З книг. Сторінки які "запали" у душу

[mari]

Пропоную вашій увазі одне з оповідань Анни Франк, юної дівчини, життя якої трагічно обірвалося у фашистському концтаборі.

Народилась Анна у Франкфурті (Німеччина) в єврейській сім’ї.

Під час Другої світової війни її родина, рятуючись від фашистів, емігрувала до Голландії. Коли німецькі війська зайняли Амстердам, сім’я знайшла свій сховок на горищі старого будинку в одному із кварталів міста, там прожила 2 роки.

Анна веде свій щоденник, який згодом стає всесвітньо відомим. Тут передчасно стає дорослою, бачить, відчуває і аналізує весь той жах, що їй доводиться спостерігати. Її творча думка проникнута зворушливим оптимізмом і вірою в добро. Промовляє до нас смілива, амбіційна, позбавлена свободи молода дівчина, промовляє, щоб ми навчились цінувати те, що маємо, щоб вчились бути щасливими і вірили що наше життя є доброю казкою.

Віддавати
Цікаво знати, чи ті люди, які живуть у теплих, затишних домівках, мають бодай найменше уявлення, як то бути жебраком? Чи хоча б хтось з отих «добрих, милих людей» коли-небудь запитав себе, а як животіють бідаки та їхні діти поблизу, по сусідству з ними? Певна річ, кожен подає жебракові кілька мідяків вряди-годи. Проте дрібняки зазвичай тицяють похапцем у згорьовані руки, і двері з грюкотом зачиняються. Але найгірше – великодушний даритель завше здригається від самої думки, що мусить торкнутися брудної руки. Правда це чи ні? А тоді люди ще й дивуються, що жебраки стають такими брутальними. А хто ж би не здичавів, коли до нього ставляться, як до хижого звіра, а не як до людської істоти?

Прикро, справді, дуже прикро, що в цій країні (Голландії), котра пишається тим, що має справедливі соціальні закони і досягла високого культурного рівня життя, одні знущаються над іншими так жорстоко. Більшість заможних людей зневажають злидарів, вважають їх ницими і знедоленими, вульгарними й примітивними. Але хто коли-небудь поцікавився, як ці бідолашні створіння опустилися до жалюгідного стану? Лишень порівняйте ваших власних дітей з оцими дітлахами з бідних сімей. Яка ж насправді різниця між ними? Ваші діти чисті й охайні, а ті – брудні й недоглянуті. І це все? Так, це дійсно єдина різниця. Але ж якби жебрацьку дитину пристойно вдягти та навчити гарних манер, не було б ніякої різниці між ними взагалі.

Ми всі народжуємося однаковими: злидарі також були слабкі й невинні. Всі дихають тим самим повітрям, а неосяжна безліч людей вірує в того самого Бога! Але ця різниця може бути такою безмежно великою, тому що безліч людей ні разу не замислювались, в чому ж саме полягає ця різниця. Якби ж вони збагнули це, то з’ясували б, що насправді немає жодної різниці взагалі. Всі ми народжуємося однаковими, кожен з нас помре, і нічого не зостанеться від нашої мирської слави. Багатство, влада й слава тривають лічені роки!

Чому люди так відчайдушно чіпляються за ці скороминучі марноти? Чого ті, хто мають більше, аніж їм потрібно, не можуть віддати той надлишок своїм співгромадянам? Чому дехто мусить терпіти такі тяжкі муки впродовж відпущених їм років на цьому світі?

Але найголовніше: нехай милостиню дають від щирого серця, а не просто кидають в обличчя бідакам, - кожен має право на дружнє, співчутливе слово! Чому ми повинні бути приязнішими до багатого, аніж до бідного? Хіба хтось визначив різницю в духовній природі кожного з них?

Справжня велич особистості визначається не статками чи владою, а її вдачею та доброчинністю. Всі ми люди, і кожен з нас має власні недоліки й вади, проте кожен приходить в цей світ із безмежжям внутрішньої доброти. І якби кожна людина почала плекати добро в серці, аніж притуплювати його, переконуючи нужденних страдників, що вони такі самі раби Божі, то задля цієї мети навіть не знадобилися б ні гроші, ані маєтки.

Усе починається з дрібниць. Скажімо, у трамваї поступайтеся місцем не тільки пишно вбраним паніям, ні, згадайте про бідних матерів також. Перепросіть нещасного, якщо ви ненароком наступили йому на черевика, так само ґречно, якби перед вами був багатій. Люди завжди наслідують гарний приклад: станьте таким взірцем для решти, і невдовзі люди наслідуватимуть вас. Дедалі більше громадян стануть чуйними і шляхетними і врешті-решть на злидарів ніколи більше не дивитимуться з презирством.

Ох, аби нам цього досягти, щоб наша країна, а слідом за нею і вся Європа, і кінець кінцем увесь світ осягли розумом, що народи насправді дружньо ставляться один до одного, що всі вони рівні перед Всевишнім, а решта – геть усе швидкоплинне!

Як приємно усвідомлювати, що ніхто не повинен відкладати це, що ми можемо почати відразу ж, почати поступово змінювати світ! Як прегарно, що кожен – і великий і малий – може внести свою лепту на користь загальної справедливості десь зовсім далеко, а не там, де це потрібно, а потім вони нарікають, бо відчувають, що отримують таку крихітну її часточку. Розплющіть свої очі і спершу переконайтесь, що ви самі чесні й справедливі!

Віддавайте себе, жертвуйте собою, скільки є змоги! А ви здатні завжди, повсякчас віддавати щось, навіть якщо це – тільки доброта! Якби кожен з нас чинив так і не скупився на доброзичливе слово для інших, тоді у нашому світі було б значно більше справедливості й любові. Давайте – і ви отримаєте незмірно більше, аніж могли б уявити в своїх найсміливіших фантазіях. Давайте знову й знов, не занепадайте духом, не зневірюйтесь і весь час віддавайте! Ніхто ще ніколи не збіднів від подання! Якщо зробите це, то за кілька поколінь не буде потреби жаліти жебрацьких дітей, тому що їх просто не існуватиме в суспільстві!

У світі предостатньо місця для кожного без вийнятку; є доволі грошей, багатства і краси для всіх! Бог усього достатньо створив! Нумо розпочнімо розподіляти Господні блага порівну, по справедливості.



«Щоденник Анни Франк» вперше був виданий в 1947 році в Нідерландах і моментально став бестселером. Він перекладений багатьма мовами світу, є офіційним міжнародним культурним надбанням, включений до списку спадщини ЮНЕСКО "Пам'ять світу”. В 2003 році цей твір видавався в Україні.

[mari]

Уривок з книжки "ЗЕРНЯТКО НАДІЇ" для ВСІХ, хто критикує, ще не прочитавши!

Цю збірочку ми зробили для тебе, аби допомогти пізнати одну з найтрагічніших сторінок нашої історії. Допомогти зрозуміти, яким може бути обличчя справжнього зла та як можна і треба виживати. Як допомагати ближньому та шанувати хліб святий.

Голодомор 1932-1933 років забрав життя мільйонів українців. І досі Мати-Україна тужить, плаче за своїми невинно убієнними, винищеними дітьми.

Та як не шаленіли злі сили, а українці витримали, вижили і продовжили славний хліборобський рід, духовні та культурні традиції.

Тобі, юний читачу, належить далі нести ці знання крізь віки, аби ми не загубилися на такій великій планеті Земля, аби могли протистояти нищенню нашої нації, природи та культури.

Слово до дорослих

Нарешті прийшов час відкрити очі на правду, на нашу історичну правду, яку довгий час приховували(…). Але, не знаючи минулого, ми не можемо обрати правильний шлях у майбутньому. Тож і доводиться відкривати та щоразу зазирати в ті жахливі сторінки такого ще недалекого минулого.

Дорослі дізнаються про трагедію Голодомору з газет, телебачення, книжок, з розповідей іще живих свідків. Але для наших дітей дуже мало адаптованого художнього матеріалу, на основі якого можна розповісти їм про цю жахливу добу нашої історії.

Ця збірочка – спроба допомогти дорослим провести дитину через ті страшні часи, не травмуючи її психіки страшними подробицями та недосяжними для дитячого розуміння поняттями.

Тема голодомору є дуже складною не тільки для дітей, але й для дорослих. Вона тяжка і болюча, але водночас є дуже важливою у віднаходженні власної національної ідентичності українця. Якщо її замовчувати, то активізованим є лише колективне несвідоме (генетично переданий історичний та релігійний досвід народу), що активує найпотаємніші страхи як окремого індивіда, так і нації в цілому. Переосмислення цього досвіду дозволяє послабити неусвідомлені невротичні реакції і спрямувати розвиток нових поколінь у конструктивне русло.

Проте слід пам’ятати, що психіка дитини є дуже вразливою, тож подача інформації має відбуватися без агресивних коментарів, лише для констатації фактів, у контексті суб’єктивного переживання героїв.

Перший розділ книги базується на принципах казкотерапії, що вводить маленького читача у країну звичних для нього казкових героїв, зокрема: білочок, зайчиків, їжачків тощо. Діти прагнуть скористатися позитивним досвідом персонажів і віднайти свої власні життєві стратегії. Дитина, позбавлена надії, втрачає здатність боротися, при цьому різко послаблюється її потенціал до досягнення успіху.

Натомість ототожнюючи себе з головним героєм, що знаходить вихід із складних ситуацій, демонструє любов до ближнього, допомагає потребуючим, проявляє милосердя, дитина засвоює не тільки на нормативному, але й на емоційному та поведінковому рівнях взірці духовно-ціннісної реалізації.

В умовах перенасиченості продуктового ринку, сучасним дітям важко до кінця зрозуміти значення слів “голод”, “голодування”, “голодомор”. Тож емоційний компонент усвідомлення дійсності є провідним фактором до особистісного розуміння дитиною негативної реальності. Саме такий підхід ми знаходимо в оповіданнях та нарисах другого розділу. Ці твори не можна читати на одному подиху. Кожен окремий твір потребує певного часу для осмислення. Не радимо читати більше одного оповідання на день. Прочитане має обговорюватися спільно з учителем у групах, чи з батьками удома. Загальний перелік питань повинен розставити акценти в сприйманні дитини на усвідомлення важливості родини, повагу до жертовної любові, збереження людськості в найскрутніших життєвих ситуаціях тощо.

Провівши юного читача через суб’єктивне переживання страшної історичної дійсності, треба вивести діалог на позивний досвід і позитивну життєву стратегію, тобто не фіксувати увагу дитини на трагедії, а навпаки – через трагедію дати надію.
Емоційно-почуттєвий контакт в обговоренні оповідань є вкрай важливим. Бо лише так дитина дістає заступний досвід, який при проведенні через фільтри власних проблем та здобутків дозволяє їй віднайти можливості нового вибору. Якщо в дитини не виходить зробити вибір самостійно, то батьки чи вчитель мають самі запропонувати варіанти вирішення зазначених проблем.

Кандидат психологічних наук Гридковець Л. М.,декан ф-ту психології,завідувач кафедри практичної психології КІБіТ



Чарівне зерно


Зайчик-тато зайцю-сину

Звідкілясь приніс зернину.

І сказав: Візьми зерно –

Зовсім не просте воно.

Як у землю покладеш,

Кілька днів його поллєш –

Будеш мати на обід

Ти смачний і свіжий хліб

В зайченятка очі сяють:

– Тату, розкажи, благаю,

що за зерня чарівне?

Чи не дуриш ти мене?

– Що ти, синку, жодних жартів!

Просто знати тобі варто:

Трохи праці – і зернина

Перетвориться в хлібину.

Спанням голоду не перебудеш (Народна мудрість).



Олеся Лісова

Добрі сусіди

Казка
На одній невеличкій, проте затишній галявинці, порослій кущами дикої малини та ожини, мешкала не одна лісова родина. У хатинці під зваленим деревом жила сім’я їжачків, на сосні в дуплі оселилася білка, а під густим корінням облаштував собі нірку заєць із великою сім’єю.

Весело і дружно жили мешканці галявинки. Працювали з ранку і до вечора, слухали спів соловейка та синички – і ніколи не нудьгували.

– Послухай-но, сусіде, – гукнув якось зайчик Клаповух до їжака Будячка. – Я недавно бігав лісом і побачив неподалік велику грушу-дичку. Вона вже достигла і грушок під деревом – на всю зиму нашим родинам вистачить. Ходімо назбираємо!

– Ходімо, друже, та ще й сусідку Вивірку гукнімо із собою.

От взяли вони торбинки та й подалися утрьох до груші. Зайчик попереду скаче – дорогу показує, білочка – з гілки на гілку поспішає. А їжачок, як завжди, позаду, ледве встигає.

– Грушок справді славно вродило, – тішився їжачок, – зав’язуючи повнісіньку торбину.

– Так-так, сусіде, але поспішаймо, ще раз встигнемо нині прийти, бо ж зима вже скоро дасть про себе знати, а роботи ще так багато! – квапив Будячка Клаповух.

– Та ти біжи вперед, більше встигнеш. А я собі поволі почвалаю.

Так і зробили. Зайчик уже втретє до грушки прибіг, а їжачок лише вдруге, та й то притомився. Аж раптом білочка, яка вже вискочила на сосну й рушила додому, сполошено загукала: “Втікайте мерщій, вовк!”

Зайчик схопив торбину – та й навтьоки, але скочив прямісінько на вовка, який висунув хижий писок із-за куща. Зубатий не сподівався цього і впав. Коли ж підвівся, то зайчика вже не було й видко. Та він побачив їжачка, який розгублено дивився то на торбу з грушками, то на вовчиська. Адже Будячок розумів, що з торбою він не втече, а лишати харч було шкода.

–Ага, попався, – загарчав, підступаючи, вовк.

Та Будячок миттю скрутився в клубочок, наставивши колючки до вовка. Як той не намагався його дістати, як не перекочував – усе дарма, лиш поколов лапи. Тоді вовк ще лютіше загарчав.

– Ах ви ж поганці! Зі мною такі витівки не пройдуть. Я вам помщуся! Я вас таки з’їм! Усіх!

Він забрав їжачкову торбинку, висипав із неї грушки, та й посунув у бік галявини, на якій мирно жили звірята. Всі, забачивши вовка, мерщій поховалися по своїх хатках і міцно зачинили дверцята. Але в Зубатого був лихий план. Він знайшов під листям і корінням дерев комірчини звірят і вибрав звідти всі запаси на зиму. Склав усе це у мішок та й викинув у річку.

– Тепер вам не буде що їсти, від голоду ви станете слабкі, і я вас таки спіймаю, – міркував злодюга.

Звірята, побачивши сплюндровані комірчини та не знайшовши своєї їжі, дуже засмутилися. Адже вони цілу осінь збирали харчі на зиму, ціле літо працювали... а тепер нічого немає. Вони відчайдушно кинулися назбирати ще якоїсь їжі, та марно. Випав сніг і накрив пухкою холодною периною все, що росло в лісі.

– Ну, що ж, – намагалася заспокоїти себе білочка, – я-от маю в дуплі трохи горішків, а на деревах ще полишалися шишки. Якщо їсти потроху, то якось до весни вистачить... А от зайчиків шкода...

– Нічого, втішав жінку їжачок, ми добре наїлися, ляжемо спати до весни, а там у нашій підземній схованці трішки жита сховано.

– Та то ж, щоб поле засіяти, – бідкалася їжачиха.

– Не журися. Трохи з’їмо, трохи посіємо. Колись таки вовк цей від нас відчепиться – то щось іще надбаємо. Ось зайцю буде скрутно...

У зайця було велике сімейство – аж семеро діточок. Всі любили смачненько попоїсти. На щастя – і від роботи не відмовлялися. Кожен щось на зиму старався припасти. Тому й комірчина у лісі була не одна прихована. Та цього було замало для такої великої сім’ї.

Хоч і намагалися їсти потрошки, але дуже скоро запаси почали закінчуватися.

А вовцюга, наче затявся – щодня приходив зранку до грушки – раптом зайці зголодніють і почнуть шукати там поживи. Та зайці знали про засідку – їм розповіла Вивірка, яку вовк ніяк не міг дістати на дереві.

– Діточки, – повчав Клаповух, – не йдіть до грушки, якщо навіть дуже схочеться їсти, бо потрапите в зуби злодюги.

– Що мені втрачати, – подумав одного разу Спритний – син Клаповуха, – або загинемо всі з голоду, або від вовчих зубів.

Якось уночі, коли вся родина лягла спати, Спритний узяв торбину й подався до грушки. Вовка ніби не було, тож молодий заєць кинувся розгрібати сніг та набирати мерзлих грушок до торби. Коли торба була повна, він схопив її і кинувся мерщій до хати.

На ранок у норі зайців було справжнє свято! Грушки за ніч відтанули й були такими як ніколи.

– Не їжте багато, адже треба лишити й на потім, – зупиняла дітей мама-зайчиха.

– Мамо, там багато є грушок, – безпечно мовив Спритний, – я завтра принесу ще.

– Ні, синку, це дуже небезпечно, адже вовк не дурний, він побачить, що хтось приходив по грушки й більше звідти не піде.

– А я знаю, що треба зробити, – мовив Мудрунець. – Адже вовк також схоче їсти, тож ми його виманимо від дерева.

– Як? – затривожилася мама. – Я боюся! Це ризиковано!

– А ми попросимо Вивірку нам допомогти.

Зубатий ще здалеку побачив заячі сліди на снігу й люто клацнув зубами. Він почав ходити навколо дерева й винюхувати, намагався пройти слідами зайця, але вони були хитро заплутані. Та й від дерева не хотілось йому віддалятися. Аж тут, по інший бік від грушки, Зубатий почув хрускіт гілля. Він побіг туди. Білка, яка стрибнула на суху гілляку, зірвалася і полетіла вниз.

– Нарешті поласую, – облизався вовчисько, та коли він наблизився до білки, вона раптом підвелася і скочила на дерево.

Вовк спробував її дістати, та марно. Рудий хвостик тільки майнув перед його носом – і вона перестрибнула на інше дерево. Вовк побіг за білкою, чекаючи, що вона от-от знову впаде. Та все було марно. Зрештою, він спересердя спробував розгребти мишачу нору, та спіймавши облизня* (залишившись ні з чим), побрів назад до дерева.

– Мене таки надурили! – люто завив Зубатий, коли побачив свіжі заячі сліди.

Слідів було багато і всі розходилися в різні боки, тож вовк побіг навмання.

– Когось та спіймаю, – не здавався він.

І таки спіймав. Маленькому Вуханцю не пощастило. Він перечепився через корч і впав. Його боліла забита лапка, тож швидко бігти не міг. Переляканого зайчика і схопив Зубатий. Не довго роздумуючи, вовчисько роззявив пащу й хотів уже проковтнути бідолаху, аж… Вивірка вцілила йому шишкою просто у ніс. Він ухопився лапою за носа, а Вуханець чимдуж кинувся тікати. До хатинки прибіг ледь дихаючи.

– Ой лишенько, – зітхала зайчиха, – тепер ми вже ніколи не зможемо ходити по грушки. Тому, діточки, потерпіть ще трішечки, не ходіть до вовка в зуби. Краще вже від голоду пропасти, аніж у вовчій пащеці.

Ось уже почало пригрівати весняне сонечко, танути сніг. Зубатий все частіше навідувався на галявинку, не покидаючи надії спіймати знесиленого зайця або голодну білку чи, може, вилізе сонний їжак. Та лісові звірята завбачливо сиділи по своїх домівках.

У білочки народилися малята, тож вона відкрила свої горіхові запаси. Їжачки прокинулися, розгребли свою скарбничку із житом і втамували голод після довгої сплячки. А зайці взагалі не мали вже сили бігати – так голод допікав. Тож і сиділи собі нишком у норі, чекаючи, поки виросте перша травичка.

Будячок виліз із нори й побачив, що довкола вся земля переграбана вовчими лапами. Він захвилювався – як його сусіди перезимували. Тож пішов просто до зайців. Невеселу картину побачив добрий їжачок. От і вирішив допомогти своїм друзям. Взявши торбинку, він подався на сусідню галявинку. На ній завжди найпершою проростала кульбабка, яку так любили зайці. Їжачок дуже зрадів, побачивши молоденькі листочки. Він нарвав трохи й поспішив до сусідів. Біля самої хатки побачив вовка. Той радо клацнув зубами і скочив до їжачка, але Будячок встиг згорнутися в колючий клубочок. Зубатий пам’ятав, що з колючками – сама морока, тож сів і почав чекати. На щастя, з дупла визирнула білка. Вона зірвала кілька шишок і жбурнула у вовка. Тепер це його не налякало. Він лише сердито загарчав і клацнув зубами. Але їжачиха почула, що там коїться щось недобре й поспішила зі своєї хатки. Вона тихенько підкралася до Зубатого, скрутилася клубочком і примостилася біля нього. Вовк від нетерплячки вовтузився на одному місці, то вставав, то знову сідав... От і вмостився на саму їжачиху. Тож від болю заскавулів так, що по всьому лісу луна пішла, і дременув, не знати й досі куди.

Зайці, посмакувавши молодими листочками, зраділи й повиходили надвір... Аж тут і соловейко прилетів – та давай виспівувати радісних веснянок! А сусіди відтоді стали ще дружнішими, адже зрозуміли, що вони, хоч маленькі, а разом і в мирі їм ніщо не страшне.



Голодному – кожна страва добра (Народна мудрість).



Володимир Слєпцов

Годівниця

Рано-вранці тато з Грицем

Змайстрували годівницю

Для горобчика й синиці.

Є в ній просо і пшениця.

Їжі тут не для одного,

Тож бажаєм всім смачного!



Мишеняткова комора


Мишенятку мама-мишка

Перед сном читала книжку

Про комору, де зернята

Для маленьких мишеняток.

А іще у тій коморі

Ковбаси, сирів доволі.

Мишеня говорить мишці:

– Чом комора тільки в книжці?



Ася Дєточкіна

Де шукати щастя?

Казка
Після теплого літечка, коли всі звірі починають готуватися до зими, Гусак-Розумак вирушив у дорогу в пошуках їжі. Пам’ятає, що коли він був ще маленьким, дідусь розповідав йому про пшеничне поле. Туди всі гусенятка бігали збирати колосочки.

Ішов він, ішов, аж чує – хтось плаче. Зупинився Гусак і бачить: двоє мишенят сидять у траві і сльози витирають.

– Чому ви плачете? – запитав Гусак.

– Як же нам не плакати, – відповіли мишенята, – колись нам було весело, ми бавилися і були щасливі. А тепер щастя покинуло нас: мама занедужала, а ми хочемо їсти й не знаємо, що робити. Ти не можеш нам щастя повернути?

– Ви мусите самі повернути своє щастя. Ходімо зі мною, – сказав Розумак і пішов далі разом із мишенятами.

Довгенько вони йшли. Мишенятам було важко, лапки плуталися від утоми, але вони нічого не казали Гусакові, адже хотіли якнайшвидше до щастя дістатися і повернути його додому. Коли вже останні сили покидали мишенят, перед ними з’явилося пшеничне поле. Вони так зраділи, що забули про втому. Забігли на поле й почали жадібно хрумати зернятка.

– Ви трохи підкріпіться, а тоді до торбинки збирайте, занесете додому мамі – вам надовго вистачить, – повчав Розумак мишенят.

Так вони назбирали повні торбини пшениці й вирушили додому. Мама миша, побачивши своїх діточок, які несли стільки хліба додому, так зраділа, що де й дівся той недуг!

– Ви мої маленькі помічники! – обняла діточок миша. – Дякую тобі, Гусаче, за допомогу.

– Не мені дякуйте, а своїм дітям. Вони у вас дуже добрі та працьовиті, – скромно відказав Гусак. – А найголовніше, вони тепер знають, де береться щастя.

– Так, – сказали мишенята, – ми зрозуміли, що щастя залежить від нас самих, коли ми допомагаємо мамі, коли всі здорові, веселі та їжі для всіх удосталь.

Мама миша напекла запашних пирогів, мишенята заварили чаю і запросили Гусака-Розумака до столу. Всі сиділи веселі й радісні, розповідали цікаві історії. А мишенята були особливо щасливі: вони почували себе дорослими, бо допомогли мамі одужати й забезпечили сім’ю їжею на всю зиму. А це вам не пустощі якісь.

Де страва, там і Бог (Народна мудрість).



Людмила Юрченко

Сталевий солдат та небесні воїни

– Тату, а чому тут такі страшні люди намальовані? Це якісь страховиська? – запитав малий Стасик у тата, роздивляючись “дорослу” книжку.

– Вони не страховиська, сину, а просто змарніли від голоду й тяжкої праці.

– А чому ж вони не їли? – не розумів Стасик.

– О, сину, розповім тобі цю історію. Колись давно на країну Орелію напали справжні страховиська. Найголовнішим серед них був сталевий солдат. Казали, що він був увесь металевий, навіть серце його було залізним, тому не бачив ще світ жорстокішого воїна.

– І що, ніхто не міг його здолати? – стривожився хлопчик.

– Нездоланних немає, але його справді було дуже важко перемогти. Не було такої людини, яка наважилась би виступити проти сталевого солдата. Він змушував людей працювати зранку й до ночі, а все, що вони мали – позабирав. Тому ці люди такі виснажені...

– Як він сам міг у всіх людей позабирати?.. Їх же багато – хай би його схопили і скрутили. Ось я б його, – і Стасик вихопив свого іграшкового меча і замахав ним, як справжній лицар.

– Так, – посміхнувся тато, – ти б їм показав. Але він мав дуже багато воїнів – ціле військо, яке хмарою заполонило Орелію. Вони зганяли людей на роботу та пильнували, щоб ніхто часом не вкрав чогось із багатющих полів, які щедро родили хліб та розмаїту городину. Стерегли кожне дерево у великих садах, які теж загарбав собі сталевий солдат. А дерева, що росли по людських садках, повирубували і спалили. Хто не слухав їхньої волі або намагався щось потайки взяти, аби принести голодним дітям, того хапали й кидали до в’язниці. Люди з кожним днем знесилювалися і вмирали від голоду. Тоді почали їм давати по крихітці хліба, аби вони ще могли працювати... Та цього було надто мало...

– То хто ж здолав цих злих воїнів? – не втерпів Стасик.

– Ти не повіриш. Їх здолав один маленький хлопчик – Михайлик.

– Як?!

– Він молився. Хоча тоді усі лиходії дуже пильно стежили за тим, аби ніхто не посмів молитися і кликати на допомогу Бога. Але Михайлик не злякався. Він був дуже хоробрим! Він заховався на горищі старої порожньої клуні, знайшов уцілілу дивом ікону та почав молитися. Він кликав на допомогу і Бога, і Богородицю, і всіх ангелів, а найбільше – свого покровителя – архистратига Михаїла. Адже саме він очолював Небесне військо і одного разу вже здолав злих ангелів і скинув їх із неба. Михайлик був переконаний, що це саме ці чорні ангели напали на їхню квітучу країну й вирішили усіх знищити, аби сам Люцифер міг тут правити, оскільки небо йому не дісталося... Він вірив, що лише небесні сили можуть допомогти їх здолати. Його віра, яка виливалася словами молитви, була такою сильною, що на Небі не могли її не почути. Михайлик плакав гіркими сльозами над маленькою дерев’яною іконкою, згадуючи усі молитви, яких колись його потайки навчила бабуся. І ось він побачив крізь велику дірку у стрісі, як засяяло сонце. Здається, воно світило вдесятеро яскравіше, ніж завжди. Хлопчик завмер. Великі білі крила тріпотіли в повітрі й тисячі вогненних мечів виблискували здаля. Михайлик глянув донизу й побачив, як чорні солдати почали падати мертвими, а деякі – провалювалися під землю на очах у всіх людей. Дуже скоро в країні не лишилося жодного чорного воїна. А Небесне військо піднеслося назад на небо.

– А що сталося зі сталевим солдатом?

– Ніхто не знає.

– Як?! Невже його не вбили?

– Може і вбили. А може загнали назад під землю...

– А якщо він знову звідти вилізе й нападе на людей? – обурився Стасик.

– Для цього є ти, мій маленький лицарю, – посміхнувся тато, – для цього тобі треба підростати мужнім і сильним, добрим та сміливим. Щоб ти також міг оборонити людей, коли буде потреба. Але про найголовнішу зброю ти тепер знаєш. Чи не так?

– Так, це – молитва.

– Пам’ятай, сину, що молитва без віри – порожні звуки. Лише віра надає молитві справжньої сили. Тож віра і молитва нехай завжди будуть твоєю зброєю і твоїми помічниками у всіх справах.

Коли хліб на столі, то стіл – престіл, а коли хліба ні ШМАТочка, тоді стіл лиш гола дошка (Народна мудрість)

[krapk@]

Читати всім!!!!!:
ПИСЬМО К ДОЧЕРИ

Вика Каушанская
16 октября 2009 г. Источник: Отрок.ua
Наверное, у каждой женщины в жизни наступает период, когда она понимает, что нет никаких душевных сил идти дальше по выбранному пути, множество сомнений одолевают душу, на первый план выступает личный эгоизм и начинается ропот на своё бытие. А в голове одна и та же мысль: «Как я, бедненькая, устала!»

Однажды я пришла к духовнику в весьма плачевном состоянии духа. После моей пафосной речи о том, как труден крест материнства, батюшка молча удалился в другую комнату и вернулся с книгой (Архимандрит Епифаний (Феодоропулос) «Добрачные отношения. Гражданский брак. Аборты» — прим. автора) в руках. «Хочешь, я тебе кое-что прочту?» — «Ну вот, — подумала я, — так хотелось элементарного человеческого понимания, а придётся выслушивать богословскую лекцию о смирении…» Но с первых строк почувствовала, как ком в горле предательски не даёт дышать, а затем в комнате наступила тишина, которую ни за что не отважилась бы нарушить…

***


Описанная в этой книге история происходила во время Второй мировой войны в Германии. Автора, знаменитого врача-хирурга, посетила молодая женщина. У неё было двое маленьких детей, и в тот момент она была на четвёртом месяце беременности. Её супруг-врач был мобилизован и отправлен на фронт. После осмотра этой женщины хирург объявил ей горькую правду — двусторонний рак груди. Гормоны беременности, необходимые для развития ребёнка, сейчас становились смертоносными для здоровья матери. Врач поставил её перед нелёгким выбором: или она, или дитя… Она не вздрогнула, не заплакала, а только гневно ответила: «Нет! Никогда! Ребёнок принадлежит только мне и мужу! Я никогда не дам своего согласия на то, чтобы у меня его отняли. Он — наследство для моего мужа. Мне совершенно безразлично, что будет со мной. Я вас прошу: сохраните мне жизнь, пока не родится ребёнок! Умоляю!» Никогда, за многие годы врачебной практики, этому врачу не приходилось встречать ничего подобного. Потрясённый, он пожал ей руку. Два дня спустя она легла в клинику, и началась долгая и упорная борьба за её жизнь.

Задачей первой операции было удаление одной груди и множества прилежащих к ней желез и лимфоузлов. Спустя четыре дня тщательные наблюдения показали, что с ребёнком, к счастью, всё было в порядке. Однажды, смеясь, мать спросила у доктора, сколько примерно ей ещё осталось жить. Все понимали, что ответ ей был нужен исключительно для того, чтобы знать, достаточно ли у неё времени, чтобы дождаться появления ребёнка на свет. Но кто ведает времена и сроки? Тем временем мать стала потихоньку слабеть, говорила только об ожидаемом ею малыше, о том, как оставит своему мужу наследие их любви. А спустя несколько дней врач получил ответ на свой запрос из Генерального штаба — вся часть, в которой служил её муж, погибла на Восточном фронте… Своей пациентке он не сказал об этом ни слова.

Вторая операция была более ответственной и опасной, так как общее состояние матери ухудшилось. Это был шестой месяц беременности, и если бы начались преждевременные роды, ребёнок бы не выжил. Операция прошла без осложнений, хотя стало очевидно, что рак стремительно делает свою работу, и надежды на исцеление не осталось. Профессор более всего опасался, что плод умрёт в утробе, и всё окажется напрасным. Но мать верила… и каждый раз с сияющим лицом рассказывала, что чувствует его шевеления, его маленькие ножки.

Начинался последний бой со временем. На облучение она не согласилась, рана на месте операции не рубцевалась, силы её организма истощились. На восьмом месяце ей предложили вызвать роды, но она решила поехать домой. Теперь её душа была спокойна, а врачу она пообещала сообщить, когда родится малыш. Профессор был потрясён, когда получил письмо, написанное ею самой, о том, что десять дней назад родился её мальчик, что сил почти не осталось, но она благодарна Богу, что Он услышал её молитвы. «Это событие многое для меня значит. Это величайшее утешение в конце жизни. Смерть грядёт. Конец приближается. Я не хочу казаться лучше, чем я есть: я часто испытываю страх перед смертью, особенно в те ночи, когда я лежу одна с открытыми глазами в темноте. Но тогда меня утешает мысль о моём ребёнке — живом доказательстве любви Божией. Я точно знаю, что у меня не хватит сил бороться за свою жизнь, и утешаюсь мыслью о том, что, в сущности, даже самые заботливые родители могут сделать лишь очень немногое для своих чад. Ведь и их судьба, и наша собственная целиком находится в руках Божьих. И в эти отеческие, сильные руки я полностью предаю сегодня всех тех, кого оставляю после себя… Я старалась быть для своих детей, бывших для меня величайшим даром, хорошей матерью. Десять лет нас с мужем связывала любовь, которую никогда не омрачало ни малейшее облачко. Нелегко оставить их всех. Но я ухожу в надежде, что, освободившись от земных страданий, мы все вместе обретём радость вечной жизни. Прощайте! Р. S. Прошу Вас передать это письмо моему мужу, когда он вернётся».

Четырнадцать дней спустя она умерла, а муж так и не увидел наследство, которое завещала ему его верная супруга.

***

Окончив читать, батюшка, который за свою священническую жизнь пропустил через сердце немало человеческого горя, молча плакал. Мне было неловко, и в то же время так хорошо… В моём сердце всё главное стало главным, всё мелкое — обмельчало в конец. Я увидела свои «скорби» такими ничтожными, серыми, ненужными. Чего я боялась? Ни разу Господь не посрамил моего упования; вынашивая и рожая своих детей, я всегда ощущала Его крепкую, твёрдую руку. Как горько и стыдно мне поднимать глаза в небо. Неблагодарность — тоже нелёгкая ноша.

Я каждый день имею счастье видеть своих детей, слышать их бесконечную, назойливую болтовню, складывать их рубашонки и штанишки в шкаф, гордиться их успехами и болеть вместе с ними. Мне ни разу не пришлось становиться перед выбором: или мне жить, или кому нибудь из них. Нет, стоп, это неправда. Где то в самых глубинах сердца лежит что то чёрное, вязкое, страшное — мои мысли и чувства. Благодарю Господа за то, что слово «аборт» никогда не возникало в моей голове. Но не всегда нужно медицинское вмешательство для того, чтобы убить своего ребёнка. Достаточно не обрадоваться, не захлопать в ладоши, когда узнаешь о том, что он уже пришёл в этот мир, не погладить его рукой, не посмотреть в глаза мужа с любовью и благодарностью… Можно просто это дитя не хотеть, но с чувством собственного «смирения и терпения», коснея в своём эгоизме, вынашивать маленького, беззащитного, такого зависящего от тебя человечка. Или ещё хуже — надеяться, что авось что нибудь случится, и всё само по себе разрешится, и можно будет дальше жить — не тужить.

***

Доченька, я не радовалась когда узнала, что Господь послал мне тебя… Но ты родилась — и это стало самым главным в моей жизни, я могу теперь посмотреть в твои такие смышлёные глазёнки и сказать: «Прости!» А если бы действительно что-то случилось, как бы я носила в каждой клетке своего тела чувство вины?! Мать, убивающая своего ребёнка, наказывается уже тем, что в этой земной жизни ей не убежать от самой себя, не оправдаться перед своей совестью, она всегда знает, что всё могло бы быть иначе.

В страхе я поближе придвигаюсь к тебе спящей, и твоим посапыванием, как самой удивительной мелодией на свете, заливается весь мой мир, и мне кажется, что сердце моё становится похожим на свечу, которая вот-вот истает, или на стремительную реку, которая не выдержит и выйдет из берегов. Благодарю Тебя, Господи, за счастье быть мамой!

[mari]

Непридатний для життя в суспільстві

Не знаю, чи коли-небудь що-небудь приведе мене в такий глибокий шок, як оті слова медичного висновку, що написали семирозумні лікарі черговий раз, обстежуючи мого трирічного Тарасика: "непридатний для життя в суспільстві". Це було як вирок недолугого середньовічного інквізитора. Викрививши голівку під якимось дивним кутом (як це тільки йому вдається!), він зорив кудись крізь мене й посміхався радісно, щасливо, цілком по-дорослому, ніби хотів мене підбадьорити. Та тоді я вже добре знала, що ця усмішка адресована не мені. Кому сміється, з ким розмовляє моя дитина?

Для мене це нерозгадана загадка...

АНГЕЛ

Коли принесли Тарасика з пологового будинку, радості не було меж. Який здоровий, який гарний хлопчик! І він справді був красень, що рідко буває в немовлят, з якоюсь навіть неземною, я б сказала, вродою. "Ангелик наш!" — вигукували захоплені. Знайомий художник поривався написати з нього маленького Ісуса для ікони. Дуже ним тішились, неперестаючи фотографували й розсилали світлини рідним та друзям.

Проминули перших два місяці, і Тарасик ощасливив нас своєю першою усмішкою. Яка це була усмішка! Промениста, сонцесяйна, щаслива-щаслива. Гадала, що це я, егоцентрична, сходжу з розуму в захопленні від того чуда — своєї першої дитини. Усі знайомі, сусіди, в яких теж були маленькі діти, приходили і так само щиро дивувалися: не треба було ні сюсюкати, ні корчити фізіономій, аби викликати дитячу усмішку. Малюк щасливо сміявся, задивлений кудись у себе. Усмішка була безадресна. Під світлинами підписували "Дитина сміється світові". "Він цілком не по-дитячому сміється", — говорили захоплено.

Проминали місяці, і в серце змійкою почала закрадатись тривога. Помітила, що моя дитина не така, як инші. Тарас узагалі не реагував на сюсюкання й грайливі з ним загравання. Зорив на нас своїми розумними очима, ніби був стривожений нашим психічним станом і хотів сказати: "Чому так дивно поводитися"? На мене, батька, бабусю, що найчастіше перебували з ним, дивився, мов на чужих, незнайомих людей. Не шукав оченятами наших очей, узагалі уникав поглядів. Дивився повз мене, якби мене й не було, якби все на світі бачить, окрім мене, або я була для нього таким уже нецікавим об'єктом. Його радше могли зацікавити татові окуляри, до яких тягнувся, але не особа самого тата.

Не притискався до мене, коли його годувала, не тягнув ручок. Навіть не дивився на мене, коли до нього підходила. Коли брала на руки, відчувала, як напружувався, як противилося цьому його маленьке тільце, часами ставав, мов той дерев'яний стовпчик. Иноді робив різкі рухи, намагаючись вирватись. Щось не так роблю! Моя дитина мене не любить! Моя дитина мене відкидає! Скільки сліз проплакала, спочатку в подушку ховалась, а потім не могла стриматись і над ним ридала. Тарасик не реагував, навіть не дивився на мене. Був байдужий до моєї печалі. Я панікувала. Тільки те і робила, що оббігала всіх можливих лікарів. Знали мене не лише в поліклініці, а й в консультативних пунктах, інститутах, діягностичних центрах. Усі одноголосно заспокоювали: "Дитина розвивається нормально. Жодних відхилень у розвитку не бачимо". Ніхто не бачив. Приходили друзі, у яких були такі ж маленькі діти. Заздрили мені:

- Ти не уявляєш, яка ти щаслива! Мій карапуз не дає й на хвильку себе покинути. Верещить, плаче, потребує постійної уваги. Ми в тебе он скільки, а дитина собі спокійнісінько бавиться в манежику. Такого карапузика, таке щастя удень із вогнем не віднайдеш!

Часами тільце Тарасика викручувалось, набувало дивних поз, яких я не спостерігала в инших дітей. Так само дивували вирази його личка: дитина довго й зосереджено заслуховувалася в себе, не захоплювали його найяскравіші, найголосніші іграшки. Коли дитячі калатала починали свої заливні звуки, Тарасик заходився плачем і не зупинявся, аж поки їх не забирали. Я, молода, недосвідчена мати, шукала причину в собі. Напевно, щось не так роблю... Ночами перечитувала літературу про розвиток дітей цього віку. Якнайуважніше придивлялася до чужих чад, з якими ми прогулювались у парку, не перестаючи розпитувала, що та як. Набуті знання лише підсилювали тривогу.

Розпочала нове коло ходження по лікарях. Очевидно, я їм добряче вже набридла. Вони ніяк не могли збагнути, чого від них хочу. Врешті логопед поставив "діягноз": дитина не говорить, тому що... глуха. З такого діягнозу та й з такого лікаря я щиро посміялась.

На якийсь час перестала ходити по лікарських кабінетах, але не на довго, поки не зауважила нової аномалії. Коли поміняли в "дитячій" шпалери, це жахнуло дитину так, що вона перелякана кричала, не вмовкаючи, аж поки не виносили її на кухню. Дитина не зайшла у свою кімнату, аж поки ми не віднайшли такі ж, як раніше шпалери, й не переклеїли їх. Заспокоїв мене старенький невропатолог: "Психічно й емоційно діти розвиваються по-різному. Ви, мамо, заспокойтесь, бо ваша тривога передається дитині, та й молоко у вас може пропасти".

Здалась на Божу волю. Що буде, то вже буде...

Тарасик був вразливим до звуків, не переносив жодних колискових мотивчиків. Але якось помітила, що дослухається, коли транслювали концерт Брамса. Викупила на базарі платівки, майже всю "класику", яка там була. Відтоді в нашому домі звучала лише "серйозна" музика. Триндикання "колгоспника" зумовлювало гучний протест.

ПАПУЖКА

Минув рік, потім іще шість місяців. Наш Тарасик ще погано сидів. Й не думав спинатись на ніжки, натомість заговорив... У нього був великий словниковий запас, говорив розгорненими правильними фразами, тільки знову ж ні до кого не звертаючись, ні з ким не вступаючи в діялог. Мова його виглядала, ніби із середини читана книжка. Говорив у простір. То були безконечно довгі монологи. Моя мати на нього молилася.

- То Дитя Боже, — казала. — Він із Богом розмовляє...

Пам'ять мав феноменальну. Слово в слово міг повторити навіть декілька сторінок прочитаної книжки. Новий вияв надзвичайних здібностей малюка збудив нову хвилю захоплення. Мене розпирали гордощі. Знову родичам, друзям, знайомим демонструвався "феномен Тарасика". Ніхто не в змозі стримати маму від демонстрації здібностей свого дитяти. Ейфорія закінчилася вигуком восьмирічного сусідського хлопчика: "Папужка! Він повторяє точно, як наша папужка!" Хлопчика за таке порівняння вилаяли і випровадили з хати. "Дитина мала рацію", — згодом майнула думка. Тарасик і справді лише повторював, зовсім не вникаючи в зміст слів.

ВЕЛИКА БАЙДУЖІСТЬ

Як не просила, як не молила, ніколи не назвав мене мамою. Найчастіше звертався до мене "Зі", а взагалі, коли йому аж дуже було щось потрібно, шарпав за рукав чи вказував очима. Найбільше мене вражало те, що не відчувала з його боку жодної прив'язаности до мене, як в дітей до батьків. "Він узагалі не вважає мене своєю мамою", — пронизувала мозок жахлива думка. Ще дивнішим було те, як він сприймав себе самого. У цьому світі він не існував як "Я, Тарас". Говорив про себе завжди в другій, а то й у третій особі. Словом, ні у що не ставив ні мене, ні батька чи будь-кого з рідні, до власної особи теж ставився відчужено. Ніколи не просив їсти чи пити. Велика байдужість. Хіба так можна характеризувати цей період.

АВТИЗМ

Молода невропатолог із діягностичного центру врешті "відкрила мені очі":

- З усією певністю сказати не можу, бо не є фахівцем у тій царині, але всі наявні симптоми свідчать про автизм.

Я лиш рота відкрила, — уперше почула цей термін.

- Що воно таке? — запитала більше здивована, ніж налякана.

- Я маю надто мало інформації, аби говорити про це відповідально й кваліфіковано. Пам'ятаю лише, що термін походить із латинської мови. Authos — сам. Хвороба характеризується відривом від реальности, пасивністю й несприйняттям цього світу. Боюся наговорити вам чогось зайвого, у нас, в Україні, цієї хвороби не визнають, тож ніде про це ви не зможете прочитати. Поїдьте в Англію, там є добрі фахівці, бо автизм вивчають із часів Другої світової війни.

- Хіба жартуєте, лікарю. /Де в мене статки на такі поїздки?

- Тоді спробуйте в Польщу, там теж уже є фахівці. Хоча, як на мене, це даремний труд. Підтвердять вам діягноз тільки й усього. Легше вам від цього не стане. Лікувати в Україні вашу дитину все одно ніде. Віддайте ліпше в інтернат. Народіть иншу дитину, ви ще така молода...

Слова лікаря мене шокували, таке враження, що дістала ляпаса.

- Але я людина віруюча, — спробувала заперечити. — Бог дав мені саме цю дитину, і я не можу до Нього прийти й сказати: "Дорогий Боже, Ти помилився, поміняй мені Тарасика на когось иншого."

Моєї мови не розуміла:

- Але ж це навіть не дитина. Це рослина. Він навіть не реагує на вас як на маму. Він ні на що не реагує. Він і їсти не просить...

Усе було правдою. Дитина не просила їсти. Якби її не годувати, могла й померти...

Удома дала волю своєму відчаю — проплакала всю ніч. Не бачила жодного просвітку, жодного виходу зі свого становища. Просила: "Господи, дай мені не збайдужіти, не втратити віру, не впасти в депресію".

Як не лячно мені було, але розшукала адресу клініки й поїхала з Тарасиком у Польщу. На щастя, там зустріли мене небайдужі люди. Мене й синочка безкоштовно поклали в лікарню для обстеження. Не дратуючись, по декілька разів вислуховували всі мої скарги мовою, що хіба лиш чимось нагадувала польську. До мене вперше поставились з розумінням. Уже це було для мене великим полегшенням. Я вперше говорила про дивну поведінку мого сина, і в лікарів не квадратіли очі від здивування. Бо й чого? Пояснили, що автизм трапляється в усіх соціяльних класах, у всіх народів з однаковою частотою, у всіх однакове співвідношення між хлопчиками й дівчатками — 4:1.

Мушу визнати, що спочатку почала одужувати я. Бо коли всі тебе вважають вар'ятом, з твоєю психікою не може бути все гаразд. Кожного ранку ходила у капличку, що була при лікарні, де усі разом, лікарі, сестри, няні й, звичайно, батьки, чиї діти тут перебували, мовили молитву Творцеві, визнавали своє безсилля у цій ситуації, віддавали своїх дітей під Його, Божу опіку.

Подовгу розмовляв зі мною о. Антоній:

- Твоя проблема в тому, що свою дитину сприймаєш як непосильний тягар, як кару, що її отримала за якусь провину. Але не богослови, а світські вчені назвали автистів космічними дітьми. Гадаєш, спроста це? Наша проблема — в наших визначеннях. Усіх, хто лиш трохи не схожий на нас, одразу називаємо хворим або й ненормальним. Ми виходимо зі свого примітивного мислення. Ці ж діти просто инші. Чомусь вони саме такі. Такими їх нам послав Господь... Подумай, доню. Ти ж віруюча людина, напевно, про багато дечого просила в Бога. А Він, якби й не чув твоїх молитов, часто робив навпаки. Смуток і жаль переповнювали твоє серце. "Уже й Господь мене не чує!", — думала. Однак з перебігом часу ти мусила зауважити, що власне рішення Бога, з яким ти на початку не могла примиритись, було найкращим для тебе. Наша біда в тому, що своїми земними змислами ми не вміємо розуміти Божого наміру.

Сам я тепер сто разів подумаю, перш ніж щось попрошу в Бога. Бо є Він для нас люблячим батьком. І, як люблячий батько, виконає дитячу забаганку. А через якийсь час переконуємось, що це, про що ми так ревно просили, нам узагалі не потрібне або й тягарем стає...

Бог мав свій план, даючи тобі цю дитину. Щиро скажу, я не знаю який. Але прийми свого Тараса як дарунок Божий. Бо його батьком є наш Отець небесний.

Це якраз я зрозуміла, зрозуміла й прийняла одразу. Перечитала з допомогою сестер-монахинь багато літератури, що тільки можна було, про автизм. Та найбільше враження на мене справила зустріч із Рауном Кауфманом, що приїхав ізСША читати нам лекції про автизм. Цій людині насправді було що сказати, адже він сам був автистом. Батьки робили все можливе, аби йому допомогти. Зібрали чималу команду, яка працювала з ним упродовж трьох із половиною років лише з перервою на сон, кожних дві години змінюючи один одного.

Nevyhadani istoriji__neprydatnyj_dlja_gyttja_u_suspilstvi"Добре, що ваші батьки були заможними людьми, — подумала я про себе, — і могли тримати біля вас цілу армію фахівців. А що робити мені, коли я на догляд за дитиною отримую аж 63 гривні на місяць?"

Далі Раун Кауфман розповів нам про перебіг своєї хвороби і про свої відчуття з того, автичного, світу. Як і що відчувають автисти?

- Уявіть, що у вас клавстрофобія, — говорив він, — а на додачу ви ще панічно боїтесь ліфтів, усіляких канатних доріг. Ви така людина, й не можете з тим нічого зробити. Сідаєте в ліфт із людьми нормальними, що не страждають на жодні фобії. Иншим нічого, ви ж відчуваєте щонайменше коливання підлоги, таке враження, що опинились на хисткому човні, який от-от перевернеться. Час підйому ліфта для вас, що не переносите такого протиприродного способу пересування, і для того, кому це байдуже, суттєво відрізнятиметься... Як зреагуєте ви, почувши якийсь підозрілий звук мотора, як панічно затріпоче ваше серце, инші й уваги не звернуть на цей звук. Коли ліфт раптом не зупиниться на потрібному поверсі, ви наближаєтесь до шоку, тоді як инші найспокійніше повторять команду, натиснувши кнопку, чи піднімуться поверхом вище.

Ні, це не була розповідь космонавта, що опустився на місяць, де атмосфера, тиск, склад повітря, його густина відрізняються від земних. Говорив про речі земні, кожному знайомі й близькі. Просто ми й автисти по-різному їх сприймаємо. Спілкуючись з автистами, не слід ніколи про це забувати.

Раун визнав, що й тепер не може сприймати деяких аж надто різких звуків, скажімо, електронної музики чи "важкого металу". Дуже прямолінійний (так і не навчився мистецтву дрібного обману), чим і трохи шокує людей. Усе зводиться до того, що автист мусить прийняти цей світ, хоча і є мешканцем иншого...

З Польщі привезла чималий багаж знань про синову хворобу. Так само знала, що наша повсякденна увага й любов є чи не єдиними ліками. Тарасик повинен захотіти повернутись до нас, заради нас. "Просто люби його й молися, — сказав о. Антоній. — Кожна особа потребує для свого розвитку й відчуття власної значимости відповідного ставлення й любови, проте велика самотність автиста потребує великої любови..."

ЯК ЛІКУВАТИ ВЕЛИКУ САМОТНІСТЬ?

Повернулась у Львів иншою людиною. Я була, звичайно, та ж сама, а от мій стан свідомости став иншим. Кожного ранку й вечора ставала до молитви. Молилась уголос:

- Боже, я знаю, що Тарасик — Твоя дитина. Він прийшов на світ з якоюсь невідомою мені, але безсумнівно Твоєю, Господи, місією. Ти доручив мені опікуватись Твоїм дитятком, учини так, аби й мій материнський егоїзм був удоволений. Я хочу, аби син сказав мені "мамо", аби усміхався до мене, аби тягнув свої рученята, аби я відчула себе не лише його опікункою, а й матір'ю.

Десь за тиждень разом зі мною до молитви стала мата. А за якийсь час і чоловік прихилив коліна.

Я не можу переповісти вам, що сталося відтоді, як сім'я наша почала молитися разом. Ні, Тарасик не став радісно на нас реагувати. Чудо не відбулось. Але ми, члени сім'ї, відчули себе одним-єдиним. Иншою стала атмосфера в нашій хаті.

Тарасик добре розумів поезію. Коли читав вірші, скандував окремі слова або ж особливо виділяв якийсь звук, підвищував тембр у кінці фрази. Завдяки цьому вірш змінювався до невпізнанності...

У "Лісовій пісні" Ліс навчає тиші. Ця тиша і вслухання в наспіви Лісу є своєрідним злиттям із Богом. У високої поезії не земна, а инша, виша сфера. Але чому обов'язково "вимріяна", "нереальна"?.. У тиші нашої хати вчувався спів, присутність Когось. Це змусило нас по-иншому поводитись, змінились на краще наші стосунки. Коли казали "Христос посеред нас", то це звучало не словами привітання, а констатацією факту. Тарас вніс щось нове в наше життя. Він подарував нам Бога, живого Бога, а не літографію, не ікону на стіні.

Через рік Господь благословив нас дочкою. Тарасик уважно приглядався до малої, було видно, що цей "об'єкт" його дуже зацікавив. Був дуже уважний до неї. Коли плакала, й у нього з'являлись сльози. Хоча сам він плакав навдивовижу рідко. Юстинка нормально росла й розвивалася. Говорити вони почали водночас, ініціятива була Тарасикова. Він повторював слова, які ми говорили Юстинці. Він нам допомагав! Це вселяло в нас велику надію. Раніше, коли виводили його побавитись у сквер чи на майданчик, він проходив "крізь" дітей, ніби їх не помічав. Тепер він уже сам ішов до них, але й надалі в спільну гру ніколи не вступав. Бавився вже біля них, але не з ними.

Польські друзі не залишили нас, запрошували на різноманітні тренінги, присилали літературу. Тепер і не перелічити, скільки всього ми робили, аби "навчитися жити у світі". Юстинку Тарасик називав Тікою. Ми й тепер так звемо донечку. Був людиною навпаки: погуляти виходив лише в хмарну, а то й сльотаву погоду. При яскравому сонці треба було зашторювати вікна. Нам дістали цілком закриті темні окуляри, тільки в них син міг виходити гуляти. Звичайні барви природи були для нього надто яскравими, грубими, гнітючими. Часто плакав, споглядаючи природу чи слухаючи музику.

"ВІЙНА ЗІ СТРАХАМИ"

Чомусь світ сприймав як ворожий. Як тільки незнайома людина заходила в кімнату, Тарасик увесь випружнювався. Здавалось, він узагалі не звертає на гостя увагу. Та насправді його настороженість минала лише тоді, коли той покидав кімнату. Сусіда діда Оприська він боявся так, що ховав голову під подушку і плакав. З речей найбільшим ворогом був кімнатний вішак. Його взагалі треба було винести із квартири. Невимовний жах був у нього на обличчі, коли бачив парасолю. Луже лякався шуму побутових приладів. Сахався од мене, як тільки я одягала хутро, мусили поховати всілякі волосяні щітки. Страшився яскравого світла люстри, освіченого дзеркала. Коли гриміло, я вдягала йому навушники й вмикала Брамса. Міг жахнутися від раптового навіть і не дуже чутного шуму дерев.

Страх перед оточуючим у дивний спосіб поєднувався в ньому з відсутністю "відчуття краю". Міг перехилитись через бильця балкона, стрибнути із триметрової висоти, вибігти на шосе. Пересувався він особливо. Луже довго ходив лише навшпиньки, до бігу поривався рвучко й раптово, стартував, як літаюча тарілка. Так само раптово міг зупинитись, присісти, а то й лягти на землю. Нестримні веселощі змінювались нараз сумом, байдужістю, апатією. Міг сісти й категорично відмовитися йти далі... Тарасик імпульсивний. Йому ще важко охопити ситуацію в цілому, передбачити наслідки. Тепер зусилля всієї сім'ї зосереджені на тому, аби його навчити жити в сім'ї, давати собі раду в побуті. Нині, маючи значний запас знань у поезії, літературі взагалі, дуже добре орієнтуючись у математиці, він безпорадний у простих житейських ситуаціях, там, де треба виявити інтуїцію, безпосереднє відчуття.

НАРОДЖЕНІ ЗГОРИ

У шість років Тарасик уже читав, лічив, писав. Мали велике бажання віддати його в загальноосвітню школу, але все ще вагались, важко було прийняти таке рішення. Чи знайде він контакт зі здоровими дітьми й чи діти сприймуть його? Наші сумніви розвіяла шкільний психолог, що декілька разів зустрічалась із Тарасиком, вела з ним розмови:

- Віддавайте. І не лякайтесь. Він перевершить усі ваші сподівання.

Звичайно, багато важило те, що вона мала своє "око" над нашим хлопчиком, а також над класом. Спочатку розповіла діткам, що з ними вчитиметься "космічний хлопчик", що він трохи не такий, як инші. "Иншість" його в тому, що він так і не навчився говорити не те, що думає, обманювати, навіть у маленькому, не навчився виконувати дві роботи водночас (скажімо, слухати виклади на уроці та про щось стороннє перешіптуватись із другом).

Нині Тарасик у п'ятому класі. Збулись передбачення психолога. Клас, у якому вчиться Тарас, вирізняється від инших. Там не брешуть, відрізняються своєю прямотою, на цьому класі "перевіряють" нових викладачів. Коли його сприймуть у п'ятому "В", отже, може ця людина працювати у школі, з дітьми. Так сталось тому, що в цей клас потрапив хлопчик, який не вмів поступатись принципам.

- Нам би в кожен клас такого Тарасика! Нішо так не впливає на людину, як сила прикладу, — говорять учителі.

Після реколекцій для родин, які виховують дітей з особливими потребами, що відбувались у Польщі, ми відчули себе народженими згори, відчули, що стали ОДНИМ. Раун Кауфман говорив про те, що, аби вивести його з автичного стану, на нього працювала ціла команда. Наша сім'я теж стала такою командою. Всі ми дружно впряглись й витягали нашого хлопчика. Хоча насправді цей процес був взаємним. Ми багато брали і багато чому вчилися в нашого хлопчика.

Й у тому, які ми тепер є, чимала заслуга Тараса, їздили на тренінги в Польшу, студіювали літературу, але найбільше сподівались на спільну молитву й нашу любов. Нам вдалося об'єднати декілька родин із дітьми-автистами, утворили спільноту. Збираємось, молимось, ділимось досвідом, допомагаємо один одному. Зрозуміли, якою великою силою, якою значною підтримкою в сім'ї є спільнота. Зумівши створити родинну спільноту, ми розширили її на навколишній світ. Нині не уявляємо, як могло б по-иншому скластись наше життя. Я повсякчас згадую слова о. Антонія, що наш Тарасик — Божий дарунок. Тепер ми знаємо, що це справді так. І щоденно дякуємо Творцеві, який нас обдарував.

Джерело: Книжка - "Божий дарунок", автор - Юрій Кирик

[mari]

Из книги Джима Коллинза "От хорошего к великому". Глава 4.


«Адмирал Джим Стокдейл был старшим по званию среди американских военнопленных в «Ханой-Хилтоне» – лагере для военнопленных во время войны во Вьетнаме. Его пытали более двадцати раз за восемь лет его пребывания в лагере (с 1965 по 1973), он не пользовался никакими правами военнопленного, не знал своего срока освобождения, не знал, увидит ли когда-нибудь снова свою семью. Но он оставался командиром, делая все возможное, чтобы другие военнопленные, несмотря на пытки, вышли из испытаний несломленными и могли противостоять попыткам использовать их в пропагандистских целях. Однажды он ударил себя табуретом и порезал бритвой, преднамеренно изуродовав, чтобы его не смогли заснять на видео как пример пленного, с которым хорошо обращаются. В письмах жене он сообщал секретную разведывательную информацию, зная, что если это обнаружится, его снова будут пытать и, возможно, убьют.

Он придумывал приемы, которые помогали людям переносить пытки (никто не может сопротивляться пытке бесконечно, поэтому он разработал пошаговую систему – после X минуты вы рассказываете немного, потом еще немного, так у солдат появлялись ориентиры, за которые они цеплялись, и это помогало им переносить боль).

Он придумал систему передачи информации, чтобы уменьшить ощущуние изоляции, которую пытались установить тюремщики; это была настоящая азбука Морзе: чередования 5 стуков кодировали буквы алфавита. Однажды, когда должна была царить тишина, заключенные заполнили центральный барак стуком, отбивая «Мы любим тебя» Стокдейлу и отмечая так третью годовщину с того дня, когда он был сбит».

Адмирал Стокдейл был освобожден из плена, вернулся к семье и стал национальным героем Америки. Автор описывает свою встречу со Стокдейлом.

«– Я никогда не терял веры, – ответил он на мой вопрос. – Я никогда не сомневался не только в том, что выйду, но и в том, что останусь победителем, и то, что я пережил – это опыт, определивший всю мою дальнейшую жизнь, и я ни на что бы его не променял.

Некоторое время мы молчали, продолжая медленно идти по направлению к факультетскому клубу, Стокдейл прихрамывал и волочил ногу, которая так полностью и не зажила после пыток. Когда мы прошли около 100 метров, я спросил:

– А кто не выживал?

– О, это простой вопрос, – ответил он. – Оптимисты.

– Оптимисты? Не понимаю, – я был совершенно сбит с толку.

– Оптимисты. Это те, кто говорил: «Мы выйдем отсюда к Рождеству». Рождество приходило и уходило. Тогда они говорили: «Мы выйдем отсюда к Пасхе». И Пасха приходила и уходила. Затем День Благодарения и снова Рождество. И они умирали. Не выдерживали.

Мы продолжали идти молча. Затем он повернулся ко мне и сказал:

– Вот один очень важный урок: никогда не путайте веру в то, что вы победите (а вы не можете себе позволить потерять эту веру) с суровой необходимостью трезво смотреть фактам в лицо, как бы ужасны они ни были.

По сей день я храню в памяти образ Стокдейла, убеждающего оптимистов: «Имейте в виду, мы не выйдем отсюда к Рождеству».

Жизнь несправделива, мы то теряем, то выигрываем. Мы все испытываем разочарования, переживаем трагедии, неудачи, для которых нет объективной причины и некого винить. Это может быть болезнь, травма, потеря близкого человека, потеря места в результате политических перестановок, это может быть сбитый над Вьетнамом самолет и восемь лет в лагере для военнопленных. Отличает людей не то, сталкиваются ли они с трудностями, а то, как они справляются с неизбежными трудностями, уготованными им судьбой. В борьбе с невзгодами «парадокс Стокдейла» (сохраняйте веру и в конце вы победите, но также смотреите в глаза самой суровой правде жизни) является действенным принципом, который позволит выйти из борьбы более сильным»

[mari]

від оглядача книгарні:

Йосиф Рацінґер (Венедикт XVI). Ісус з Назарету. Частини перша і друга. — Львів: «Місіонер», 2009, 2011.

В християнстві та довкола нього не існує важливішої теми, аніж особа Ісуса Христа. Ким Він був/є? Яким Він був/є? Чому Він був/є? Ким Він є для нас? Ці питання стали першими серйозними викликами для Церкви, яка, обороняючи віру, сформулювала лаконічно догматичне вчення про Ісуса Христа на перших Вселенських Соборах. Сьогодні ми відтворюємо ці слова на кожній Літургії та у своїй щоденній молитві в Символі Віри. Зрозуміло, що це питання так чи інакше стоїть перед кожним вірним, але не тільки. Магнетичність особи Ісуса Христа, яку я б означив, як Його любов до нас, запрошує дати відповідь на питання стосовно Його особи й атеїстів. Куди більше на ці питання намагаються дати відповідь богослови. І, мабуть, кожен з них протягом всього життя йде до написання саме такої книги, хоч це й роблять тільки одиниці.

Якщо зайти на будь-який великий закордонний книжковий Інтернет-магазин (наш книжковий ринок не такий насичений) і набрати в опції «Пошук» ім’я Ісуса Христа, то читач зможе отримати кілька десятків найменувань літератури, які безпосередньо будуть торкатись особи Христа. Особливо багато книг, в яких автори прагнуть якомога повніше і правдивіше розкрити таємницю Його особи, з’явилось у ХХ столітті. На це, звісно, є свої причини, про які скажу згодом. Український читач, хоч і не має можливості читати всі ці твори рідною мовою, проте деякі з тих книг в різній мірі доступні в нас, якщо не українською, то принаймні російською або польською. На жаль, відчувається брак таких книг вітчизняних авторів, проте, це також має свої причини. Сподіваюсь, що ситуація піде на покращення.

Серед тих книг про Ісуса, які вже існують на українському книжковому ринку є кілька таких, які належать перу всесвітньо відомих богословів, це і книга о. Романо Гуардіні «Господь», кардинала Вальтера Каспера «Ісус Христос», Джузеппе Ріціотті «Життя Ісуса Христа», книга Вітторіо Мессорі «Гіпотези про Ісуса», книги англіканського богослова Томаса Райта, кардинала Крістофа Шьонборна та інші. Варто пригадати відому книгу о. Олександра Меня «Син Людський», якою зачитувались, коли вищеназваних книг не було, проте, яка не надто втратила свою цінність і сьогодні. Вже тільки тому, що завдяки цій книзі багато сьогоднішніх християн прийшли до віри.

Яке місце займає на цьому тлі книга Бенедикта XVI «Ісус з Назарету»? Переконаний, що доволі почесне і не тому, що автор — Римський понтифік. Зрештою, він і сам говорить, що її не слід сприймати як папську енцикліку. Йосиф Рацінґер є одним з найвизначніших богословів ХХ — поч. ХХІ століття і якби він навіть не став главою Католицької Церкви, ця книга не залишилася б непомітно в християнському світі. Мабуть, якщо б він не був обраним єпископом Рима, то ми б отримали в кілька разів більше книг його авторства. Заувага Бенедикта XVI, у вступі до першого тому, що цю книгу не слід сприймати як текст учительського уряду Церкви, потребує глибшої уваги. Звісно, що в книзі ми не зустрінемо чогось такого, що б суперечило вірі Вселенської Церкви, хоча вона й не містить як в старі часи imprimatur’а (дозволу церковної влади), але довголітня праця кардинала Рацінґера на посаді Голови Конгрегації доктрини віри не дасть шансу сумніватись в його ортодоксійності навіть скрупульозному догматику. Це також не означає, що книга є сухим викладом віри Церкви, залізобетонним текстом, який не залишає читачеві ніякої свободи. Навпаки — текст живий і легкий (як зрештою й інші твори Йосифа Рацінґера). Папа Бенедикт XVI з перших сторінок запрошує читача в захоплюючу мандрівку пройти слідами Ісуса від хрещення в Йордані, через пустелю, гори і долини, до Воскресіння. Пропонує разом поміркувати над ключовими епізодами проповіді Христа. Але, що на мою думку є головним, він ділиться досвідом власної віри. Запрошуючи поміркувати він ділиться тим, як міркує сам.

Кожен з нас прекрасно усвідомлює, що живий досвід його стосунків із Христом не вміщається в короткі слова Символу віри чи навіть товстий том Катехизму. Свою віру кожен переживає в неповторний спосіб, по-своєму осмислює і формулює цей досвід в глибині серця. Ця книга цінна тим, що ми можемо побачити як вірить єпископ Риму, як він переживає свою віру. Для католиків це особливий досвід, оскільки Папа – це наслідник апостола Петра.

Розповідати про що ця книга, великої потреби немає, це зрозуміло із самої назви. Зацікавлений читач, зможе скласти перше враження переглянувши зміст двотомника (третя частина книги, яка міститиме огляд життя Христа від народження до початку проповіді, ще не написана. За словами самого автора, вона побачить світ, якщо йому ще вистачить на це часу. Очевидно, що Бенедикт XVI першочергово звернувся до тих епізодів життя Ісуса Христа, які є ключовими для християнської віри і для кожного з нас зокрема). Але на чому варто зупинитись, так це на тому: «Чому написана ця книга?». Незважаючи на те, що «Ісус з Назарету», як я писав вище, це досвід віри Йосифа Рацінґера, в книзі він полемізує, не погоджується з іншими авторами та їх ідеями, критикує та схвалює. Книга не з’явилась у вакуумі, а стала частиною ширшої дискусії щодо особи Ісуса Христа, яка триває вже понад 100 років. Цей час став дуже плідним для біблійної науки, тому, як я писав вище, на світ з’явилось дуже багато відповідної літератури. Великою мірою «Ісус з Назарету» підсумовує ці дискусії і збалансовує їх.

Головне завдання, яке ставить собі Папа, це подолання штучної прірви між «історичним Христом» і «Христом віри», яка утворилась в богослов’ї внаслідок широкого застосування історико-критичного методу (Католицька Церва визнала його важливість у 1943 році), заснованого на позитивістських підвалинах. Бенедикт XVI ставить собі за ціль довести, що слова Символу Віри: «Світло від світла, Бога істинного від Бога істинного» ні яким чином не вступають в конфлікт зі словами «І був розп’ятий за нас за Понтія Пилата» і навпаки. Папа Бенедикт цитує католицького богослова Рудольфа Шнакебурга, що: «Без вкорінення в Бозі особа Ісуса залишається схематичною, несправжньою та нелогічною», але водночас наголошує, що християнство засноване не на міфах, а на конкретних історичних фактах. Для християн Воплочення і Воскресіння Христа — це факти такої ж самої історичної достовірності, як Французька революція чи ІІ Світова війна. Бенедикт наголошує, що якщо «історію відкидати, то християнська віра сама по собі скасовується і перетворюється в іншу релігійну форму. Отже, якщо історія, фактичність у цьому сенсі, за суттю належать до християнської віри, то ця віра повинна піддавати себе історичному дослідженню». Йосиф Рацінґер не заперечує цінності та важливості для біблійної екзегези історико-критичного методу, але вказує на його обмеженість та місце в загальному комплексі методів тлумачення Біблії.

Проблема історико-критичного методу в тому, що в його поле зору не потрапляє «божественне». У його фокус потрапляють тільки люди, а їх взаємовідносини і події належать історії і в принципі не обов’язково можуть впливати на наше життя. Внаслідок цього відбувається розрив між «історичним Христом» і «Христом віри». Під таким кутом вивчення Біблії стає дослідженням історії єврейського народу чи єврейської літератури. Для такого вивчення віра зовсім не обов’язкова. Чого прагне Бенедикт XVI, так це показати як читати Біблію без розриву між історією і вірою. Історико-критичний метод є одним з інструментів біблійної екзегетики, а не самодостатнім методом. Частина не може підміняти собою цілого.

У своїй книзі Папа Бенедикт XVI полемізує з такими вченими, як Рудольф Бультман та Адольф Гарнак. Разом з рабином Яковом Ньюснером намагається поглянути на вчення Христа у відношенні до юдаїзму, власне поглянути на Христа очима юдея. На основі діалогу Папи і рабина читач має змогу побачити, що саме юдеям важко прийняти у Христі. Бенедикт показує обмеженість спроб всеохопно пояснити особу Христа через окремі аспекти Його діяльності чи з певного кута зору. Виривання окремих рис Христа з широкого контексту та спроби намалювати на їх основі Його портрет приводить до появи все нових і нових «версій» Ісуса: Христос-революціонер, Христос-релігійний чи -соціальний реформатор, Христос-проповідник ліберальної моралі тощо. Всі ці екзегези, мабуть, і мають під собою добрі мотиви, однак намагаються на основі певних дій Христа дати відповідь на питання «Ким Він був/є?», натомість Бенедикт XVI наголошує на тому, що без розуміння того, ким є Христос, неможливо зрозуміти і суті всіх Його дій і слів. Як підмітив один з коментаторів, такі екзегети ставлять «віз попереду коня».

Вихідною точкою христологічного богослов’я Бенедикта XVI є сопричастя Сина і Отця. На підтвердження цієї тези свідчить велика кількість цитат Нового Завіту. Якщо синоптичні Євангелія показують божественну природу Христа більш «прикритою плоттю», то Євангеліє він Івана — це гімн сопричастю Отця і Сина. Чи не тому ліберальна екзегеза намагається ставити під сумнів автентичність цього тексту?

Водночас Папа Бенедикт XVI базує свою оповідь на найновіших даних історико-критичного методу, використовує твори Отців Церкви, Орігена. Його тексти не звучать нав’язливо – це діалог. Діалогічність книги відповідає сучасним настроям суспільства, яке не любить, щоб його повчали, воно прагне діалогу.

Якщо з часу виходу українською першого тому книги пройшло вже 3 роки і багато хто вже прочитав його, то другий том, який зосереджується на останньому тижні земного шляху Ісуса, побачив світ зовсім нещодавно. В цьому томі Папа підходить до ключової правди християнської віри. За словами Йосифа Рацінґера, якщо вилучити Воскресіння Христа з нашої віри, то «з християнського передання все ще можна скласти ряд значимих уявлень про Бога і людину, про її буття, про її обов’язок життя – як вид релігійного світогляду, — але християнська віра буде мертва». Якщо Христос не воскрес, то про Нього ми й далі можна говорити як про велику людину, але тільки в минулому часі. Ми не можемо тоді сказати «Христос є…». Бенедикт продовжує: «У «так» і «ні» (стосовно Воскресіння –прим. авт.) цього питання йдеться не про одну подію з ряду інших, а про постать Ісуса як таку». Відповідь на це запитання розкриває нам ким є Христос. Отож другий том «Ісус з Назарету. Від в’їзду в Єрусалим до Воскресіння», його останні розділи, це фактично кінцева точка, до якої стремить весь твір та до якого ще, сподіваємось, долучиться том про дитинство та юність Ісуса.

Книга Бенедикта XVI не замінить читачам Євангелія. За словами кардинала Кістофера Шьонборна, скільки він знає Йосифа Рацінґера, при ньому завжди був затертий Новий Завіт грецькою мовою (ці слова він сказав на одній з презентацій книги понтифіка). Як для Папи Євангеліє є джерелом роздумів над особою Христа, так само воно повинно бути і для кожного віруючого. А книга «Ісус з Назарету» може допомогти зрозуміти глибше окремі важливі місця (хоч книга й залишає поза увагою багато епізодів життя і проповіді Христа).

Книга Бенедикта XVI буде цікавою як богословам, священикам, так і кожному віруючому. Незважаючи на складність деяких частин книги, які зрозумілі тільки тим, хто професійно цікавиться цією проблематикою, загалом книга є доступною для всіх без виключення.

[mari]

ЯК ПОЗБУТИСЯ НЕГАТИВНИХ ЗРАЗКІВ ПОВЕДІНКИ У ГНІВІ (Генрі Чепмен)
Я можу запропонувати кілька послідовних кроків, які допоможуть вам позбутися негативних зразків поведінки і набути натомість звички керувати гнівом з позицій любови.

1. Визнайте правду

Насамперед, треба визнати правду. Ми нічого не змінимо, поки не визнаємо, що йдемо у хибному напрямку. Визнайте це перед собою, перед Богом і перед членами своєї сім'ї. Скажіть: «Я не керував своїм гнівом так, як треба. Я часто втрачав контроль над собою. Я говорив не ті слова і робив не ті вчинки. У них не було ні добра, ні любови; вони лишень завдавали шкоди. Тепер же я, з Божою поміччю, хочу змінитися». Не вагайтеся залучити до цього процесу Бога. Вам неминуче знадобиться і Його допомога.

Запишіть наведені слова на аркуші. Втім, якщо вам хочеться висловити свої почуття власними словами, сміливо можете їх змінити. Тоді вголос прочитайте написане і визнайте прикру правду: «Я не керував своїм гнівом так, як треба». Визнайте це перед Богом і пообіцяйте виправитися. Потому якось увечері, коли вся сім'я збереться разом, оголосіть усім, що маєте дещо сказати, а тоді візьміть свій аркуш і прочитайте те, що на ньому написано. Скажіть, що визнали це перед собою, визнали перед Богом, а тепер визнаєте і перед ними. Зізнайтеся, що щиро хочете змінитися. Можна сказати приблизно так: «Я маю намір попрацювати над цим протягом кількох наступних тижнів. Проте якщо я знову розсерджуся, розмовляючи з кимось із вас, то ви неабияк мені допоможете, якщо заткнете собі пальцями вуха, вийдете з кімнати і, наприклад, трохи прогуляєтеся по подвір'ю. Запевняю вас: коли ви повернетеся, я вже опаную себе, і ви не почуєте від мене жодного різкого слова. Натомість я попрошу у вас пробачення і ми продовжимо розмову. Можливо, це потребуватиме трохи часу, але, з Божою поміччю, я змінюся». Якщо вам вистачить духу зробити таку смиренну заяву, то ви на шляху до позитивних змін.

2. Виробіть стратегію

Тепер ви готові до другого кроку: вироблення ефективної стратегії для подолання негативних зразків поведінки. Ви визнали перед собою, що іноді в минулому вдавалися до неприпустимих дій. Як же позбутися схильности до такої негативної поведінки? Один підхід вже запропоновано: попросити дружину чи чоловіка та дітей просто виходити з кімнати, коли ви почнете втрачати контроль над собою. У майбутньому щоразу, коли це траплятиметься, вам наче нагадуватимуть про те, що потрібно визнати: ви помилялися. Назагал у визнанні власних помилок є певна міра смирення. Саме це визнання спонукає нас змінити надалі свою поведінку. Але що ж робити для того, аби погасити у собі гнів ще перед тим, як він вирветься назовні?

Послухайте історію Рауля. Підчас однієї конференції з питань подружнього життя, яка відбувалася у Споукені, він розповів мені про свою боротьбу з гнівом і зізнався, що часто «зривається і говорить неприємні речі» дружині й дітям. Я дав йому кілька практичних порад щодо того, як «зупинити потік» сердитих слів і змінити свій гнів у позитивний спосіб. Через два роки я знов зустрів Рауля на іншому семінарі з питань подружнього життя, цим разом у Сієтлі. Він сказав: «Докторе Чепмене, не знаю, чи ви мене пам'ятаєте, але ми вже зустрічалися раніше у Споукені, і я розповідав вам про те, як намагаюся боротися з гнівом. Я просто хочу сказати, що ваші пропозиції спрацювали тоді і спрацьовують ще й сьогодні».

«Розкажіть мені про це», - попросив я.

«Пригадуєте, ви порадили мені спершу лічити до ста, а тоді вже щось говорити? Я так і робив, - розпочав він. - Коли я відчував, що мене охоплює гнів, то починав рахувати і виходив прогулятися, як ви й радили. Я вголос рахував і гуляв - у дощ, у сніг, у спеку. Якби хтось мене почув, то напевне подумав би, що я з'їхав з глузду. А насправді в цьому було набагато більше глузду, ніж у багатьох речах, які я робив до того часу... ото було справжнє безглуздя. Я просто руйнував свої взаємини з дружиною і з дітьми. Прогулюючись і рахуючи, я мав час заспокоїтись і перевести свій гнів у більш позитивне русло».

Так Рауль знайшов спосіб позбутися поганої звички спересердя ображати інших. Цю звичку він замінив новою, значно позитивнішою. Втім, рахувати до ста необов'язково, є й інші ефективні способи. Один чоловік розповідав: «Коли я розгніваюся, то сідаю на велосипеда і тисну на педалі, аж доки не заспокоюсь. Іноді я намотую так кілька кілометрів». А якась пані повідала: «Коли я відчуваю, що ось-ось розсерджуся на свого чоловіка, то кажу йому: «Вибач, але мені треба до парку». Тоді сідаю за кермо, їду до парку і там гуляю або сиджу на лавці, доки не заспокоюся. Чоловік каже, що це значно краще, ніж те, що я робила колись».

Ось ще два способи, які використовували різні подружні пари. Слово Бренді: «Ми з чоловіком дійшли згоди: коли ми сердимося одне на одного, то беремо «тайм-авт» і хтось із нас виходить з кімнати. Протягом п'яти годин ми маємо повернутися до спірного питання, і якщо починаємо гніватися знову, то беремо другий «тайм-авт». Ми обоє вважаємо, що краще взяти «тайм-авт», аніж руйнувати наші взаємини образливими словами». А коли Бренда сердиться на інших членів сім'ї, то одразу ж береться поливати квіти. «У те літо, коли я почала так робити, я мало не потопила свої петунії, але краще вже так, ніж топити свою сім'ю у злих словах».

Всі ці люди знайшли для себе спосіб замінити викликану гнівом негативну поведінку заняттям, яке дає їм змогу охолонути.

3. Проаналізуйте свій гнів і розгляньте можливі варіанти подальшої поведінки

Третім кроком є аналіз гніву та розгляд можливих варіантів подальшої поведінки. Можливо, ви сердиті й після того, як порахуєте до 100 - чи навіть до 500 - проте ви вже вгамувалися цілком достатньо, аби поставити собі кілька запитань. «Чому я розгнівався? Що поганого зробив той, на кого я сердитий? Може, я суджу про його поведінку, не враховуючи всіх фактів? Чи дійсно мені відомо, що спонукувало його до цього? Що, власне, сталося: він справді неправильно повівся чи я виявив надмірну чутливість? Чи не забагато я від нього хочу?» (Іноді батьки сердяться на своїх дітей-підлітків тільки за те, що ті поводяться так, як і мають поводитися нормальні підлітки.)

Обміркувавши ситуацію, ви можете вирішити, що робити далі. Варіантів багато, та серед них тільки два пропонують позитивне вирішення проблеми гніву. Перший: погамувати гнів, усвідомивши, що його причини криються, ймовірно, не стільки у поведінці інших, скільки у вас самих. Ваш гнів, цілком можливо, можна пояснити однією з таких фраз: «Сьогодні я встав не з тієї ноги... Останнім часом я зазнав неабиякого стресу... Я погано спав минулої ночі... Я спалахую через всілякі дурниці... Все йшло не так, як мені хотілося...»

Якою б не була причина, визнайте, що у цьому випадку гнів - це ваша проблема, і вгамуйте його. Можете мовити вголос чи подумки: «Те, що я серджуся, доволі егоїстично з мого боку. Тому я маю погамувати свій гнів, бо для нього немає підстав. Ніхто не зробив мені нічого поганого; просто мене сьогодні легко роздратувати». Часом вельми корисно звернутися до Бога з молитвою на взірець такої: «Боже, я усвідомлюю, що не мав гніватися. Я думав тільки про себе і вимагав від членів моєї сім'ї надто багато. Прости мені. Я вгамую свій гнів. Допоможи мені ставитися до тих, хто мене оточує, з любов'ю. Амінь». Ви свідомо прийняли рішення погамувати гнів і зізналися у тому, що вважаєте своїми прорахунками.

З іншого боку, у вас можуть бути вагомі підстави сердитися. Припустимо, хтось із членів сім'ї повівся не так, як треба, і ви маєте повне право розгніватися. Ви порахували до 500, прогулялися, проаналізували причини свого гніву і дійшли висновку, що слід обговорити цю справу з винуватцем, бо просто проігнорувати її не випадає. Скоєно хибний вчинок, вам завдано болю; питання потрібно з'ясувати. Тож другий варіант позитивного вирішення проблеми полягає у її обговоренні з тим членом сім'ї, який, на вашу думку, завинив. Втім, перед тим, як розпочати розмову з чоловіком (дружиною) або сином чи донькою, треба добре подумати, як найкраще підійти до ситуації, що склалася.

У моїй книзі під назвою «Инший бік любови» є спеціяльна відривна картка, на якій подано такий зразок: «Я зараз, звісно, сердитий, але не хвилюйся, я на тебе не нападатиму. Проте мені таки знадобиться твоя допомога. Як ти гадаєш, ми можемо зараз поговорити?» Рекомендую почепити цю картку на холодильнику, і коли хтось із батьків буде готовий поговорити чи то з чоловіком (дружиною), чи з сином або донькою, то нехай візьме картку, стане перед тим, до кого звертається, і голосно прочитає написане. Так ви поясните, що справді сердиті, але не маєте наміру зриватися на крик і хочете все обговорити. Якщо ж розмову краще відкласти на потім, то визначте час для неї самі.

4. Залучіть члена сім'ї до розмови

Четвертий крок полягає, властиво, у залученні члена сім'ї до розмови. Треба викласти проблему, яка вас турбує, так, щоб її можна було обговорити. Можете видрукувати запропоновані застереження на окремій картці й справді почепити на холодильнику. Далі потрібно вдало підібрати момент для того, що узяти цю картку і прочитати те, що на ній написано. Якщо той, до кого ви хочете звернутися, саме дивиться по телевізору свою улюблену передачу чи футбольний матч, то навряд чи це добра нагода для розмови. Якщо, приміром, ваша дружина в цю хвилину готує вечерю чи чистить порохотягом килим, раджу вам трохи зачекати. Постарайтеся вибрати час, коли ви будете тільки удвох, а не у товаристві инших членів сім'ї. Це означає, що вам, можливо, доведеться годинку-другу почекати. Якщо ж ви наполягатимете: «Ми поговоримо про це саме тепер», то у такий спосіб закладаєте міну під розмову, ще її не розпочавши.

Коли вам, врешті-решт, здається, що настав відповідний момент, і ви перебуваєте у відповідному місці, рекомендую вам сказати щось на зразок таких слів: «Я хочу поділитися з тобою своїми почуттями, бо високо ціную наші взаємини. Певна річ, я міг неправильно зрозуміти чи потрактувати ситуацію. Та все ж я хотів би, аби ти знав, що я бачив і що відчував. Коли я скінчу, то волів би почути, що думаєш з цього приводу ти. Можливо, я чогось не зауважив, і мені потрібна твоя допомога, щоб усе добре зрозуміти».

Висловлюючи свої думки, будьте якомога конкретніші. Розкажіть, що чули, що бачили, як витлумачили почуте і побачене, що відчували і чому засмутилися. Обмежтесь тільки цим конкретним випадком і не згадуйте про подібні інциденти з минулого, бо инакше створюватиметься враження, наче ви маєте намір тільки висловити свій осуд співрозмовникові, який, звісно, захищатиметься, і таким чином ваша розмова невдовзі перетвориться на суперечку. Багато хто може визнати свою провину в певному конкретному випадку, але якщо у такій розмові згадати про цілу низку подібних ситуацій, то це може викликати зворотну реакцію.

Отже, поділившись зі співрозмовником своїми міркуваннями з приводу певного випадку, скажіть: «Ось що я про це думаю. І ще раз наголошую, що я міг щось пропустити чи не так щось потрактувати. А тепер розкажи мені, будь ласка, про своє бачення ситуації». Такі слова допоможуть вашому співрозмовникові бути з вами відвертим та чесним. Коли він розповідатиме, як бачить ситуацію зі свого боку, то варто утриматися від негативних оцінок. Якщо він каже: «Було так і так», а ви підстрибуєте і заперечуєте: «Е ні, було так», то це приготування радше до бою, ніж до мирного договору. Називаючи когось із членів сім'ї брехуном, ви пробуджуєте у нього сильні негативні емоції. Краще уважно вислухайте те, що він говорить. Щоб краще зрозуміти, використовуйте запитання на взірець: «То ти кажеш, що...?» Так ви спонукуватимете його далі ділитися з вами своїми думками і засвідчуватимете, що докладаєте зусиль, аби зрозуміти його позицію і почуття.

Якщо ж ви за жодних умов не можете погодитися з баченням ситуації, яке озвучив ваш співрозмовник, то можете сказати: «Здається, ми дивимося на це зовсім по-різному. Ну що ж, ми люди, а всі люди різні. Який урок можна зробити з цієї ситуації, щоб у майбутньому вона не повторилася?» Дуже ймовірно, що такий підхід приведе вас до позитивного рішення. Якщо ж ви наполягатимете, що ваше бачення правильне, а бачення вашого співрозмовника хибне, то... гаразд, ви перемогли, а він програв, проте рішення так і не досягнуто. Дистанція між вами як була, так і залишилася.

З іншого боку, якщо ви наполягатимете на тому, аби все ж знайти якесь рішення і набути завдяки цій ситуації певного позитивного досвіду, то переможцем виявитесь і ви, і ваш співрозмовник. Гнів вгамовано, результат позитивний.

[mari]

Існують п'ять важливих принципів позитивного виховання, які допоможуть дітям знайти в собі сили для подолання життєвих труднощів і повною мірою розвинути внутрішній потенціал:

1. Відрізнятися від інших - нормально.

2. Робити помилки - нормально.

3. Виявляти негативні емоції - нормально

4. Хотіти більшого - нормально.

5. Висловлювати свою незгоду - нормально, але пам'ятай, що мама і тато - головні.

Давайте розглянемо кожен з них детальніше.


1. Відрізнятися від інших - нормально


Кожна дитина неповторна. У кожного є особливі таланти, проблеми і потреби. Завдання батьків розпізнати ці особливі потреби і задовольнити їх. Крім того, у кожної дитини, незалежно від статі, є потреби, пов'язані з його особистими проблемами і талантами.

Діти також розрізняються в тому, як вони навчаються, і батькам важливо усвідомлювати ці відмінності, щоб не засмучуватися даремно, порівнюючи своїх дітей з іншими. За типом засвоєння знань діти діляться на три категорії:

бігуни,
ходоки
і стрибуни.

Бігуни навчаються дуже швидко. Ходоки навчаються рівно, їхні успіхи нескладно помітити з боку. І нарешті, існують стрибуни. їх виховувати найважче. Створюється враження, ніби ці діти взагалі не навчаються і не домагаються жодних успіхів, але потім в один прекрасний день вони здійснюють стрибок і знаходять знання і навички разом. Вони - як пізні квіти. Навчання займає у них більше часу.

Батькам потрібно навчитися по-різному проявляти свою любов по відношенню до хлопчиків і до дівчаток. Наприклад, дівчаткам потрібно більше турботи, але, якщо проявляти занадто багато турботи по відношенню до хлопця, йому буде здаватися, що ви йому не довіряєте. Хлопчику потрібно більше довіри, але, якщо проявляти занадто багато довіри по відношенню до дівчинки, їй може здатися, ніби про неї не надто піклуються.

Батьки через незнання зазвичай дають дівчаткам те, що необхідно хлопчикам, а матері схильні оточувати хлопчиків турботою, яка необхідна дівчаткам. Усвідомивши, що дівчатка і хлопчики мають різні потреби, батьки можуть задовольняти їх більш повно. Крім того, у них залишається менше причин для суперечок з приводу методів виховання. Татии з Марса, мами з Венери.

За книгою Джона Грея "Діти з небес"

[mari]

конспект 1 раздела аудио - книги на английском языке доктора Клариссы Пинколы Эстес "Как любить женщину":

1. Выбирайте человека так, словно вы слепы. Закройте глаза и почувствуйте, что вы думаете об этом человеке. О его доброте, верности, проницательности, преданности, о его способности позаботиться о вас и позаботиться о себе самом, как о независимом существе. Хотя особенности нашей культуры влияют на многое и то что мы видим нашим внешним взглядом очень важно, гораздо важнее то, что мы видим и воспринимаем нашим внутренним взором, когда наши глаза закрыты.

2. Существует одно главное различие между человеком, который способен стать партнёром для долгих отношений и тем, кто способен быть партнёром только на короткий срок. И эта отличительная черта - способность учиться. Существует испанское высказывание о том, что "тот, кто не способен обучаться - самый нетерпимый". Тот, кто не способен обучаться новому взгляду на вещи, кто не способен видеть привычное в новом свете, кто не является любопытным по отношению к миру и к тому, как он устроен, к тому как устроены люди, очень часто закрывается и говорит "нет, всё может быть только так или так". Для долгосрочных отношений лучше всего выбирать того, кто способен быть открытым. Не всегда открытым, конечно. Но с тем кто может и открыться и закрыться, снова открыться и закрыться, постепенно обучаясь и развиваясь.

3. Выбирайте того, кто хочет быть таким же как вы: одновременно и сильным и чувствительным (нежным). Качества, которые иногда характерны женщинам - это сила и хрупкость. Сила, которой обладает дерево. Его может ударять сильный ветер, но из-за своей гибкости оно будет двигаться вместе с ветром. Если оно не будет гнуться, то оно сломается. Под чувствительностью подразумевается способность быть живым и воспринимать то, что происходит вокруг. Некоторым людям нужно немного с этим помочь. Но чаще всего, в уме или даже где- то в глубине души - люди уже являются такими - пробуждёнными и живыми, просто у них сложности с тем, чтобы это выразить. И поэтому снова так важен пункт два - способность обучаться. Можно обладать огромным потенциалом для того, чтобы быть и добрым и любящим и верным и вообще быть лучшим любовником когда -либо известным человечеству, но если не обучаться и не развивать этот потенциал, то ничего и не будет.

4. Выбирайте того, кто показывает что ему больно, если вы причинили ему боль. И также наоборот. Выбирайте того, кто причинив боль вам, тоже видит вашу боль и сожалеет об этом. Это очень важно. Существует много способов, которыми люди выражают свою боль - кто-то уходит в себя при малейшей проблеме. Особенно экстравертов очень раздражает когда их партнёр замыкается в себе, но нужно понимать, что это просто способ выражения боли и пока человек готов что- то делать и постепенно выходить из этого состояния в какие то разумные сроки - то всё будет в порядке. То, что по -настоящему должно вызывать беспокойство -это отсутствие реакции, если вы поступили недобро или как то неправильно по отношению к партнёру. Это обозначает, что или что то не в порядке с функциями чувств у этого человека или то, что он уже отказался от вас и поставил крест на ваших отношениях и что он больше не позволит себе быть живым и настоящим в вашем присутствии. Из - за того, что многие из нас проходят через разные отношения до того как мы найдём того, с кем хочется быть до конца жизни - многие из нас уже травмированы предыдущими отношениями, которые начинаются с высоких ожиданий и заканчиваются разочарованиями. Так что очень высока вероятность встретить того, кто уже травмирован предыдущим негативным опытом отношений в той или иной степени. И из-за этого так важна способность показывать свою боль и способность чувствовать чужую боль. В природе отношений не обойтись без периодов, когда люди создают напряжение или даже ранят друг друга. Этого невозможно полностью избежать. Но это не должно быть постоянными ударами по одному и тому же больному месту снова и снова. В предыдущих отношениях люди иногда накапливают много злости, у которой не было возможности проявиться и иногда их потребность ранить или причинить боль новому партнёру может быть повышенной. Но они должны быть способны остановить себя, когда видят что это причиняет боль другому человеку.

5. Выбирайте того, кто обладает собственной внутренней жизнью. Не важно что это -резьба по дереву, гербарии, писательство, религия, медитация или что -то, что они любят делать. Выбирайте тех, кто идёт собственным путём и воспринимает вас, как партнёра и попутчика в этом путешествии. Эти люди обладают способностью соединяться с другими, но при этом оставаться отдельными и это очень важное качество. Отношения обладают собственными циклами и ритмами и в отношениях есть время, когда необходимо соединяться с другим в одно целое, и есть время когда необходимо быть далеко друг от друга, при этом связь, которая существует между вами может растягиваться во времени и на любые расстояния, но она не должна полностью разрушаться. Такие отношения - подходящие. Отношения же, в которых связь распадается при любом случае или в которых не бывает соединения и совпадения ритмов - это не то, к чему нужно стремиться.

6. Выбирайте того, кто разделяет ваши увлечения. Отношения для создания общих воспоминаний. Это как сберегательный счёт. Вы делаете что -то вместе, это сохраняется в вашей памяти и становится клеем, который соединяет вас. Вы вытаскиваете эти воспоминания для того, чтобы вспомнить счастливые моменты. И если нет таких приятных воспоминаний - то будет очень сложно вместе пережить трудные времена. Конечно же любые отношения строятся на взаимной поддержке, но при этом каждый всё равно решает собственные задачи в своём мире, поэтому так необходимо иметь какие то очень простые общие занятия и это должно быть нечто большее, чем совместная чистка зубов по утрам.

7. Выбирайте того, кто разделяет ваши ценности. В том что касается детей, количества членов семьи, гендерных ролей, денег, религии и тд и тп. Как вы понимаете - это в идеальном случае. В реальности навряд ли люди могут полностью совпадать по абсолютно всем пунктам. Не всегда и не во всём и уж точно не в самом начале отношений. Но всегда можно видеть в каком направлении развиваются отношения. Общие ценности позволяют снизить напряжение, которое возникает в ходе развития отношений. И вопросы общих ценностей желательно обсуждать до того, как вступать в долгосрочные отношения. Хотя нам конечно хочется волшебных эмоций от отношений, наполненных романтикой и эротизмом, мы должны подходить к ним ещё и прагматично.С прагматичным подходом гораздо проще пережить сложные моменты.

8. Выбирайте того, кто способен сочувствовать. Того, кто хочет и может слушать. Того, кто готов в равной степени потратить на вас своё время. Особенно если вы легко возбудимый человек, а ваш партнёр не настолько возбудим как вы, то постепенно вам передастся его спокойный ритм, и вам это пойдёт на пользу. Точно также и наоборот расслабленный партнёр при взаимодействии с более быстрым также будет в некоторых моментах ускоряться и это приведёт к общей гармонии и установлению ритму, между двоими. По наблюдениям автора этот ритм внутри пары выравнивается примерно после 9 лет совместной жизни. На всё требуется время.

9. Выбирайте того, кто может смеяться над собой. Ценность заключается не только в том, чтобы партнёр мог смеяться над собой. Но и в том, чтобы вы могли сами посмеяться над собой или над какой -то шуткой даже в момент самого разгорячённого спора во время конфликта. Важность здесь заключается во взаимодействии и в том, как именно вы себя чувствуете рядом с человеком даже во время ссоры. Быть способным посмеяться над собой в такой момент - это настоящий дар. Но даже, если например ваш партнёр не очень то любит шутить, то обратите внимание на то насколько он способен остановить жаркий спор в самый трудный момент. Это требует практики, потому что в каждом из нас есть что-то такое, что в момент спора стремится свести все отношения на нет и нужно уметь этому противостоять. Это очень важный навык. И хорошо, если ваш партнёр этим качеством обладает. Если нет - то возвращаемся к пункту 2 (способность учиться). И вы сами должны тоже обладать способностью остановить себя в самый жаркий момент спора, извиниться или сказать себе "ну ладно, предположим я была не права, но извинюсь попозже, когда успокоюсь". Вы сами тоже должны это уметь.

10. Способность "обмётывать" некоторые недостатки и характеристики. Те качества (мелкие недостатки), которые когда то нас привлекли в партнёре, позже станут для нас же самыми раздражающими. Вспоминая первый брак доктор Эстес рассказывает о том, что у её бывшего мужа была привычка греметь мелочью в кармане, которая ей казалась просто очаровательной, но спустя два года эта же привычка потеряла всё очарование и стала ассоциироваться с колокольчиком на шее у коровы В общем знайте заранее с чем вы сможете смириться, а с чем нет. И не позволяйте соблазнить себя мысли о том, что то что кажется раздражающим для окружающих на самом деле мило только потому что ОН или Она имеют эту привычку. Если это какая- то грандиозная раздражающая привычка или серьёзный недостаток, то не стоит обольщаться - это никогда не станет милым. Например, абсолютно невыносимыми для любых отношений будь то брак или партнёрства в бизнесе являются алкоголизм, злоупотребление наркотиками, азартные игры, нелегальная деятельность и всё то, что уводит человека от него самого, от жизни его души. Человек, который не способен говорить правду, раскаиваться, человек, который не может признать свою ошибку и вместо этого пытается её замаскировать каким- то очень хитрым способом или скрыть - ставит отношения на очень зыбкую почву.

11. Вы должны не просто любить друг друга, но и быть друзьями. Это проявляется в том, хотите ли вы делать для своего партнёра, то что делаете для своего друга - то есть хотите ли вы сидеть и слушать его, готовы ли вы разговаривать о том, о чём он хочет поговорить, делать то, что он хочет делать. Это не обозначает, что вы должны удовлетворять абсолютно все его требования и потребности. Конечно не должны. Но на регулярной основе и в той или иной степени - да, обязательно. И когда вы думаете о том, что вы готовы делать для своих друзей и насколько вы готовы это делать для любимого человека - то это многое проясняет.

12. Пожалуй, самое важное качество, которое логично вытекает из предыдущих. Убедитесь в том, что тот кого вы выбрали - делает вашу жизнь больше, а не меньше (лучше, а не хуже). Это скажет вам обо всём, что вы должны знать.

[mari]