Вірші, есе

[mari]

У грушках медових достигає літо,
А моя бабуня доглядає діток.
Свої вже давненько ген повиростали,
Ось уже й внучата дзвенять голосками.

На коліна всілись, - казку розповіла,
Як була ще юнка, дідуся любила,
Як роки помчали, як їх не догнала,
Як була матуся, а бабуня стала!

Приголубить ніжно, від тривог сховає,
І навчить усього, і віддасть, що має.
У палких жоржинах причаїлось літо,
Та чомусь спливає так несамовито.
(І.Рибчук)

[mari]

Ірина ЖИЛЕНКО

ВІХОЛА ЛЮБОВ

То був потоп. Як дощ, як листя,
на мене руки Ваші впали,
круг мене руки Ваші стали,
мов їх було не дві, а двісті

Засипали... Накрили-дах!
Не обійти їх - та й чи хочу?
В мені розгонисте регоче
довговолоса гріхота.

А руки жарко піднялись,
немов вода - по стан, по груди
І груди (від страшного суду?),
як двійко птиць, злетіли ввись -

лови! І радісно, і страшно
заговорили, зацвіли,
крізь Ваші пальці пробрели
до берега грудей - я Ваша!

Я бранка Ваша, друже-враже
Любіть мене в цей літній день.
Вступаю радісно і страшно
на берег сонячних грудей.

Пательня пляжу! На тобі
горю і обпікаю крила.
І очманіло одуріло
шепчу "Любіть любіть, любіть!"

Оголена на Ваших горах
горітиму як смолоскип,
і в голосі дзвінкім учора,
сьогодні визріє захрип.

А я - така мала, аж смішно
Не доросла і до плеча.
Яка гірка і світла ніжність
у Ваших світиться очах.

Я виросту. Я поглину Вас,
засиплю Вас, як дощ, як листя.
Як руки радісно зітхнули
круг ваших пліч - не дві, а двісті.

Залопотіли - завірюха...
О, рук сліпуча течія!
О, золотистий посвист хуги
навколо Вас! Це я, це я!

І двісті вуст моїх і кіс,
і двісті слів, і двісті сліз.
Усе, від неба і до неба,
це - ти в мені
і я - круг тебе!

[irinka]

Мне ничего не нужно от тебя,
Достаточно лишь знать, что ты живой.
И я могу молчать всю жизнь, любя…
Молчать с тобою или не с тобой…

Слова, как гром, но нужно понимать,
Что голос сердца тише, чем вода…
Достаточно, с любовью, обнимать…
Тогда на все вопросы будет «Да»…

Ломать – не строить… Строить – не ломать…
По книгам жить – легко на первый взгляд,
Но не свою рубашку надевать,
Наверное, не каждый будет рад…

Наверное, не каждый бы сумел
Чужую пару обуви обуть…
Ты от ошибок уберечь хотел,
Но может, в них и опыт, не забудь…

И, может, суть иначе не понять...
Мне ничего не нужно от тебя…
Достаточно любить тебя и ждать.
Ведь это счастье – просто жить любя…

Мне ничего не нужно, видит Бог…
Я счастлива, что дышишь и живёшь…
Но каждою из тысячи дорог,
Ты всё равно в судьбу мою придёшь…

[mari]

Чубай Григорій

Літо

двоє несамовито
двоє задихано

завчили одне одного напам'ять
як хрестоматійні вірші і навіть
пісок та трава тепер безсилі
створити їм ілюзії таємності і
не можуть врятувати їх

ті двоє несамовитих жаркого полудня
мовчки сидять у кімнаті думають про
Єдиного хто зміг би їм принести
порятунок думають про сніг який
міг би їх надовго закидати

чути знадвору шелест піску
чути знадвору шелест трави
чути знадвору голос
продавця морозива

[mari]

Промоклий Львів, проплаканий дощем
Заснув у ночі затишній кишені,
Накритий темряви полатаним плащем,
З ключем від міста, схованім у жмені.

Відлуння буднів на бруківці спить,
І цокає годинник колискову,
той, що на Ратуші. А лев шепоче : "Цить!
Сьогодні сон найкращий сниться Львову."

Зоряна Ель

[mari]

Я завжди був закоханий в дерева.
Спішив у ліс. Втішав себе, як вмів:
"Грибів не буде - назбираю слів".
Та не було дощів - і все даремно.
Та раптом поміж листя і гілок
Твій срібний голос, наче подих м'яти:
"Грибів немає - наберім квіток.
Прикрасим дім. Придумаємо свято".
Отак між квітів загубились ми...
А вчора сниться: йдуть сніги квітчасті,
І голос твій сміється до зими:
"Квіток немає - назбираймо щастя".
І вже шукає вічного "прости",
Занижений тремтливо до півтону,
Мій голос, що наважився пройти
В твій дім по довгій кладці телефону.

Михайло Левицький

[mari]

)
Христина Мороко‎

Електропоїзд Тернопіль-Львів.
Сідаю, їду, бракує слів.
Бракує пісні, і теплих, ніжних в твоїх обіймах,
Ночей і днів.

Минаю луки, минаю гори.
А хтось в вагоні їсть помідори.
А серце смуток і туга їсть.
Бо ти мій гість,
І я - твій гість.

Електропоїзд минає села.
Я собі їду - така весела.
Така щаслива, як вітер в полі.
…тим часом потяг іде поволі.

Куди спішити?
На все є час.
Нам треба жити, живемо раз.

Півшляху швидко уже минуло,
Дорога дивно кудись звернула.
Я – їду вперто, йду до мети.
Крокую сміло.
Що робиш ти?

***
Корова чорна жує траву зелену,
Трава зелена жує корову чорну.
- А молоко?
- Що молоко?
- А молоко в відро текло.

***
Та я все їду,
А за вікном корова чорна траву жувала.
Людські городи.
На бараболю жуки напали.
Так нападають думки на мене,
Коли в дорозі,
Коли до тебе…
… і я сідаю в електропоїзд

[mari]

Сама собою річка ця тече,

Маленька річечка, вузенька, як долоня.

Ця річечка Дніпра тихенька синя доня,

Маленька донечка без імені іще.

Вона тече в городі в нас під кленом,

І наша хата пахне їй борщем.

Цвіте над нею небо здоровенно

Солодкими хмаринами з дощем.

Ця річечка тече для клена і для мене,

Її й тоді я бачу, коли сплю.

Я річечку оцю в городі в нас під кленом

Як тата й маму і як мед люблю.



М. Вінграновський

[mari]

Мені зовсім не кортить круасанів і кави в ліжко,
мені не потрібні нові сукні, мене цілком влаштовує
один дешевий запах.
Але краще б я таки вдавала кокетливу неприступність,
була байдужою трішки, щоб ти від бажання ліз на стіни,
кусав лікті й коліна дряпав.

Мені не потрібна фальшива залежність,
тонни уваги і монітор, де б транслювались усі твої дії.
Якщо хочеш піти-іди, але обережно, поки спатиму.
Я тебе відпущу і все зрозумію.Мені не потрібні манірні вистави.
Я не хочу, щоб було яскраво, мені вистачає, коли матово.

Я не вимагаю середземноморських круїзів,
брендових ресторацій,
номерів у готелі для нафтових магнатів,
я не прошу жодної картини Моне...
Мене цілком влаштовує затишок в двох кімнатах
і я з легкістю можу вмістити всі свої речі у половині валізи.

Знаєш, не приходь до мене, коли я хворію,
не намагайся запам'ятати втомленим моє лице.
Є така любов...на кінчику вії,
коли ти не маючи нічого, насправді маєш все.

© Леона Вишневська

[mari]

В. Слапчук

* * *
До верхнє, нижнє до,
нi крихти фальшi в синiй гамi...
Сидить на плечах вiчний дощ,
а мокре небо – пiд ногами.
Пташа на синьому сiрiє,
покоси струменiв, стерня...
Я дощ у пазусi зiгрiю
й погладжу, наче кошеня...