- | +
- Порадили ЕКЗ. У неї взяли яйцеклітину, у чоловіка — сперму. Яйцеклітина визріла, і в інкубаторі зародилися два ембріони. Їй подзвонили на роботу: «Терміново! Виїжджайте! Треба робити підсадження. Ембріони чекати не можуть!» Кинувши все, примчала в клініку. Підсадження пройшло вдало — обидва зародки ввели в матку, після цього — ще день госпіталізації майже без руху: не дай Боже, щось зрушиться. Потім лікарі розповіли: якщо в перші ж 15 хвилин ембріони не приживуться, то все марно. У неї не прижилися. Коли вона ридала лікарю в трубку, їй відповіли: «Ну що ж ви хочете? Ймовірність не більше 30 %. А ми, лікарі, зовсім не боги».
Самотужки народити не вийшло. Тепер перед ними стояв вибір: або лікуватися і робити підсадження далі, нескінченну кількість раз, або знайти для своєї дитини сурогатну матір.
Вони вибрали останнє. З рідні на роль сурогатної матері не підходив ніхто. Та й з певних етичних питань їм і не хотілося, щоб це була жінка з близького оточення. Краще — зовсім чужа, яку, можливо, ніколи в житті більше бачити не будуть. Невдовзі підходяща кандидатура знайшлася: 32-річна провінціалка, одружена, має двох дітей і... великі матеріальні труднощі.
«Коли мені запропонували виносити чужу дитину, я була шокована: як таке можливе? — розповідає Надія. — Але поступово, ближче познайомившись з потенційними батьками, стала їх розуміти. І те, що вони вибрали на роль сурогатної матері саме мене, вже не дуже дивувало. Вони знали, що я здорова, маю сім’ю і дітей, тож претендувати на їхню дитину не матиму потреби. Так, чималу роль тут відіграли гроші. Сума, яку вони мені запропонували, у той час могла витягти нашу сім’ю з тієї прірви, в якій ми опинилися. Чоловік, працюючи на заробітках за кордоном, дістав важку травму спини. Йому необхідна була термінова операція, але коштувала вона чимало. Якщо не зробити операцію, то залишиться інвалідом на все життя. А що буде з нашими дітьми, яких треба поставити на ноги? Тож все обміркувавши, я зважилася. Мною керували два прагнення: врятувати чоловіка і допомогти тій сім’ї пізнати радість батьківства.
Чоловік, правда, довго вагався, коли я йому розповіла про все, та врешті-решт погодився з моїм рішенням.
Оформляти угоду юридично ми не стали, домовилися на «чесному слові». Наші спільні знайомі, через яких фактично ми познайомилися, дуже добре про них відзивалися, тож підстав не вірити їм у мене не було. У київській клініці я пройшла всі обстеження, потім відбулося саме запліднення, два тижні я пролежала в клініці під наглядом лікарів. Ще десять днів пожила у цієї пари і повернулася додому. Про те, що я вагітна чужою дитиною, знали лише чоловік та мої батьки, які мені у всьому допомагали. Ніхто більше про мою вагітність не знав і навіть не підозрював цього. Благо, була холодна пора року, то пальто прикривало мій живіт.
Батьки дитини двічі на місяць приїжджали до мене, давали гроші на продукти, навіть приносили гостинці моїм дітям. За місяць до пологів я поїхала в Київ і жила у них. Народжувала я з допомогою кесарева розтину, так вирішили ми спільно. Прокинулася після наркозу, а дитини вже нема...
Народжену мною дівчинку я бачила у її батьків вдома. Вона дуже на них схожа, що й не дивно, адже вони її біологічні батьки. Коли я побачила, яким щастям світилися очі матері й батька, то відчула аж гордість за те, що це я їм подарувала таке щастя. Чи має хтось моральне право засудити мене і їх за такий вчинок? Гадаю, ні...»
незнаю чи сама б могла погодитись і наважитись на таке 
Проте яке велике щастя жінка принесла в сімю 
