорошого або тільки поганого. У всьому є Світло! І тоді весь наш Чорно-білий Світ, знову стане кольоровим ».

І, захопивши з собою сяйво веселки, полетів він додому щоб розповісти, що: «Кожна жива істота в будь-якому Світі гідно Любові, Світла і Тепла, Краси, Радості і Щастя!»

[mari]

Є таке правило... Щойно встав уранці, дав собі лад – наведи лад і на своїй планеті
Екзюпері

Пам'ятаєте, колись був такий хороший мультфільм про їжачка та ведмедика, які щовечора вилізали на небо і протирали зорі, щоб всім навколо стало світло і затишно? Можливо, у нашому житті теж є зірки, яких не видно лише тому, що їх колись притрусили пилом. На жаль, не кожен це помічає, та й далеко не всім вистачить відваги взяти драбину і витерти той зоряний пил. А втім, дехто і сьогодні не втомлюється долати чималі перешкоди заради того, щоб подарувати іншим трішки світла і затишку...

Він щодня прокидався раніше від усіх і поспішав на свою роботу, яку неабияк любив, незважаючи на деякі незручності. Просто мріяв зробити цей світ чистішим і світлим. Він зауважував різні відтінки неба і дивувався тим байдужим перехожим, які задумано дивилися вслід за своїми кроками у бруківку. А тим часом життя змінювалось... Ванільні хмари пропливали над містом, лагідно усміхаючись до нього. Люди з кожним днем винаходили щось нове... А він просто наполегливо працював. Незважаючи на все, що відбувалося у світі, невтомно протирав свої зорі. Весна дарувала йому море цвіту на асфальті. Осінь дивувала майстерністю візерунків на опалому листі, а перший сніг підбадьорював вологою присутністю на віях. Дійсно... Він таки любив свою роботу. Не один раз рятував від холоду диких голубів. Завжди в кишенях носив соняшникове насіння і печиво. Він так хотів, щоб птахи завжди окрилювали небо, а люди хоча б інколи брали з цього приклад. Час від часу йому доводилося посадити дерево в парку на тому місці, де його вчора безжалісно викоренив вітер. Відроджене зелене життя завжди дякувало йому краплями прозоро-чистої роси на галузках. І, мабуть, заради таких моментів вартувало так сильно любити те, що він щодня дбайливо виконував...

У вікно багатотисячного міста постукав світанок. Люди поспішали на роботу. Ступали по щойно скропленій водою, свіжій бруківці. Малюки, кваплячись в садочок, зупинялися біля радісних голубів і вимагали у батьків хоча б одне фото на згадку про такий світло-кришталевий ранок. А веселка пробивалася крізь зелену вуаль крихітних листочків щойно посадженого деревця, даруючи серцям романтиків так багато нових життєвих кольорів. ...Зробивши своє місто чистим, Двірник спокійно повертався додому. І незважаючи на те, що не кожен помітив, скільки сонячних усмішок він подарував місту сьогодні, із втомлено-щасливим виразом обличчя уже малював у своєму щоденнику ще один дивовижний схід сонця.

Ця історія – не солодка вигадка. Я дійсно знаю такого двірника. Він щоранку усміхнено бажає мені гарного дня. Був період, коли я вельми дивувалася його життєрадісності. Але якось зрозуміла, що наше життя стає казкою лише тоді, коли ми самі її пишемо щоденними, нехай навіть маленькими і непомітними для загалу, проте, добрими кроками. Отак, як робить цей двірник. Мене часто цікавила відповідь на запитання: чому людина, виконуючи цю нелегку роботу, завжди така радісна? І я довго шукала відповідь. В моїй голові склався такий собі ребус. Може тому, що будь-яка робота приносить задоволення, якщо виконуєш її з любов'ю? Або ж цей двірник пам'ятає слова їжачка із мого улюбленого вищезгаданого мультика, які звучали приблизно так: «Якщо я не протру зірки, то хто ж тоді їх протре?» А може, отой добрий двірник завжди так загадково усміхається тому, що просто бачив, якого кольору світанок!!! Хто зна???

(з сайту Дивен світ)

[mari]

Группа выпускников, успешных, сделавших замечательную карьеру, пришли в гости к своему старому профессору. Конечно же, вскоре разговор зашел о работе - выпускники жаловались на многочисленные трудности и жизненные проблемы.

Предложив своим гостям кофе, профессор пошел на кухню и вернулся с кофейником и подносом, уставленным самыми разными чашками - фарфоровыми, стеклянными, пластиковыми, хрустальными и простыми, и дорогими, и изысканными.

Когда выпускники разобрали чашки, профессор сказал: "Если вы заметили, все дорогие чашки разобраны. Никто не выбрал чашки простые и дешевые. Желание иметь для себя только лучшее и есть источник ваших проблем. Поймите, что чашка сама по себе не делает кофе лучше. Иногда она просто дороже, а иногда даже скрывает то, что мы пьем. То, что вы действительно хотели, было - кофе, а не чашка. Но вы сознательно выбрали лучшие чашки. А затем разглядывали, кому какая чашка досталась. А теперь подумайте: жизнь - это кофе, а работа, деньги, положение, общество - это чашки. Это всего лишь инструменты для хранения Жизни. То, какую чашку мы имеем, не определяет и не меняет качества нашей Жизни. Иногда, концентрируясь только на чашке, мы забываем насладиться вкусом самого кофе. Наслаждайтесь своим кофе!

У самых счастливых людей нет всего лучшего. Но они извлекают все лучшее из того, что есть. Счастье в том, чтобы хотеть то, что у тебя есть. А не в том, чтобы иметь то, что хочешь. Жизнь коротка: нарушай глупые правила, прощай быстро, целуй медленно, люби искренно, смейся неудержимо... И никогда не сожалей о том, что заставило тебя улыбнуться.

[mari]

Одного разу два чоловіки вирішили піти по аварійному підвісному мості. Хоча неподалік був збудований новий і міцний міст, все ж вони бажали зекономити час і легенько (так вони собі гадали) піти по старому. Та коли чоловіки були на середині – міст почав тріщати, а трухляві канати тріскати. Був один вибір - бігти до берега, щоб не впасти. Один чоловік швидкими кроками перебіг на одну сторону, а інший став по-середині, не знаючи, куди йому бігти. Він заплющив очі, а міст почав далі сильно тріщати і впав разом з чоловіком у бурхливу гірську ріку....

********

Дуже часто люди не можуть зробити вибір у житті, тоді просто закривають очі і тримаються «золотої середини», як вони думають, але насправді летять просто разом з мостом у бурхливі води. Дійсно, часто можна почути вислів: «Я дотримуюся золотої середини. Я не роблю нікому ні погано, ні добре".

Та не може бути золотої середини у виборі між добром та злом. Не можна в Інтернеті відкрити один сайт з християнськими піснями, а інший з картинками насильства та передивлятися під духовну музику... Не можна служити двом панам, не можна запалювати свічку і Богові, і нечистому...

Золоту середину (може навіть краще сказати рівновагу) можна вибрати, коли ми вже на одному з берегів, а не на падаючому мості. Коли ми вже знаємо, що вибираємо добро, тоді золота середина буде проявлятися:

- між матеріальним і духовним (коли ми зрозуміємо, що нам потрібно підтримувати свої тілесні потреби: їжа, вода, одяг, житло, затишок, не забуваючи при цьому про потреби для душі: читання духовної літератури, слухання реколекцій, відвідування Служб Божих і прийняття участі у Тайнах Сповіді та Причастя);

- між відпочинком та працею (жити і працювати лише задля матеріального добробуту перетворює життя у захланність, а надмір відпочинку у лінивство);

- між розмовою і мовчанням (забагато говорити не добре, бо багато гріхів ми робимо саме тоді, коли розмовляємо: осуджуємо, пліткуємо, насміхаємось, сваримось. Мовчати завжди також не добре, адже словом ми можемо розрадити, підтримати та навіть проповідувати Євангеліє хіба зможемо мовчки?)

- між вседозволеністю та забороною. Це стосується особливо виховання дітей. Не можна дітям дозволяти все, бо це зародить у дітях зерна гордині, вседозволеності та непокори. Коли ж забороняти усе, то це призведе до того, що у людини будуть розвиватися такі риси як невпевненість у собі, злоба на інших, заздрість та ін.

- між сміхом та плачем. Ми повинні плакати над своїми гріхами, сумувати над несправедливістю, але потрібно також щиро посміхатися до людей. Дарувати їм любов та тепло. Залишатися радісними, бо, як я прочитала в статусі одного друга: Християнин – це людина радісна. Радість є істотною прикметою Христової віри.

© Оля Дідух

[mari]

Гоша і я

Історія сталася зі мною цього літа. Стояв спекотний літній день, коли я, катаючись на велосипеді, почула незрозумілий шурхіт у траві. Я зупинилася і побачила лелеку, який вивалився з гнізда. Він впав з висоти більше чотирьох метрів, і, судячи з його вигляду, йому потрібна була допомога. Тоді я знайшла коробку, посадила його туди і принесла додому.

Спочатку лелеченя ніяк не їло, навіть воду по краплях ледве проковтувало. Але вихід знайшовся сам собою. Плескіт води у відрі привернув мою увагу. Заглянувши в нього, я побачила жабу. Як не огидно мені було, але я взяла її в руки. Тільки я піднесла її до лелеки, як він з швидкістю блискавки вихопив її з моїх рук і проковтнув.

Тоді я взяла сачок і пішла на ставок. Було дощове літо, і жаб розвелося багато. Але перші спроби полювання на жаб провалилися. Безрезультатно йшов день за днем, поки я не придумала хитрість: стала ловити на хліб. Жаби збиралися до хліба, а я виловлювала їх сачком і садила в банку з дірявої кришкою. Але жаби швидко звикли до наживки і не кидалися за приманкою, тільки п'явки цілим військом спливалися на хлібний бенкет. Тоді я придумувала нові способи жаб'ячого полювання: водила по воді довгою травою, вдаряла по воді, виманюючи живність з заростей.

Так мені доводилося ловити жаб з ранку до пізнього вечора. Якщо було страшно повзати на колінах по заростях ліщини, залазити в болото до п'явок, я згадувала про маленького голодного Гошу (лелеченя). Ще ми годували його салом, м'ясом, рибою, варениками з сиром, пельменями, макаронами , але найбільше він любив все-таки жаб і живих карасиків. На такому корисному і смачне харчуванні Гоша виріс навіть більшим за своїх батьків.

Ну а потім ми вчили його літати. Підкидали вгору, бігали з ним в руках по двору. Але Гоші зовсім не хотілося працювати, і при кожному нашому намірі взяти його на руки- він тікав у кущі. Однак спосіб все-таки знайшовся. Я ганяла його по двору,і він волею-неволею піднімався в повітря. В один прекрасний день Гоша піднявся на сарай і полетів величаво, з кожною секундою піднімаючись все вище і вище. Він полетів і переночував на іншому будинку, а вранці повернувся. Поступово лелеки прийняли його в свою сім'ю, але щоранку він прилітав до нас снідати, ми влаштовували йому фотосесії.

Літо закінчувалося. Одного разу ввечері я вийшла на ганок і побачила зграю лелек, вони збиралися відлітати на південь. Один з них відокремився від зграї, спустився нижче і покружляв над нашим будинком. Ми відразу зрозуміли, що це Гоша прощається з нами.

Я була дуже щаслива, що допомогла вижити такому красеню. Сподіваюся, що навесні Гоша повернеться зі своєю подругою і буде жити поруч з нами. Саме так я хочу закінчити цю цікаву і в чомусь чарівну історію вірної дружби людини і лелеки.

Автор: Юлія Скобла

[mari]

Маленькому Їжачкові подобається, коли на ліс опускаються шоколадні сутінки. Тоді він приставляє до будиночка драбину і залізає на дах. Він перетворюється на Маленького Їжачка- Невидимку: стає непомітним, зате сам бачить усе.

Спалахують і гаснуть вогники у віконцях. Зливаються з зірочками світлячки. Маленький Їжачок-Невидимка вловлює пахощі тістечок із варенням, що долітають з будиночка мами-Білки, і далі пильно вдивляється в Чумацький шлях, шукаючи сузір'я Маленького Їжачка та Білої Польовий Миші.

Знайшовши, полегшено зітхає... і спускається драбинкою додолу, знову перетворюючись просто в Маленького Їжачка, який любить свою Білу Польову Мишку на одну ніч сильніше.