Вірші, есе

[Сяна]

Люди мають жити, як янголи: з любов’ю одне до одного, з почуттям, що всi люди брати, рiвнi, чеснi, богоподiбнi, всесильнi, незламнi, кришталевi.
Свiт - це таночок усiх людей, що взялися за руки i чаються братами, просвiтлими душами, що ширяють межi небом i землею - як степовi жайворонки, спiвом славлячи сонце i дощ, i снiг, i бурю, i рiчку, i дерева, i птаство, i метеликiв, i тигрiв, i щедрикiв (сонечка!), i вовкiв.

Бо все - живе i хоче жити. Тож хай живе - усе, що росте, цвiте, пасеться.
А ми, брати-люди, - посеред квiтiв, птаства, i звiрини, i дерев. Усе, що ми зробимо доброго, пiднесе небо ще вище, вiд нашої добротностi хмари стануть бiлiшi, а небо - голубiше, а сонце - яснiше.

Бач, сину, я хочу, щоб Ти вирiс чесним, мужнiм, мудрим чоловiком. Бо людина буває тiльки така. Інша проживе, проскнiє, прожере не з одного єгипетського глечика — поки й гегне. А чи була вона людиною? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собi добрий слiд?

© Василь Стус "Листи до сина"

[mari]

Давай о хорошем. Ты любишь мультфильмы?
Конфеты? Ходить босиком?
Валяться в сугробах, звонить на мобильный,
"Целую" шепнуть перед сном?
А небо? А звезды? А ветер летящий?
А солнца лучи за окном?
А радугу летом, а ягоды в чаще?
Мурлыкать напару с котом)?..
Понежиться утром? Сходить за грибами?
Купаться вдвоем в камышах...
Давай о хорошем. О лучшем. О самых
Простых и понятных вещах.
Про утренний кофе и дым сигареты
(Да, вредно, но так зашибись!).
Давай проболтаем с тобой до рассвета
Ты любишь? Ну, вот, улыбнись.
А лирику в прозе? А песни Земфиры?
Собакино пузо чесать?))
Давай, приходи. Есть коробка зефира.!)
Ну, в общем, чего объяснять...
Депрессия, скука - поганая штука,
Но мы им объявим войну.
Давай о хорошем. Простая наука -
Взлетать, если тянет ко дну.

[Сяна]

Редьярд Киплинг

Заповедь

Владей собой среди толпы смятенной,
Тебя клянущей за смятенье всех,
Верь сам в себя, наперекор вселенной,
И маловерным отпусти их грех;
Пусть час не пробил - жди, не уставая,
Пусть лгут лжецы - не снисходи до них;
Умей прощать и не кажись, прощая,
Великодушней и мудрей других.

Умей мечтать, не став рабом мечтания,
И мыслить, мысли не обожествив;
Равно встречай успех и поруганье,
Не забывая, что их голос лжив;
Останься тих, когда твое же слово
Калечит плут, чтоб уловить глупцов,
Когда вся жизнь разрушена и снова
Ты должен все воссоздавать с основ.

Умей поставить, в радостной надежде,
На карту все, что накопил с трудом,
Все проиграть и нищим стать, как прежде,
И никогда не пожалеть о том,
Умей принудить сердце, нервы, тело
Тебе служить, когда в твоей груди
Уже давно все пусто, все сгорело
И только Воля говорит: "Иди!"

Останься прост, беседуя с царями,
Останься честен, говоря с толпой;
Будь прям и тверд с врагами и друзьями,
Пусть все, в свой час, считаются с тобой;
Наполни смыслом каждое мгновенье,
Часов и дней неуловимый бег, -
Тогда весь мир ты примешь во владенье,
Тогда, мой сын, ты будешь Человек!

1910, Перевод М. Лозинского

[mari]

А. Кичинський
* * *
Золота моя жінка, золота моя муко...

Золота моя жінко, золота моя муко,
я до неба злітав, я тинявсь, як мана,
я, цілуючи подумки золоті твої руки,
і сміявся, і плакав, як дитина мала.


Ти проходила мимо золотою ходою,
зачепила крилом золотим, а затим
сіру землю зробила мені золотою.
Вже і небо над нею стає золотим.


Ти прийшла і пішла, та ще довго тремтіла
золота твоя тінь на моєму житті.
В небі серця мого, мов зоря, пролетіла
і лишила на серці сліди золоті.


Золота моя птахо, золота моя осене,
так ніхто ще не міг золотіти мені.
Скільки часу минуло, а я ще і досі,
мов листок, на твоєму золотому вогні.

[mari]

Ю. Іздрик
Сопромат
я вірю у силу і в астенію
я вірю у твердість і вірю у гнучкість
я мало що знаю і мало що вмію
та певен що нас вже ніщо не розлучить
хоч кажуть кохання триває три роки
і кажуть що пристрасть за ніч вигорає
та нам ні до чого ці марні уроки
бо ми ще вчимося у себе навзаєм
бо ми ще дивуємось кожному слову
і ніжність досліджуєм факультативно
ми зáвжди незрілі завжди не готові
це дивно і гарно це гарно і дивно
а разом ми сильні і астенічні
і часом гнучкі а часами – камінні
і кожна хвилина для нас ніби вічність
коли ми не разом коли ми мов тіні
і кожна хвилина для нас ніби глина
коли ми – ліпнина єдиного літа
і так нам безумно бездумно дитинно
немов у господньому «будьте як діти»..
..а навіть коли бути сильним несила
ми гнулись та не прогинались без міри
і ми несміливими бути не сміли
бо є в нас кохання і трошечки віри

[mari]

Дуже сподобалось:


А. Малігон

У вiдтiнках рожевого саду

* * *
наше місто маленьке лежить поміж гір як горіх
у солоних долонях напрочуд земного божати
ми виходимо з тіла — такі одночасні — згори
нам так легко дивитись на те чого можна бажати

і не можна торкнутися… хоч занімілим крилом
та у стані досяжності — зверху — здається дрібнішим
все до чого внизу доростали удвох напролом
і настільки зрослися в корінні — відрізати нічим…

а тепер — понад водами — вільні неначе боги
розгубивши одежу з тонкими ворсинками страху
ми ковтаємо музику цих кам’яних берегів
млосні стогони катера крик випадкового птаха

до небесного полум’я — до висхідної роси
на інжировім листі… до першої сонної ласки
долітали, догралися… знову — униз — понеслись
повернулися в день спорожнілими наче палаци

наче духи що замки свої стережуть
так невміло вдягаючи обриси — щоб налякати…
нас багато… ми сиплемось, наче кунжут.
ми вчимося літати…

[nadusha]

Немає смерті. І не ждіть — не буде.
Хто хоче жить, ніколи не помре.
І будуть вічно веселитись люди,
І танцювать дівчата в кабаре.

І в сіру ніч, коли мене не стане,
Коли востаннє римою зітхну —
Я не помру, лиш серце в грудях стане,
Схолоне кров, а я навік засну.

Василь Симоненко

[Sms]

«Наша Таня громко плачет - уронила в речку мячик...»
В интерпретации разных поэтов.

Маяковский:

В этом мире
Ничто
Не вечно,
Вот и теперь
Матерись или плачь:
Прямо с берега
Сверзился в речку
Девочки Тани
Мяч.
Слезы хлещут
Из глаз у Тани.
Не реви!
Не будь
Плаксивою девой!
Пойдем за водой -
И мячик достанем.
Левой!
Левой!
Левой!

Гораций:

Громко рыдает Татьяна, горе её безутешно;
Вниз с розопламенных щек слёзы струятся рекой;
Девичьим играм в саду беззаботно она предавалась -
Мяч озорной удержать в тонких перстах не смогла;
Выпрыгнул резвый скакун, по склону вниз устремился,
С края утеса скользнув, упал в бурнопенный поток.
Милая дева, не плачь, утрата твоя исцелима;
Есть повеленье рабам - свежей воды привезти;
Стойки, отважны они, ко всякой работе привычны -
Смело пустятся вплавь, и мячик вернется к тебе.

Блок:

Безутешно рыдает Татьяна,
И слеза, словно кровь, горяча;
Ей припала сердечная рана
От упавшего в речку мяча.

То прерывно вздыхает, то стонет,
Вспоминая былую игру.
Не печалься. Твой мяч не потонет -
Мы достанем его ввечеру.

Крылов:

Девица некая по имени Татьяна,
Умом изрядная и телом без изъяна,
В деревне дни влача,
Не мыслила себе досуга без мяча.
То ножкою поддаст, то ручкою толкнет,
И, заигравшись с ним, не слышит и вполуха.
Господь не уберег, случилася проруха -
Игривый мяч упал в пучину вод.
Рыдает, слезы льет несчастная Татьяна;
А водовоз Кузьма - тот, что всегда вполпьяна, -
Картуз совлек
И тако рек:
«Да полно, барышня! Сия беда - не горе.
Вот Сивку запрягу, и за водою вскоре
Помчуся вскачь.
Багор-то мой остер, ведро мое просторно -
Из речки я умело и проворно
Добуду мяч».
Мораль: не так просты простые водовозы.
Кто знает толк в воде, тот утишает слезы.

Есенин

Хороша была Танюша, краше не было в селе,
Красной рюшкою по белу сарафан на подоле.
У оврага за плетнями ходит Таня ввечеру,
И ногой пинает мячик - любит странную игру.

Вышел парень, поклонился кучерявой головой:
"разреши, душа-Татьяна, тоже пнуть его ногой?"
Побледнела, словно саван, схолодела, как роса.
Душегубкою-змеею развилась ее коса.

"Ой ты, парень синеглазый, не в обиду я скажу,
я его ногою пнула, а теперь не нахожу".
"Не грусти, моя Танюша, видно, мяч пошёл ко дну,
если ты меня полюбишь, я тотчас за ним нырну".

Лермонтов

Белеет мячик одинокий
в тумане речки голубой -
сбежал от Тани недалёкой,
оставил берег свой родной...

Играют волны - ветер свищет,
а Таня плачет и кричит,
она свой мяч упрямо ищет,
за ним по берегу бежит.

Под ним струя светлей лазури,
над ним луч солнца золотой...
А он, мятежный, просит бури,
как будто в бурях есть покой!

Пушкин

Татьяна, милая Татьяна!
С тобой теперь я слезы лью:
река глубOка и туманна,
игрушку чудную свою
с моста случайно уронила...
О, как ты этот мяч любила!
Ты горько плачешь и зовёшь...
Не плачь! Ты мячик свой найдёшь,
он в бурной речке не утонет,
ведь мяч - не камень, не бревно,
не погрузИтся он на дно,
его поток бурлящий гонит,
течёт по лугу, через лес
к плотине близлежащей ГЭС.

Японский вариант:

Потеряла лицо Таня-тян
Плачет о мяче, укатившемся в пруд.
Возьми себя в руки, дочь самурая.

[mari]

Катерина КАЛИТКО
* * *
Розбігаються кола по білій воді
Де не бачити дна нам даровано благо
Сніг спадає на вії – тихіше ходіть
І шибки замерзають – тож дихайте лагідно

Як ти рухався, милий! Самотній скрипаль
Міг із тебе читати розбризкані ноти
І кохала зима тебе – юна й сліпа,
Бо ти поглядом випік їй очі і дотиком

Ти торкався плеча – діафрагми немов
Ніби серце гортав із цікавості пальцем
Мандрувала по венах розхристана кров
І питалася хто це із полум’ям бавиться

Все завмерло тепер. На довічне Різдво
Перекинулось. На скам’яніння роденове
Прицвяховані мертво до фотоплівок
Ми не знаєм сюжету – навіщо і де ми

Як ти рухався, серце! Всі рухи світил
В чорнім череві неба – лише імітація
Твоїх жестів. І ось – знерухомлений ти
На світлині, де тільки дерева гойдаються.

І довкола – довіку примерзла трава
Й померанчеве сонце в незміннім зеніті…
Хай-но висмикну з пам’яті жести й слова
Як голки ялинові, що вп’ялись під нігті.

[nadusha]

Гострі очі розкриті в морок,
Б’є годинник: чотири, п’ять...
Моє серце в гарячих зморах,
Я й сьогодні не можу спать.

Але завтра спокійно встану,
Так, як завжди, без жодних змін,
І в життя, як в безжурний танок,
Увійду до нічних годин.

Придушу свій невпинний спогад.
Буду радість давати й сміх.
Тільки тим дана перемога,
Хто й у болі сміятись зміг!

Олена Теліга