Спочатку хотіла розмістити в щоденнику, а потім вирішила тут.
Сьогодні, здавалося б звичайний день, але він заставив задуматися. Вранці бігла на маршрутку і вже запізнювалася. Раптом на тротуарі побачила двох школярів, які мордували зачумхане кошеня. А повз проходили дорослі дяді і тьоті, які не сказали ні слова цим двом вилупкам. Я підійшла нагримала, вони зміряли мене з ніг до голови а далі ніби нічого і не було продовжили свою справу. Думаю оце день починається. Дійсно це лиш був початок. В маршрутці вислухала тираду бабулі-скандалістки що їй не дав місце хлопчина, а їхала вона всього 1 зупинку… На роботі робочий день ніби навіть вдався. Студенти робили собі без лишніх питань завдання, а я писала статтю на конференцію. Після пар, вже забушися як почався день я побігла в ощадбанк, заплатити штраф за загублений паспорт. Дуже поспішала, бо дома «голодна на цицю» дитина. Але не тут то було. В банку стояла півкілометрова черга в потрібну касу. Зайняла чергу і я, а сама побігла сфокатися нановий паспорт. Пока прийшла, то тої тьтіньки, за якою займала вже не було, а той пацик що стояв перед нею в упор не пам’ятав, що я така було. А розізлилася, бо черга перетворилася в кілометрову. Але виходу не було. Стала і чекала, тим більше перді мною був молодий тато з дитиною, яких в знову ж таки ніхто типу не бачив-такі вони були прозорі. Мала вже так нудилася, що вже багатьом було не зручно. Першою не стрималася касирка, сказала пілдійдіть я вас обслужу, але якраз тут не зовсім стара, хоч вже і не молода жінка почала розбухати. Її підтримали і деякі інші. Тут вже не стрималася я, і зразу ж дізналася про себе багато нового, але в боргу не лишилася. В паспортний стіл я вже так і не попала-від гріха подальше, і додому прийшла як вижатий лимон. Трохи відпочивши засіла в нет і, о Люди, прозріла. Виявляється: Безразличие помогает существовать в океане будней. Раны затягиваются и твердеют, грубеют. Шрамы уже не могут чувствовать как раньше. Безразличие как наркотик. Избавляет от симптомов, но не спасает. И все же, кроме него ничего не остается. Так легче. Для меня 99% людей планеты - инертная масса, и для меня не играет особой роли, живы ли они или умрут. Меня ни коим боком не колышет, что с ними случится, мне параллельно, любят они меня или ненавидят и мне безразлично, получу я от них выгоду или нет.
Вірус байдужості вбиває наші душі. А може варто від цієї хвороби робити привичку ще в дитинстві??? Допис закінчу таким віршиком:
"Чужая боль - дворняга грязная,
Не трогай детка, а вдруг заразная!
Не гладь! Испачкаешь ладошки.
Зачем? Иди другой дорожкой.
А детка подрастает, зная:
так проще жить... Не замечая.
Зачем тащить чужую ношу,
делить беду? Придумал тоже!
Сам разбирай, не мне же больно,
с меня своих проблем довольно!
И так и дальше, жить в покое.
Делить всё на своё и на чужое.
Чужую боль в упор не замечают,
забыв одно...
Бездушье не прощают!"
:( 
