Я якось дуже потребую любові і боюсь бути непотрібною моїм близьким. Особливо це проявилося після народження малого. Я його безумно люблю. Я з ним постійно. За оце майже півтора роки то я десь відлучалась чи в перукарню чи магазин, певно не більше 24 години як все до купи зібрати. Навіть татка самого не хочу з ним пускати гуляти. Хочу завжди бути поруч. Як приїжджаєм в село, то теж дуже ревно переношу як його бабця бере і десь носить.
З одного боку в мене буває думка (розумію, що не правильна, але не можу її з голови викинути) що якщо я не з ним, він мене забуде і буде менше любити. З іншого боку, боюсь, що я йому надоїм, бо вже всі мої забавлянки йому відомі. Одним словом, боюсь того, що когось він буде любити більше ніж мене.
А сьогодні в обід чоловік був дома, а малий вже марудився, бо став по 5. Татко його взяв під пашку, почитав казочку і до 5 хв він заснув. Це перший раз його приспав хтось інший, а не я (ми ще з грудьми). Картинка мені і сподобалась, і.... Коротше, я ревіла довго, що мол я йому не потрібна, бо в цьому думала незамінному процесі засинання, він обійшовся без мене
Добре, що от за 45 хв став і вже я його далі приспала, то мені чуть полегшало.Чоловік вже певно змучився мене заспокоювати в цьому питанні, та і я теоретично це все розумію, але ... не знаю що з собою робити. Може ви щось мені порадите
