Про відмінність декалогу, писання, шанування образів і т.д.

[Перлинка]

А як ти думаєш ,чому було б просто і конкретно не написати про статуї птахів і тваарин ,щоб не доводилось догадуватись додумувати і конкретизувати самому ,Хіба Йому було складно?

гггг. Ну дик писано було коли? І ким? Ти ж в курсі, шо не всі люди, котрі писали Бібілю були грамотними. Крім того, як бачимо, вони були ще й поетами)))) НЕ любили конкретики - всьо образами писали))) Та й раніше світ по іншому сприймали. Для них то було звично так говорити. Може в них і слова такаого, як ЗВІР не було вопше? Тому й писали так? ;) Я думаю, що відповідь на питання, Хіба Йому було складно, ми дізнаємося аж тоді, кли зможемо самі про це запитати в Нього ;) ;-)
Але думаю, що якби там йшлося про хрести та ікони, о він також міг написати конкретно. Знач раз ні тобі ні мені конкретно не ясно про шо там ідеться, то видно так було задумано, шоб нам скучно не було ;-) і було про шо побалакати.
Особисто я наразі вважаю, що це було написано щодо звірів і птахів. Наразі моя думка така. А там поживем-побачим

Виключень просто не було ,малось на увазі все

а чому саме звірів ?а інші люди чи боги під це визначення не підходять?Значить можна робити ідолів інших богів і вклонятись їм ,чи з якоїсь людини зробити кумира та служити їй ,її зображенню?

Хеппімама,якщо ти вважаєш себе дійсно віруючою людиною ,то маєш знати ,що вся Біблія натхненаа Духом Святим ,там немає зайвого жодного знака ,жодної буквочки ,неззалежно від перекладу

не треба робити когось дурним,сліпим,неграмотним аби лиш підлашувати Писання під себе
Все що писалось ,писалось під диктовку Досконалого Бога
задумайся над поняттям "Святе",яке зараз сильно нівелюється,бо багато хто святим поробився ,там за визначенням не може бути помилок

[happymami]

не може бути помилок

я й не кажу, шо там є помилки а ми всі грамотії :grin:
Але я маю на увазі, що кожна людина по своєму бачить ту чи іншу букву. Навіть якшо буква одна для всіх. Кожен бачить в міру свого зору і освіти. І я слово звірі писала образно. Мала на увазі тих, хто в повітрі, на землі, під водою, тобто людина теж сюди може відноситися, вона ж бо на землі.
Але думка моя всеодно не міняється. Мабуть я просто зараз її не хочу чи не можу змінити

[Перлинка]

тобто людина теж сюди може відноситися, вона ж бо на землі.

а інші боги сюди відносяться?

[Перлинка]

happymami

я впевнена ,що дуже скоро ти перестанеш цілувати хрести ,просто ти ше до цього не дійшла,але рухаєшся у правильному напрямку

[Перлинка]

не може бути помилок

я й не кажу, шо там є помилки а ми всі грамотії :grin:

ти писала вище

Ти ж в курсі, шо не всі люди, котрі писали Бібілю були грамотними.

[happymami]

а інші боги сюди відносяться?

а шо є ще якісь боги? Маєш на увазі Даждьбог і тому подібне?
Ну я не спорю, шо через пару років може я і перестану, хто ж його знає. що буде в майбутньому. Але якшо я буду й надалі практикуючою християнкою грекокатоличкою, то не думаю. Хібаби мене десь понесло до когось з побратимів-п'ятидесятників чи євангелістів ;-)

[happymami]

не може бути помилок

я й не кажу, шо там є помилки а ми всі грамотії :grin:

ти писала вище

Ти ж в курсі, шо не всі люди, котрі писали Бібілю були грамотними.

я мала на увазі, що не всі люди могли своїми словами описати те чи інше явище так. як вон було насправді. Але це не означає, що ми таки знайшли недостовірності і шо ми знаємо краще, шо малося на увазі

[мешканка]

Як ви думаєате навіщо поклонятись і цілувати хрести та ікони?

Поклоніння іконам – із неба, чи від людей? (1)

| +

Вступ

У Православній церкві (ПЦ) дуже широко практикується шанування ікон. Представники ПЦ із числа духівництва цю практику пояснюють приблизно в такий спосіб: «Ікони ми почитаємо, але не боготворимо їх, при тім почитаємо їх так, що честь віддаємо не дереву і фарбам, але тому святому, котрий зображений на іконі, так що від образа думка підноситься до прототипу, тобто до даної особи, що знаходиться на небі. Молимося ж перед іконами тому, що вони збуджують у нас дух молитви, смиренності і благоговіння, нагадуючи нам життя Господа й святих Його, тому що ікони суть ті ж Священні книги, тільки написані не буквами, а образами». Прості ж парафіяни почитають ікони, як правило, лише тому, що це є загальною практикою, і навряд чи хто з них розповість вам про причини свого поклоніння їм так, як це можуть зробити православні священики.

Одного разу Ісус Христос вигнав з храму всіх продавців і покупців, поперевертав столи грошомінам (Матвія 21:12,13). Можливо, саме у зв’язку з цим первосвященики й старші народу пізніше запитали Його: “Якою Ти владою чиниш оце? І хто Тобі владу цю дав?” (Матвія 21:23). Ісус не відповів прямо на це запитання, але Він сказав: “Запитаю й Я вас одне слово. Як про нього дасте Мені відповідь, то й Я вам скажу, якою владою Я це чиню. Іванове хрищення звідки було: із неба, чи від людей?” (Матвія 21:24,25). Ці слова нашого Господа показують, що є лише два джерела повноважень діяльності у вірі: з неба, тобто від Бога, та від людей.

Запитання первосвящеників є дуже добрим і правильним, якщо воно виражає бажання людини знати правду, мати впевненість в тому, що якась дія є богоугодною. Давайте спробуємо з відкритою Біблією в руках і з відкритим серцем дослідити таке питання: шанування образів – це Божа воля, чи людське вчення? Поклоніння іконам – із неба, чи від людей?
З історії

У Священному Писанні інформація про практику використання зображень у християнському поклонінні відсутня, з цієї причини для дослідження питання виникнення ікон і їхнього використання в поклонінні варто звертатися до історичних документів. Історично склалося так, що великий вплив на появу зображень у поклонінні Богу зробили ті малюнки, якими перші християни намагалися нагадати образну мову свого Божественного Вчителя. Символи агнця, лози, риби, накреслення альфи й омеги, монограма імені Христа й інші були свого роду відмітними знаками християн, зміст яких був відкритий віруючим, але прихований від непосвячених.

Поступово відбувся перехід від малюнків, що зображують земне життя Христа, до зображення християн, що прославилися своєю мученицькою смертю і подвигами у вірі. У чому причини цього нововведення? У міру того, як слабшала віра в невидиме, росла потреба в культі видимого. Проповідь усна стала замінятися поясненням зображеної тієї чи іншої події. Особливо сильно ці тенденції загострилися на початку ІV століття, коли гнана Церква й християнство набули статусу державної релігії, і таким чином, бути «християнами» стало модно. Унаслідок таких перемін в Церкву приходило багато не відроджених людей, які по своїй суті були поганами, і потребували язичеських елементів поклоніння. Характерним відношенням язичника до навколишнього світу є уявлення про те, що за допомогою визначених дій і слів можна «піддобрити» таємничу вищу духовну силу. Подібне представлення свідомо чи не свідомо переносилося новими членами церкви і на християнство. Їм потрібна була певна чуттєвість, вони звикли поклонятися чомусь видимому, відчутному. Це неминуче приводило до ікон.

Знаменно, що спочатку зображення служили лише прикрасою стін тих приміщень, де християни поклонялися, і лише згодом, коли предмет спогаду і прикраси перетворився в об'єкт поклоніння, вони стали виготовлятися на окремих дошках чи полотнах, і містилися вже не тільки в місцях богослужбових, але й у житлових приміщеннях.

Не пройшло багато часу, як з'явилася нова і притім більш сумна омана. Деяким зображенням Христа і святих, а особливо зображенням діви Марії, приписувалося здійснення чудес і зцілень. Такі ікони (чи статуї) урочисто проголошувались «чудотворними» і ставали джерелом постійних і дуже значних доходів церкви і кліру (священства). Ці нововведення в церкві були настільки очевидним порушенням волі Божої, що багато священнослужителів, не дивлячись на всю небезпеку, якій вони себе наражали, не скоряючись церковному керівництву, виступили з відкритим протестом. Це було більш характерно для західної частини церкви (Католицької). Так, наприклад, єпископ Марсельський наприкінці VI століття заборонив використання всіх зображень в усіх йому підвідомчих приходах. Масове і багаторазове відмовлення прийняти зображення і поклонятися їм носить в історії церкви назву «іконоборства». Ще задовго до виступу Марсельського єпископа це нововведення вже хвилювало багатьох віруючих людей, і викликало серед них енергійні протести. Один із самих ранніх церковних соборів, що зібрався в м. Ельвірі (у 305 році по Р.X.) у 36 каноні суворо заборонив шанування зображень, бачачи в ньому не що інше, як проникнення в церкву грубого поганства.

У східній церкві також був період іконоборства. Імператор Лев ІІІ Ісавр у 727 році, а потім і 348 єпископів собору у 754 році, одноголосно засудили і своїми постановами заборонили шанування образів. Однак, 33 роки потому, учасники 7-го Всесвітнього собору у 787 році, скасувавши це рішення, наказали шляхом спеціального канону поклонятися іконам, без належного пояснення, чому це необхідно робити, й у чому полягає різниця між поклонінням Богу і поклонінням іконам. З того ж часу починає заохочуватися й поклоніння зображенню хреста. Але цим боротьба не закінчилася. Паризький собор у 825 році знову заборонив шанування ікон. Через 17 років (у 842 році), на настійну вимогу імператриці Феодори, жінки розпусної й аморальної, культ поклоніння іконам був остаточно встановлений. Він став обов'язковим у західній і східній церквах.

Проте, боротьба за ікону в західній церкві не припинялася. У період безперестанних суперечок і розбратів високопоставлених осіб у церкві при незмінному втручанні в церковне життя державної влади і безвідповідальних палацевих кіл, поклоніння образам то заборонялося, то знову дозволялося, поки, нарешті, у Х столітті усталилося остаточно й у західній церкві.

Необхідно додати, що західна церква не посоромилася другу заповідь, що говорить: “Не роби собі різьби і всякої подоби… не вклоняйся їм і не служи їм”, викинути з десяти заповідей зовсім. Для збереження ж числа десяти, західна церква розділила десяту заповідь надвоє, зробивши з неї дві окремі заповіді. Задумайтеся, – в чому полягає причина такої дії? Цей факт волаючої неповаги до Слова Божого красномовно підтверджує неправомочність використання зображень у поклонінні Богу.

Східна церква (Православна) зберегла десять заповідей без зміни, проте, ця обставина не заважає їй боготворити цілий сонм “чудотворних ікон”, служити іконам акафісти і молебні, перевозити і переносити їх з місця на місце, оточувати урочистістю богослужінь, хресних ходів, свят і т.п. У силу того простого факту, що поклоніння ввійшло в церковну практику “з незапам'ятних часів”, воно визнається правильним. Традиція давнини ніби позбавляє віруючих права сумніватися вірити в законність такого шанування, хоча церква сучасна не має ніяких підстав для поклоніння образам, так само як не мала їх церква за часів життя апостолів. Не зайвим буде нагадати простий і незаперечний історичний факт, – ікони в поклонінні з'явилися через кілька сотень років після заснування Церкви в І столітті нашої ери.

В основу поклоніння іконам “церква” поклала канон (правило) про їх шанування, але вона і донині позбавлена загальновизнаного догмата (тобто навчання). Затверджуючи шанування образів на каноні, церква більше не займається цим питанням ні в церковних визначеннях, ні в богослов'ї, а тому повернення до істини для церкви важке й небажане, а звертання за рішенням питання до Слова Божого виявляється зовсім неприйнятним по тій простій причині, що Писання явно засуджують практику поклоніння іконам.

Для тих же деяких, хто не побоялися зустрітися з фактами і розв'язали це питання особисто для себе, безпідставність поклоніння іконам не підлягає ніякому сумніву, а відмовлення від нього є цілком логічним, розумним актом. Саме так буде чинити всяка людина, що бажає шанувати Бога шляхом слідування Його Слову, а не догодою людям і навчанням людським.
http://www.kievchurch.org.ua/Library/Ar ... 3/276.aspx

Трактування статті-нижче!

[мешканка]

Щодо поклоніння ідолам:
Трактування "зниклої" на думку Перлинки другої заповіді, яка в Католицьків Церкві є невідривною і об"єднаною з першою:
Нехай не буде в Тебе інших богів, окрім мене.

| +

Перша із заповідей охоплює віру, надію і любов. Коли ж бо говоримо «Бог», то, по суті, сповідуємо єство стале, незмінне, завжди однакове, вірне, досконало справедливе. Звідси випливає, що ми повинні обов'язково прийняти Його Слова і мати віру в Нього та цілковите довір'я. Він є Всемогутнім, милостивим, безмірно творить добро. Чи хтось міг би не покладати на Нього всіх своїх надій? І чи хтось міг би не любити Його, розважаючи про скарби доброти і любові, які Він нам дав? Звідси вираз, який Бог вживає у Святому Письмі чи то на початку, чи в кінці Своїх заповідей: «Я - Господь» Поклонятися Богові означає в повазі та цілковитому послухові визнати абсолютну мізерність створіння, яке існує лише завдяки Богові. Поклонятися Богові - це хвалити Його, як Марія у пісні «Величає душа моя Господа», возвеличувати Його, а впокоряти себе, визнаючи із вдячністю, що вчинив Він великі речі і що святе Його ім'я (Пор. Лк. 1,46-49). Поклоніння Єдиному Богові звільняє людину від замкнення в собі, від неволі гріха та від ідолопоклонства світу.

Суспільний обов'язок християн полягає в пошануванні і пробудженні в кожній людині любові до правди і добра. Він вимагає від них причинитися до пізнання правдивої віри, яка є в католицькій і апостольській Церкві. Християни покликані бути світлом світу. Таким чином, Церква показує царювання Христа над усіма створіннями і зокрема над усіма людськими суспільствами. У релігійних справах ніхто не повинен бути змушений діяти проти свого сумління ані не мати перешкоди іти за своїм сумлінням у слушних межах, приватне або публічно, самому чи разом з іншими. Це право базується на самій природі людини, гідність якої веде її до добровільного приєднання до Божої правди, що перевищує земний порядок. Тому це право стосується також тих, хто не виконує обов'язку шукання правди і перебування в ній.

Гріхи проти першої заповіді:

Перша Заповідь забороняє вшановувати інших богів, окрім Єдиного Господа, Який об'явив Себе Своєму народові. Вона забороняє забобони та безбожність.

Забобони

Забобони є відхиленням від релігійного почуття і практик, які воно передбачає. Вони можуть також стосуватися культу, який ми віддаємо правдивому Богові, наприклад, коли приписується якесь магічне значення деяким практикам, навіть законним і необхідним. Пов'язувати успішність молитов або сакраментальних знаків лише з їхнім матеріальним порядком без внутрішніх • настроїв, яких вони вимагають, - означає впасти в забобони (Пор. Мт. 32, 16-22).

Ідолопоклонство

Перша Заповідь засуджує політеїзм. Вона вимагає від людини не вірити в інших богів, лише в Бога, не шанувати інших божеств, крім Єдиного. Святе Письмо постійно нагадує про необхідність відкидати «ідолів - золото й срібло, діло рук людських. Мають уста, і не говорять, очі мають, але не бачать»... Такі марні ідоли роблять марною людину: «Ті, що їх виробляють, хай самі, як вони, стануть, і усі, що на них покладаються» (Пс. 115,4—5.8; Пор. Іс. 44, 9-20; Єр. 10, 1-6; Дан. 14,1-30; Вар. 6; Муд. 13,1-15, 19.). Бог, навпаки, є «Богом живим» (І. Н. 3,10; Пс. 42,3; і т.д.), що оживляє і втручається в історію. Ідолопоклонство стосується не лише фальшивих культів поганства. Воно залишається постійною спокусою віри. Воно полягає в обожненні того, що не є Богом. Ідолопоклонство з'являється завжди, коли людина вшановує і прославляє створіння замість Бога, чи то йдеться про богів, демонів (наприклад, сатанізм), чи про владу, задоволення, раси, предків, державу, гроші тощо. «Не можете Богові служити - і мамоні», - каже Ісус (Мт. 6,24). Багато мучеників віддало життя за те, щоб не поклонятися «Звірові» (Од. 13-14), відмовляючись навіть симулювати такий культ. Ідолопоклонство відкидає, що Бог - єдиний Господь; отже, воно несумісне із співпричастям з Богом (Пор. Гал. 5, 20; Еф. 5. 5.).
Поклоніння Єдиному Богові об'єднує людське життя. Заповідь поклонятися спрощує людину і рятує її від безконечного розпорошення. Ідолопоклонство є спотворенням уродженого релігійного почуття людини. Ідолопоклонники є ті, хто своє «сильно позначене поняття про Бога відносить до всього, лише не до Бога» (Ориген, Проти Цельса, 2, 40.).

Ворожбитство і чаклунство

Бог може об'явити майбутнє Своїм пророкам чи іншим святим. Однак праведна християнська поведінка полягає в тому, щоб із довірою віддавати себе в руки Божого Провидіння в тому, що стосується майбутнього, й відкидати всяку нездорову цікавість із цього приводу. Необачність може виявитися браком відповідальності. Усі форми ворожбитства треба відкинути: вдавання до сатани чи до демонів, викликання померлих чи інші дії, що помилково передбачають «розкриття» майбутнього (Пор. Втор. 18, 10; Єр. 29, 8.). Звернення до гороскопів, астрології, хіромантії, тлумачення віщувань і долі, явища ясновидіння, вдавання до медіумів містять у собі прагнення до панування над часом, над історією і, зрештою, над людьми, як і бажання увійти в спілку з окультними силами. Вони вступають у суперечність із вшануванням і повагою, які поєднані з любовним страхом, що їх ми зобов'язані віддавати єдиному Богові. Усяке вдавання до чаклунства або чародійства, за допомогою яких намагаються заволодіти окультними силами, щоб поставити їх собі на службу й отримати надприродну владу над ближнім, - навіть щоб цим забезпечити його здоров'я, - вступає у важку суперечність із чеснотою релігійності.

Ці практики засуджуються ще більше, коли вони супроводжуються наміром зашкодити іншому або коли йдеться про втручання демонів. Носіння амулетів також заслуговує осуду. Спіритизм часто містить у собі ворожбитські або чаклунські практики. Тому Церква нагадує вірним остерігатися їх. Звернення до медицини, названої народною, не узаконює ні викликання злих сил, ні використання легковірності іншої людини.

Безбожність

Перша Божа Заповідь засуджує головні гріхи безбожності: спокушування Бога словами або вчинками, святотатство і симонія.

Спокушування Бога означає випробовування словами або вчинками Його доброти і Всемогутності. Саме так сатана хотів змусити Ісуса кинутися з висоти Храму і таким вчинком примусити Бога втрутитися (Пор. Лк. 4, 9). Ісус протиставляє йому слово Боже; «Не спокушатимеш Господа, Бога твого» (Втор. 6,16). Виклик, що міститься у такому спокутуванні Бога, ранить повагу і довіру, які ми винні нашому Творцеві і Господові. Воно завжди містить у собі сумнів щодо Його любові, провидіння і могутності (Пор. 1 Кор. 10, 9; Них. 17, 2-7; Пс. 95, 9.). Святотатство полягає в негідному ставленні до святих таїнств чи інших літургійних діянь, а також до людей, речей і місць, посвячених Богові, і в опоганенні їх. Святотатство є важким гріхом, особливо коли його чинять проти Євхаристії, бо в цьому таїнстві стає сутнісно присутнє саме Тіло Христове (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 1367; 1376.).

Атеїзм

«Багато з наших сучасників зовсім не розуміють або навіть відкрито відкидають цю інтимну життєву злуку з Богом; тому атеїзм слід зарахувати до найважчих проблем нашого часу» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 19). Слово «атеїзм» охоплює дуже різноманітні явища. Найчастішим їх проявом є практичний матеріалізм, який обмежує потреби і прагнення людини до простору і часу. Атеїстичний гуманізм помилково вважає, що людина «є для самої себе власною метою, єдиним творцем і будівничим своєї історії» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 20). Інша форма сучасного атеїзму очікує звільнення людини передусім у її економічному й соціальному звільненні, якому «релігія стоїть на заваді, оскільки за своєю природою вона покладає надію на майбутнє ілюзорне, примарне життя і відвертає людину від будування земної держави» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. « Gaudium et spes», 20.) Оскільки атеїзм відкидає або заперечує Бога, то він є гріхом проти чесноти релігійності (Пор. Рим. 1,18). Відповідальність за цю провину може бути значно зменшена залежно від намірів та обставин. У походженні і поширенні атеїзму «віруючі можуть бути чимало причетні: недбалістю у вихованні віри, фальшивим уявленням про доктрини, а також через вади свого релігійного, морального чи суспільного життя вони більше заступають справжнє обличчя Бога і релігії, ніж виявляють їх» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 19). Часто атеїзм ґрунтується на фальшивому розумінні людської незалежності, яка доходить до відкинення будь-якої залежності від Бога (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 20.). Проте «визнання Бога аж ніяк не протистоїть гідності людини, оскільки ця гідність знаходить у Богові те, що є її основою і звершенням» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 21). Церква знає, що «її благовість відповідає найглибшим прагненням людського серця» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 21.).

Не робитимеш собі ніякої тесаної подоби

Божий наказ означав заборону будь-якого зображення Бога, зробленого рукою людини, Второзаконня пояснює: «А що ви не бачили ніякої постаті в той день, коли з полум'я промовляв до вас Господь на Хориві, то вважайте добре, щоб ви не зледащіли та не взялися виробляти собі тесаного боввана, подобу якоїсь постаті...» (Втор. 4,15-16). Бо Всевишній Бог, що об'явив Себе Ізраїлеві, є абсолютно трансцендентним Богом. «Він - усе», та водночас «Він величніший від усіх Своїх діл» (Сир. 43,27-28). Він є «Сам Творцем краси» (Муд. 13,3). Однак у Старому Завіті Бог і дозволив створення зображень, які символічно вели б до спасіння через Воплочене Слово: мідяний змій (Пор. Чис. 21, 4-9; Муд. 16, 5-14; їв. З, 14-15), кивот Завіту і херувими (Пор. Вих. 25, 10-22; 1 Цар. 6, 23-28; 7, 23-26.). Спираючись на містерію Воплоченого Слова, Сьомий Вселенський Собор у Нікеї (787 р.) підтвердив - всупереч іконоборцям - почитання ікон: ікони Христа, а також ікони Матері Божої, ангелів та всіх святих. Воплотившись, Син Божий почав нову «ікономію» образів. Християнське почитання ікон не суперечить Першій Заповіді, яка забороняє ідолопоклонство. Бо «шана, віддана образові, стосується Того, Хто на ньому зображений» (Св. Василій Великий, Книга про Святого Духа, 18, 45), і «хто вшановує образ, вшановує в ньому зображену особу» (II Нікейський Собор: DS 601; пор. Тридентський Собор: DS 1821-1825; II Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 125; II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 67.). Шана, яка віддається святим зображенням, є «благоговійним пошануванням», а не поклонінням, адорацією, які належить віддавати тільки Богові єдиному:
«Образам не віддається пошана релігійності як речам, а тому, що вони ведуть нас до Воплоченого Бога. А звернення до образу як образу не зупиняється на ньому, а переходить до того, кого цей образ представляє» (Св. Тома Аквінський, Сума теології, 2-2, 81, 3,ad 3.).

Пояснення вищецитованої статті протестантів подаю на наступній сторінці

[Перлинка]

Божий наказ означав заборону будь-якого зображення Бога, зробленого рукою людини, Второзаконня пояснює: «А що ви не бачили ніякої постаті в той день, коли з полум'я промовляв до вас Господь на Хориві, то вважайте добре, щоб ви не зледащіли та не взялися виробляти собі тесаного боввана, подобу якоїсь постаті...» (Втор. 4,15-16). Бо Всевишній Бог, що об'явив Себе Ізраїлеві, є абсолютно трансцендентним Богом. «Він - усе», та водночас «Він величніший від усіх Своїх діл» (Сир. 43,27-28). Він є «Сам Творцем краси» (Муд. 13,3).

от власне,в чому на мій погляд похибка католицької церкви ,що вона дивиться на істину і не бачить її


є важиві крсаномовні речі,які означають так ,а не інакше,аа церква поряд напише жирним

однак

а далі вже як їй захочеться ,як зручно їй,людям,новонаверненим поганам ,якійсь блудній цариці і т.д [mod]Попередження модератора![/mod]