КАЗКИ і повчальні історії для дорослих-відкрито для записів

[Sawwku]

Про потреби (вибачте, що по-російськи :oops: )

Однажды отец богатой семьи решил взять своего маленького сына в деревню, на ферму чтобы показать сыну насколько бедными могут быть люди. Они провели день и ночь на ферме у очень бедной семьи.

Когда они вернулись домой, отец спросил своего сына:
— Как тебе понравилось путешествие?
— Это было замечательно, папа!
— Ты увидел насколько бедными могут быть люди? — спросил отец.
— Да.
— И чему ты научился из этого?

Сын ответил:
— Я увидел, что у нас есть собака в доме, а у них четыре пса. У нас есть бассейн посреди сада, а у них — бухта, которой не видно края. Мы освещаем свой сад лампами, а им светят звёзды. У нас патио на заднем дворе, а у них — целый горизонт.

Отец лишился дара речи после этого ответа сына.

А сын добавил:
— Спасибо, папа, что показал мне насколько богаты эти люди.

Не правда ли, что всё это зависит от того с какой точки зрения смотреть на мир? Имея любовь, друзей, семью, здоровье, хорошее настроение и позитивное отношение к жизни, вы получите всё!

Но вот купить что-либо из вышеперечисленных вещей невозможно. Можно приобрести любые воображаемые материальные блага, даже запастись ими на будущее, но если ваша душа не наполнена, у вас нет ничего!

[happymami]

Сила молитви

Над дівчиною, яка стояла над прірвою схились дві постаті: Світла і Темна.
- Стрибай, чому ти стоїш?- питала Темна.
- Ні зачекай, не треба, - шепотіла Біла.
- Залиш її, вона моя! Давно моя!!! – крикнула, оскаливши свої страшні ікла Темна
- Та ні - вона ж любила... по-справжньому любила, - пробувала заступитись за неї Біла.
- Так, але потім вона захотіла служити мені і втратила здатність чути тебе... Все, досить... Пора з цим закінчувати... Стрибай!!! – заволала Темна постать.
***
Олександр вийшов з машини, яка невідомо чому заглохла... Дивно – бак повний, щойно з ремонту, ну що могло трапитися? Хлопець з пересердя намагався відіпхнути ногою колесо. Завтра така важлива зустріч – можна сказати, що вирішується його подальша кар'єра, а тут таке – застрягти на невідомій пустельній трасі, де навіть не ловить мобільний телефон, щоб покликати когось на допомогу. Треба шукати якесь підвищення....
Олександр йшов і дивився на телефон в надії, що таки з'являться полоски зв'язку. І раптом він побачив білу постать, яка стояла над урвищем. Спершу хлопець від несподіванки зупинився, але він ж два роки попрацював рятувальником і звик до шокових ситуацій. Тепер головне одне – не перелякати ...
***
Марійка дивилась вниз, крізь сльози, які ніяк не хотіли переставати текти. Вона бачила, як декілька камінців упало вниз і глухо вдарились десь далеко об землю. Якщо б вона знала, що їй не буде дуже боляче, але біль в душі збільшувався. Вона ніби почула крик з середини: «Стрибай!!» Аж раптом щось ривком штовхнуло її назад і придавило до землі...
***
Олександр посадив у машину дівчину, пристебнувши її пасом безпеки, щоб бува не втекла і накрив коцом, який залишився в багажнику з пікніка... Потім доторкнувся до її руки і сказав: «Все буде добре»...
Машина завелась з півоберту, адже їй нічого не бракувало і відвезла двох молодих людей з цього страшного місця.
***
- Що це означає, - кричала Темна постать. – Це ж неправильно!!! Чому?
- Зараз покажу, - посміхнулась Біла.
Піднявши руки, дві постаті опились в хатині, де, перебираючи вервицю, стояла на колінах старенька жінка і промовляла:
- Господи, Ісусе Христе, Сину Божий спаси рабу Божу Марію...

[mari]

Оце точно- ВІРЮ! :-|

[flower]

Ангел-хранитель
— Привет! Пожалуйста, не клади трубку!
— Что тебе нужно? У меня нет времени на твою болтовню, давай быстрее!— Я сегодня была у врача…
— Ну и что он тебе сказал?
— Беременность подтвердилась, уже 4й месяц.
— А я тебе, чем могу помочь? Мне проблемы не нужны, избавляйся!
— Сказали поздно уже. Что мне делать?
— Забыть мой телефон!
— Как забыть? Ало — ало!
— Абонент находится в в не …
Прошло 3 месяца.
" - Привет малыш!» в ответ «-Привет, а ты кто?»"
- Я твой Ангел Хранитель.»"
- А от кого ты будешь меня охранять? Я же здесь сюда никуда не денусь»"
- Ты очень смешной! Как ты тут поживаешь?
— Я хорошо! А вот мама моя что-то каждый день плачет.
- Малыш не переживай, взрослые всегда чем-то недовольны! Ты главное побольше спи, набирайся сил, они тебе еще ой как пригодятся!
— А ты видел мою маму? Какая она?
-Конечно, я же всегда рядом с тобой! Твоя мама красивая и очень молодая!
Прошло еще 3 месяца.

— Ну, что ты будешь делать? Как будто кто-то под руку толкает, уже второй стакан разлила! Так и водки не наготовишься!

— Ангел, ты здесь?
- Конечно здесь.
— Что-то сегодня совсем маме плохо. Целый день плачет и ругается сама с собой!
— А ты не обращай внимания. Не готов еще, белый свет увидеть?
— Кажется, уже готов, но очень боюсь. А вдруг мама еще сильнее расстроится, когда меня увидит?
— Что ты, она обязательно обрадуется! Разве можно не полюбить такого малыша, как ты?
— Ангел, а как там? Что там, за животом?
— Здесь сейчас зима. Вокруг все белое, белое, и падают красивые снежинки. Ты скоро сам все увидишь!
- Ангел, я готов все увидеть!
— Давай малыш, я жду тебя!
— Ангел мне больно и страшно!

— Ой, мамочки, больно-то как! Ой, помогите, хоть кто ни будь… Что же, я тут одна смогу сделать-то? Помогите, больно…
Малыш родился очень быстро, без посторонней помощи. Наверно малыш очень боялся сделать маме больно.
Спустя сутки, вечером, на окраине города, недалеко от жилого массива:
— Ты сынок на меня не обижайся. Сейчас время такое, я такая не одна. Ну, куда я с тобой? У меня вся жизнь впереди. А тебе все равно, ты просто уснешь и все…
— Ангел, а куда мама ушла?
— Не знаю, не переживай, она сейчас вернется.
— Ангел, а почему у тебя такой голос? Ты что плачешь? Ангел поторопи маму, пожалуйста, а то мне здесь очень холодно
— Нет, малыш я не плачу, тебе показалось, я сейчас ее приведу! А ты только не спи, ты плачь, громко плачь!
— Нет, Ангел я не буду плакать, мама мне сказала, нужно спать.
В это время в ближайшей к этому месту пятиэтажке, в одной из квартир, спорят муж и жена:
— Я не понимаю, тебя! Куда ты собралась? На улице уже темно! Ты стала невыносимой, после этой больницы! Дорогая, мы такие не одни, тысячи пар имеют диагноз бесплодия. И они, как-то с этим живут.
— Я прошу, тебя пожалуйста, оденься и пошли!
— Куда?
— Я не знаю, куда! Просто чувствую, что я должна куда-то пойти! Поверь мне, пожалуйста!
— Хорошо, последний раз! Слышишь, последний раз я иду у тебя на поводу!
Из подъезда вышла пара. Впереди шла быстрым шагом женщина. За следом шел мужчина.
— Любимая, у меня такое ощущение, что ты идешь, по заранее выбранному маршруту.
— Ты не поверишь, но меня кто-то ведет за руку.
— Ты меня пугаешь. Обещай завтра целый день провести в постели. Я позвоню твоему врачу!
— Тише… ты слышишь, кто-то плачет?
— Да с той стороны, доносится, плачь ребенка!
— Малыш, плачь громче! Твоя мама заблудилась, но скоро тебя найдет!
— Ангел, где ты был? Я звал тебя! Мне совсем холодно!
— Я ходил за твоей мамой! Она уже рядом!
— О Господи, это же и впрямь ребенок! Он совсем замерз, скорее домой! Дорогой Бог послал нам малыша!
— Ангел, у моей мамы изменился голос..
— Малыш, привыкай, это настоящий голос твоей МАМЫ!

[flower]

мене дуже зачепила ця історія, так як чоловік часто їздить і буває шо сутками не спить...

Очень грустная история любви и смерти.

Телефонный звонок. 2 часа ночи. - Привет. Я тебя люблю. - Привет (улыбается). - Как ты там без меня? Извини, что так поздно... - Да, ничего. Лешка, я так соскучилась, когда ты уже приедешь? - Солнце, осталось совсем чуть-чуть, каких-то пару часов и я дома. Давай поговорим, а то я за рулем уже 10 часов, устал, сил нету, а так твой голос меня бодрит и придает сил. - Конечно, давай поговорим. Давай расскажи мне, чем закончилась твоя командировка? Изменял мне, наверное (улыбается)? - Любаня, как ты можешь так шутить, я так люблю тебя, что даже не смотрю ни на кого. А по работе успел сделать очень-очень много. Уверен, что после всего этого мне, как минимум, поднимут зарплату. Вот. А как ты себя чувствуешь? Наш малыш толкается? - Толкается... это мало сказано, не понимаю, что я ему сделала. И, знаешь, обычно, когда слышу твой голос он - само спокойствие, а сейчас что-то наоборот разошелся. А почему ты решил ехать в ночь? Отдохнул бы, да ехал, а то... Вот как ты уехал, рассказывай. - Ну, как, как: после последних переговоров сел в машину, заехал в отель за вещами и двинулся в сторону дома. Где-то во второй половине пути, часа полтора назад, ты только не волнуйся, я отключился, но буквально на пару секунд. Все нормально, слава Богу, но почувствовав опять усталость, решил тебе позвонить, чтобы больше не засыпать. - И вот как я могу не волноваться? Подожди секунду, городской звонит. В такое время, кто бы это мог быть? Подожди секунду. - Сотникова Любовь? - Да. Кто это? - Старший сержант Климов. Извините, что так поздно, нами обнаружена машина, попавшая в аварию. По документам, человек, находящийся внутри, Сотников Алексей Валерьевич. Это ваш муж? - Да. Но этого не может быть, я как раз сейчас разговариваю с ним по сотовому. - Алё, Леша. Лёша, ответь! Мне тут говорят, что ты разбился. Алё! В ответ только чуть слышное шипение динамика. - Алё. Извините, но я действительно только что разговаривала с ним. - Извините, но это невозможно. Мед эксперт констатировал, что смерть наступила около полутора часа назад. Мне очень жаль. Извините, нам нужно, чтобы вы приехали на опознание. Как же сильно нужно любить и хотеть вернуться домой, чтобы не заметить смерть... Каждое 15 апреля она с сыном приходит к нему на кладбище. Алёшка - точная копия своего отца. И часто говорит: «Привет, я тебя люблю» - это было любимое выражение его папы. Он знает, что его родители очень любили друг друга, он знает, что его родители очень ждали его появления, он очень сильно их любит. А ещё, каждый раз приходя с мамой на кладбище, он подходит к плите, обнимает её насколько может и говорит: «Привет, папа» и начинает рассказывать как у него дела, как он построил из кубиков домик, как нарисовал кошку, как забил свой первый гол, как он любит и помогает маме. Люба постоянно, глядя на сына, улыбается и слёзы бегут по щеке... С серой могильной плиты улыбается молодой красивый парень, как раньше. Ему всегда будет 23 года. Спасибо мастеру, который даже передал выражение любимых глаз. Снизу она попросила сделать надпись: «Ты ушел навсегда, но не из моего сердца...» Его сотовый так и не был найден на месте аварии и она ждёт, что когда-нибудь он обязательно позвонит ей ещё раз..

[mari]

Ти маєш намір мені допомогти?

У 1989 році землетрус силою в 8,2 бали майже стер з лиця землі Вірменію, менш ніж за чотири хвилини загинуло понад 30 000 чоловік.

У час цього хаосу один чоловік залишив вдома дружину, переконавшись в її безпеці, і кинувся до школи, де повинен був знаходитися його син. Прибігши туди, він виявив, що будівля розбита. Оговтавшись від шоку, він згадав свою обіцянку, яку дав колись синові:

- Що б не трапилося, я завжди прийду до тебе на допомогу!

Сльозами наповнилися його очі. Він дивився на купу уламків на тому місці, де колись була школа. Усе виглядало абсолютно безнадійно, але він пам'ятав про свою обіцянку синові!

Він став згадувати, куди відводив сина щоранку. Згадав розташування класу, який повинен був знаходитися у правому задньому куті будівлі. Він кинувся туди й почав розбирати камені.

Тим часом до школи підійшли інші вбиті горем батьки, які у відчаї вигукували:
- Мій син! Моя донька!

Деякі батьки з добрих спонукань намагалися відтягнути убитих горем людей від руїн, переконуючи:

- Надто пізно!
- Вони загинули.
- Ви не зможете їм допомогти!
- Пішли додому!
- Будьте реалістами, тут вже нічого не зробиш!

Батько до кожному з батьків звертався з одним питанням:
- Ти маєш намір мені допомогти?

І продовжував камінь за каменем розбирати завали, щоб дістатися до сина.

З'явився начальник пожежної команди і спробував відігнати всіх від залишків шкільної будівлі, пояснюючи:
- Зараз усюди спалахують пожежі, стаються вибухи. Ви піддаєте себе небезпеці. Ми самі про все подбаємо. Ідіть додому.

У відповідь на це люблячий батько запитав пожежника:
- Ти маєш намір мені допомогти?
Прийшов міліціонер і сказав:
- Ви розлючені і ведете себе нерозумно. Піддаєте небезпеці інших. Ідіть додому. Ми самі займемося цим.

Батько у відповідь запитав:
- Ти маєш намір мені допомогти?

Він мужньо продовжував розбирати завали один, тому що повинен був сам переконатися, живий його син чи загинув.

Він копав 8:00 ... 12:00 ... 24 години ... 36 годин. Нарешті на 38-й годині він відсунув величезний камінь і почув голос свого сина.
- Арманд! - Гукнув його батько по імені. І почув у відповідь:
- Тато?! Це я, тату! Я сказав іншим дітям, щоб вони не турбувалися. Я сказав їм, що якщо ти живий, то спасеш нас. Адже ти обіцяв: "Що б не трапилося, я завжди прийду на допомогу!" І ти це зробив, тато!

- Що там у вас відбувається? Як там? - Запитав батько.
- Нас залишилося чотирнадцять з тридцяти трьох, тато. Ми всі налякані, голодні, хочемо пити. І всі чекали тебе.

Коли будівля завалилася, то утворилася ніша, і це врятувало нас.
- Давай, сину мій, виходь!

- Ні, тато! Нехай інші діти виходять першими, тому що я знаю, що ти мене врятуєш. Що б не трапилося, ти прийдеш мені на допомогу.

Автор: Марк В. Хансен

[mari]

Останнє послання

Добре відомо, наскільки Іван Павло ІІ дбав про молодь. Свідченням цього є також той факт, що саме він став ініціатором Світових Днів Молоді. Всі, хто брав участь у таких зустрічах, переживали щось особливе, напевно, тому що тут могли зустріти своїх однолітків з різних куточків світу і молитися разом. Для молоді надзвичайно важливо бачити, що ровесники мають такі самі ідеали, такі самі мрії і такі ж самі проблеми, що в них є одне і те ж бажання добре прожити своє життя. Вони прагнуть іти за Христом, як за Тим, хто може їм дати це життя. Це усвідомлення зміцнює у вірі, воно залишається на все життя.

Кожен Світовий День Молоді був присвячений певній темі. Слуга Божий Іван Павло ІІ у своїх особливих посланнях запрошував молодь роздумати над цими темами. Останнім, двадцятим Світовим Днем Молоді, до якого він готувався, мала бути зустріч в німецькому місті Кельні у серпні 2005 року. Він написав послання з цієї нагоди, але поїхати на зустріч з юнаками і дівчатами судилося його наступникові, бо у квітні Іван Павло ІІ повернувся до дому Небесного Отця. Це послання стало, так би мовити, останнім Його словом до «своєї молоді». Сьогодні, готуючись до його беатифікації, яку Папа Венедикт XVI звершить 1 травня, пригадаємо собі це послання.

Темою Світового Дня Молоді 2005 року були євангельські слова, промовлені трьома Мудрецями зі Сходу, які шукали Новонародженого Христа: «Ми прийшли, щоб поклонитися Йому» (Мт 2, 2). Іван Павло ІІ закликав молодь всіх континентів пройти ту саму дорогу, що і три мудреці, щоб зустріти Месію всіх народів. Святійший Отець наголосив, що світло Христа вже тоді просвітлювало розум і серця Мудреців. Вони вирушили в дорогу, як розповідає євангелист Матей, навіть не відаючи куди мають іти. Вони залишили все, щоб іти за зорею, яка зійшла на Сході. Папа порівняв молодь з Мудрецями. Він писав: «Ви також вирушите в дорогу до Кельну з кожного куточка світу. Важливо, щоб ви турбувалися не тільки про практичну організацію Світового Дня Молоді, потрібно щоб ви в атмосфері віри і слухання Божого Слова подбали, найперше, про духовне приготування». Папа наголосив на тому, що дуже важливо навчитися розпізнавати знаки, за допомогою яких Бог кличе і провадить нас. Мудреці мали цю здатність: вони зраділи, коли побачили зорю і ішли за нею аж до місця народження Христа. Коли ми усвідомлюємо те, що Він нас провадить, наше серце переживає справжю і глибоку радість.

Іван Павло ІІ пригадував, що Мудреці зустріли Христа у місті Вифлеєм. Назва “B?t-lehem” означає «дім хліба». Папа пише: «Коли Христос говорив людям про себе і про свою місію Спасителя, Він часто використовував образ хліба. Він казав: „Я – хліб життя”, „Я – хліб, що зійшов із неба”, „Хліб, що його я дам, це тіло за життя світу” (Ів. 6, 35.41.51)». Роздумуючи з вірою про шлях Відкупителя, від убогої стаєнки аж до розп’яття на хресті, ми краще розуміємо таємницю його любові, яка відкупляє людство. Дитя, якого Мати Божа пеленає в яслах, це той самий Бог-чоловік, якого потім побачимо розп’ятого на хресті. Той самий Відкупитель присутній у Пресвятій Євхатистії. У вифлеємській стаєнці Він дозволив, щоб Йому, який прийняв вид немовляти, покланялися Марія, Йосиф і пастухи. В Пресвятих Тайнах, ми покланяємося Тому, Який таємничо присутній тілом, душею і божеством, і Який жертвується нам як хліб вічного життя. Служба Божа стає, отже, справжньою зустріччю з Тим, хто віддав Себе цілого за нас. У цьому контексті Слуга Божий Іван Павло ІІ закликав: «Поспіши, дорога молоде, відповісти Йому, коли Він кличе «на весільний бенкет Агнця” (Одкр. 19, 9). Слухайте Його, відповідно приготуйтеся і приступайте до Таїнства Вівтаря».

«Так, дорога молоде, Христос має «слова життя вічного». Його слова тривають навіки і, понад усе, відкривають двері вічного життя» (Львів, 26 червня 2001 р.).


Джерело: Радіо Ватикан

[mari]

ДЛЯ МАМИ

Чи знаєте Ви хто є автором проекту вежі в центрі Парижа? Чи відомо Вам, хто намалював портрет Мони Лізи? Кому належить музичний твір «Пори року»? А хто єдиний на цей час переможець Євробачення від України? Хто є ведучим найвідомішого в Україні телевізійного шоу? Чи можете Ви назвати найкращих футболістів?..

Блискуче! Наші знання справді чудові, ми прекрасно розуміємось в архітектурі й футболі, у музиці. Усі тут перелічені люди по-своєму геніальні, їх імена відомі, про них говорять, а зустріти таку людину на вулиці вважається справжнім щастям.

А тепер маленький експеримент: поставмо в один ряд чудову вежу, гарний музичний твір, найпрекраснішу картину, захоплюючу пісню, відому телепередачу, неймовірний футбольний матч і... людину. Спробуйте усе перелічене розставити в порядку важливості.

А тепер поясніть чому архітектори, композитори, співаки, художники, шоу-мени і футболісти так нас захоплюють, викликають стільки уваги, а особа, котра привела на світ людину, є так часто забутою, зневаженою, осміяною...

Ця особа – жінка. Та сама жінка, котра повинна бути рівнею чоловікові, котра мусить багато заробляти, бути сильною і мужньою, робити кар'єру і керувати фірмою чи, навіть, державою. Так багато потрібно покласти на її ніжні плечі, так багато вона мусить – практично все, окрім того, щоб бути мамою.

Іноді мені здається, що світ, у якому ми живемо перевернувся з ніг на голову. У нас цілком нормальним вважається, якщо хтось до когось «міцніше» звернеться посеред міста, але ненормальним є перехреститись перед храмом. Нормальним є красти, але бути чесним – це збочення. Нормальним є навантажити жінку важкою працею чи багатокілограмовими сумками, але бути люблячою мамою, яка піклується про дітей і чоловіка – це соромно.

Я, звичайно, не закликаю до революції, до повалення існуючих переконань і встановлення нового і кращого ладу. Достатньо почати просто з себе. Нехай кожен, принаймні з нагоди Дня матері, пригадає свою маму і своє до неї ставлення. Варто подумати про час, коли я був у неї в утробі, і як вона вже тоді мене любила, розмовляла, вгадувала яким я є і уявляла яким буду. А потім були пологи – дуже складний момент мого життя, але її також. Пізніше незліченні дні і ночі радості і хвилювання, усмішок і сліз, зростання і хвороб – і кожна мить була наповнена її турботою і любов'ю до мене, навіть тоді, кола вона помилялась. Для Неї, кожен і кожна з нас є улюбленою дитиною, про яку Вона ніколи не перестане турбуватись і не перестане любити, незважаючи на те, що ми стали чи станемо цілком дорослими і самостійними.

Мама, мабуть, не потребує, щоб їй дарували перли – вона просто хоче, щоб її діти були щасливі, і хоч іноді про неї згадували: відвідали, задзвонили, поговорили і сказали, що люблять. Хоча, якщо цього немає, вона все одно може бути щасливою, якщо дітям добре і якщо вони щасливі. Чому? Бо хто, як не мама, найглибше і найповніше на цій землі розуміє справжнє значення слова «ЛЮБОВ» - саме те значення, яке в це слово вкладає Бог, а не ті порожні і кольорові журнальчики в наших кіосках. Бо любити – це жертвувати собою, віддавати з себе щось найкраще і водночас не очікувати нічого взамін. Хто ще, крім мами, вміє так любити?

Тому, саме сьогодні кожен з нас мусить перепросити МАМУ.

Перепросити за неуважність, за недбале ставлення, за брак часу для неї, невдячність. А ще за те, що саме материнство в нашому світі стало чимось, чого соромляться. Ми своїм діточкам радо вмикаємо фільми і мультфільми, де величають не хтозна-яких ерудованих, але таких фігурових барбі, а мама, яка має декількох дітей появляється в образі такої собі товстої і непривабливої, добре ще, якщо жінки, а не свиноматки. Чи захочуть дівчатка, після цього бути мамами?

А ще, не без нашої участі, жінку перетворили в предмет пожадання, такий собі приз, який потрібно здобути і володіти ним. Ми радо підтримуємо, або принаймні байдуже споглядаємо, за рухом феміністок, які відверто і прямо говорять, що місія жінки – це олімп, але не материнство. Ми - чоловіки, так часто зневажливо ставимось до своїх жінок, коли вони в благословенному стані, або виховують наших маленьких діточок. Ми заробляємо гроші і вважаємо, що виконуємо найважливішу місію у цьому світі, при цьому забуваючи, що наші діти не стільки потребують гарних іграшок, скільки звичайної уваги, турботи і любові – і наші дружини їм це дають.

Так багато можна і хочеться ще сказати про МАМУ. Але важливо не стільки говорити, скільки любити. Любити Ту, котра є співтворцем найгеніальнішого і найважливішого творіння – людини. Нехай у нашій свідомості усі найкращі твори мистецтва, архітектури та спорту стануть лише квітами у тому вінку, який належить МАМІ. Кожній МАМІ - тій що виховала своїх дітей, тій, що лише йде тим шляхом, тій, котра готується до материнства, а також тій, котра, можливо, ніколи не народить дитинки фізично, але усім своїм єством є МАМОЮ, бо такою її створив сам Господь. Зрештою, Він – Господь, також має Маму, якій доручив під хрестом опіку над кожним і кожною з нас.

Дякую своїй Мамі за гарний приклад!

(з сайту Дивен світ)

[mari]

«Хочеш змінити світ, почни з себе» – репетують усі довкола. Тільки ніхто нічого не змінює, навіть ті, що кричать. Світ лишається собою і тим не надто переймається, а ми – тільки б змінюватись.

Вище, швидше, сильніше – кричить якась реклама. Он дивись – скільки заробляє сусід, на якій машині їздить колишній одногрупник, де відпочиває твій кум. А ти нічого не можеш! Всі на світі пнуться з останніх сил, щоби бути ліпшими, багатшими, відомішими, ніж є. Кожен при тому нещасний, чогось бракує. Бо не дотягує до ідеалу.

Я теж іноді думаю, що могла б поправитись на 4 кілограми, і бути вищою, і мати довгі нігті, і заробляти втричі більше, і бігати вранці. Чи була б я щасливіша?.. Мабуть, ні, для щастя я маю бути собою, бути природною, не тягтись до якихось примарних ідеалів.

Але приходить момент, і до повного щастя чогось бракує – кому 5 гривень не вистачає на пляшку, кому – багатого чоловіка, кому – кілька кіло мускульної маси, ще комусь – татуажних брів і акрилових нігтів.

Шукаємо недоліки навипередки. Хто знайде більше помилок у тексті? Хто назве більше вад у своїй зовнішності? Хто швидше дістане доколупуванням свого чоловіка (жінку)? Хто смачніше розкритикує владу?

Традиційно дивлюсь статистику відвідувань Погляду та інших сайтів. Хочеться бути найбільш відвідуваним ресурсом. Тішуся перемогам, сумую через неперше місце в рейтингу. Дивлюсь про що пишуть інші, намагаюсь також давати щось цікаве, намагаюсь обігнати «конкурентів».

Коли йду на роботу, то слідкую за змінами в природі. Весна. Спостерігаю за травою, яка росте, за квітками, які розцвітають, за листками, які розпускаються. І, знаєте, всі листки різні, навіть на одному дереві. Жоден з них не намагається бути схожим на когось, не наздоганяє колег. Він просто природній, такий, який є, просто росте собі.

І правильно, подумала я, нехай інші інформаційні ресурси будуть собою. Навіщо до них тягнутись? Треба бути собоюJ

Чомусь не виникає думка шукати ідеальність і досконалість у таких справжніх, величних, природних речах, але вони – недосконалі, але кожного дня ми придираємось до себе і до когось, намагаємось ліпити ідеальність, замість того, щоб бути природнім.

Листочки на деревах бувають неправильної форми, хмари на небі – рвані, вітер – шумить і розносить пилюку, спів птахів – набір звуків, навіть земля не кругла – приплюснута. Але чомусь ми захоплюємось цим всім і схиляємо голови, роззявляємо роти… Може й собі варто дозволити бути собою, бути природніми, дозволити недосконалість?

Зоряна Биндас

[mari]

Про що шкодують вмираючі

Одна жінка (в даному випадку її ім'я не важливо) багато років працювала в хоспісі. Її обов'язок - полегшення стану вмираючих пацієнтів. Таким чином, вона буквально проводила з ними останні дні та години. Зі своїх спостережень вона склала своєрідний рейтинг основного жалю людей, які підійшли до самого краю життя.

Отже, 5 найпоширеніших жалей вмираючих:

1. Я шкодую, що у мене не було сміливості, щоб жити життям, правильним саме для мене, а не життям, якого очікували від мене інші.

Коли люди усвідомлюють, що їх життя на Землі майже закінчене, вони можуть озирнутися назад і легко побачити, які їх мрії залишилися не реалізованими. Більшість людей навряд чи намагалися виконати навіть половину з їхніх мрій знаючи, що це відбувалося тільки внаслідок вибору, який вони зробили або не зробили.

Дуже важливо спробувати реалізувати, принаймні, деякі з ваших основних бажань на своєму життєвому шляху. Здоров'я приносить ту свободу, яку дуже мало хто розуміє, поки не втрачають його.

2. Мені шкода, що я так багато працював.

Це почуття було у кожного пацієнта чоловічої статі. Вони нудьгували за своєю молодості і за своїми взаєминами. Деякі жінки теж висловлювали такий жаль. Але оскільки більшість їх було старшого покоління, вони, в основному, не займалися зароблянням коштів для сім'ї. Всі чоловіки, з якими я працювала, глибоко жалкували про те, що витратили більшу частину свого життя на одноманітну працю для добування засобів до існування.

Спрощуючи свій спосіб життя -можна скоротити вимоги в прибутках, які ви думаєте, вам потрібні. Створюючи більше простору у вашому житті, ви стаєте щасливішими і більш відкритими для нових можливостей.


3. Мені шкода, що у мене не було сміливості висловити свої почуття.

Багато людей придушували свої почуття, щоб зберегти певні взаємовідносини з іншими. У результаті вони погоджувалися на посереднє існування і ніколи не ставали такими, якими б вони хотіли себе бачити. Виникнення багатьох хвороб було пов'язане з почуттями гіркоти і обурення.

Ми не можемо управляти реакціями інших. Краще за все тим чи іншим способом усувати нездорові відносини з вашого життя.

4. Мені шкода, що я не підтримував стосунки зі своїми друзями.

Часто ці люди дійсно навіть не усвідомлювали всієї користі підтримки контактів зі своїми старими друзями, поки до їх смерті не залишалося кілька тижнів, і вже не завжди була можливість їх розшукати.

Будь-якій людині, властиво применшувати значення дружніх відносин. Але коли ви стоїте на порозі смерті, матеріальні сторони життя втрачають своє значення. Звичайно, люди хочуть, щоб їхні фінансові справи були в якомога більшому порядку. Але не гроші і не статус зберігають в кінцевому рахунку своє значення.ЛЮДИ повинні принести користь тим, кого люблять. Але зазвичай вони вже занадто хворі і втомлені, щоб якось справитися з цим завданням.

5. Мені шкода, що я не дозволив / дозволила собі бути щасливим.

Цей вид жалю був напрочуд загальним. Багато хто до кінця не розуміли, що їхнє щастя- це питання вибору. Вони були підпорядковані звичкам і сформованим уявленням. Вони знаходилися в полоні 'комфорту' звичного способу життя. Через страх перед змінами вони прикидалися перед іншими і перед самими собою в тому, що були задоволені своїм життям.


(першоджерело не вказане)