Родинний форум "Сімейка"

Це зовсім поруч...Тут...На відстані руки...
Війна...І гинуть вже не одиниці.
Тобі б збирати в пригорщі суниці,
Ти ж в небо линеш птахом...В небо птахом...Ти...

Тобі б питати зранку в літнього дощу,
Куди сховав він вранішні зірниці,
Тобі б ромашки класти на полиці,
А ти у небо линеш...Боже...Та за що?..

Хто вніс розруху в спокій наш? Чому війна?
Мені би з рук тих виривати зброю!
Та пізно...Чим же рани ті загою?
Як жити далі в світі, як тебе нема?

Я зовсім поруч...Тут...На відстані руки...
Та не заглянеш ти в мої зіниці.
Хороший...Чуєш? Пахнуть так суниці...
Та приносИтимеш ти їх лише в думки.

Мені би в небо птахом...Туди, де зараз ти...

Ірина Лахоцька

Наталка Фурса

*
Передчуття тривоги — ще не страх.
Передчуття стихії — ще не буря.
Ще сни прозорі, ще у небі птах,
іще вітри не піднімають куряв...

Ще погляд не ховається у тінь.
Ще пальці не відсахуються лячно.
Ще всі слова, доступні і прості,
довірливо звучать...
І однозначно.

Бог грає зі мною у дивну гру,
ніби перевіряє, коли я здамся або помру:
відмовляє мені у візах та у містах,
вимикає техніку (у дев’яносто п’яти випадках зі ста),
передає записки зі списком спокус
і ніби постійно каже: "Мовчи і мотай на вус.

Мовчи і запам’ятовуй, де ти падаєш і чому;
не сперечайся зі мною про вартість і про ціну;
вчися кожного дня, не губи від дверей ключі;
рухайся течією, слухай її. Мовчи.

Півмісяці на зап’ястках і на ключицях хрести -
Я краще за тебе знаю, скільки їх ще нести".

Він так випробовує кожного з нас,
контролюючи пульс, тиск, відстань і час;
корегуючи плани, змінюючи маршрут;
нагадуючи час від часу: я не забув, я тут.

І хай в нього буде десяток обличь і сотня імен,
хай кожен собі обирає колір його знамен,
хай треба битись об лід, щоби перемогти -
він лиш сміється і каже: "Бери, роби.

Я тебе всього навчив, що і сам умів:
як відрізняти брехню від правди, слова - від снів;
як перетворювати дощі на вино,
як йти по воді, не падаючи на дно
(я вже і сам не роблю цього давно)".

В моєму місті дощить, другий чи третій день;
знаходжу вологий тютюн і цукор на дні кишень;.
набираю до рук води, як колись в Криму -
і наливаю: спочатку собі, а тоді - йому.

Ольга Перехрест

Мій зір тебе не любить, далебі,
Усякого набачившись пороку.
Та серце любить і не вірить оку,
Сто сотень вад не бачачи в тобі.
Ні голос твій, не надто милий вуху,
Ні дотик ніжний, пахощі і смак
Не владні затягнуть мене ніяк
На учту зору, доторку і слуху.
Та навіть всім п'ятьом моїм чуттям
Не визволити серця із неволі,—
Воно, як раб, твоїй покірне волі,
За усміх твій платитиме життям.
Та вже хоч тим у виграші я буду,
Що ти — мій гріх — даєш мене до суду.

Шекспір Сонет 141(переклад Паламарчука)

Вы видели - как плачут старики?
Беззвучно, без надрыва и истерик...
Слеза сползёт в бороздочках щеки,
А в выцветших глазах - желанье ВЕРИТЬ,

Что нам с тобой их интересна жизнь,
И где болит, и что приснилось ночью...?
И слышишь ты, как сердце их дрожит,
И как оно тепла простого хочет...

Вы видели, как ждут они звонка,
Обычного звонка по телефону?
Как сухонькие пальчики дрожат,
Не замечая кнопочек знакомых...

Какое счастье слышать наконец
Их тихий голос - добрый и земной...
Какое счастье знать, что где-то есть
Твой самый-самый человек родной.

Пусть никогда не плачут старики!
Пусть голос их звучит по телефону.
Мы дети, пока есть кому звонить...
Пока мы любим их, пока мы помним.

Ольга Морева

Махнуть рукою! Розiллять вино!
Хай крикне хтось — хай буде завiрюха, —
Ах, як я хочу вiднайти вiкно
У сiрiм мурi одностайних рухiв!
А в тiм вiкнi нехай замерехтить
Чиєсь обличчя — вперте i смiливе,
Щоб знов життя — надовго чи на мить —
Розколихалось хвилею припливу.
Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,
Переплеснувся найсвiтлiшим плином,
Де очi iнших, очi ворогiв
Не домiшали яду чи полину.
I в душнiй залi буде знов рости
Така дитинна й божевiльна мрiя:
Що задля мене хтось зумiє йти
Крiзь всi зневаги — так, як я умiю!
Олена Теліга

З Україною в серці…

Ти в мене така одна
Моя улюблена країна,
Тут ті місця, де я росла,
Тут рідне небо жовто-синє,
Тут перший крок,
Тут перший раз
Я сонце вранці зустрічала
І знаєте, у цих місцях,
Я перший вірш свій написала…
Я виростала у добрі,
З дитинства Кобзаря читала,
Колись тут матінка мені
Сорочку першу вишивала,
Минали дні і йшли роки,
Багато де я побувала
Та де б не була у житті,
До України поверталась
Бо тут, співають солов’ї,
Тут рідне небо, сонце, квіти,
Тут люди, тут найкращі дні,
Тут добре, затишно і світло,
А все що зараз…це мине
І знову доля нам всміхнеться,
Моя країна молода,
Моя країна не здається,
Все буде добре вірю я
І з Україною у серці
Будую я своє життя,
Тут всі слова – моя відвертість...

(с) Марія Скочиліс

Осінь обшарпану, осінь пригожу,
Зустрічі наші, печалі і дати
Тяжко святкую, та що там казати!
Тільки її дочекатись не можу.

Осені хочу, а бабине літо
Чим не дебют, чим для серця не втіха?
Хай заарканить мене павучиха…
Буде судом павучиним судити.

Осінь, можливо, нахабна пора:
Липню і серпню раділося досі,
Раптом побачиш: це – осінь, це осінь
Фарби розводить і літо стира.

Раптом почуєш, відчуєш цей щем
(Кращих часів чи дождемо коли),–
Звуки печальні, прощальне “курли”
Нас зачерпне чи крилом, чи дощем…

Осінь святкую, а осінь сама
Вгостить вином мене, медом чи зіллям.
Ну, а яке вже настане похмілля
Бачити будем: ще буде зима.

© Оксана Осовська

Ніна КУР’ЯТА

* * *

Ми сачками виловлюєм осінь
З павутиння порожніх конвертів,
Ми гортаємо аркуші неба
І святкових очікуєм знижок,
По кутках споживаємо тишу,
Що подерта на клаптики снігу,
І рядками розстрілюєм вчора,
А назавтра з них буде сніданок.
Ми пророщуєм зерна пшениці,
Коли їм дуже хочеться спати,
А пізніше ховаєм їх рештки
У затерплу від холоду землю.
Пізнаємо лише на Великдень
Дивно болісні очі ікони
І щоліта чекаєм на осінь,
На безпрограшну цю лотерею,
Гарантовано правильний вибір,
Де написано “Стерти тут”

У моєму житті було дві великі любові.
Одна – довга. Затяжна, як зима, спрагла, як літо, дика, як пустеля, відчайдушна, як океан і таємнича, як ніч. Така, що, здається, ти тонеш у своїх почуттях. Така, що уявляєш себе з ним під вінцем, чітко бачиш ваших дітей і спільну щасливу старість. Така, що ти готова повертатись знову і знову, тільки б він кликав, така, що немає місця для гордості чи образ – лише для любові.
Друга – ніжна, як вранішнє сонце. Тепла, як чай восени. Запашна, як весняний цвіт і щира, як маленька дитина. Світла, як молитва, потрібна, як повітря і романтична, як найкраща у світі мелодрама. Така, що немає нічого важливішого за його зморені очі та міцні обійми. Така, що ти нічого довкола не бачиш. Така, що ти хочеш жити у цій любові вічно.
Третя і остання – ти.

morozOvych