Поезія Ліни Костенко

[mala-karta]

nadusha, спасибі велике за тему і за підібрані вірші!
дуже гарно!!!

[nadusha]

Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одноокістю
небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
осідає на жар кольорів.
Мертві барви. О руки-митарі!
На мольбертах розп'ятий світ.
Я - надгріб'я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрякло грозою.
Вигинаються пензлі-хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня, залатаних терпінням,
я кулаки до смерті донесу.
Самовитий - несамовитий -
не Сезанн - не Гоген - не Мане,
але що ж я можу зробити,
як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть.
Божевільний! Що ж, може бути.
Він - це значить я.
Боже - вільний... Боже, я - вільний!
На добраніч, Свободо моя!

[nadusha]

Простіть мені усі, кого образила,
бо в суєті бурхливого життя
я грубо розкидалась фразами,
але прийшла пора для каяття!


Простіть за те,що часом мимоволі,
а іноді по власній несвідомості,
я всім вам завдавала болю...
В мені кричить сльозами голос совісті.


Простіть мені за зроблене і сказане,
за ненадану мною допомогу,
за ревніть, за брехню й за всі образи,
за нелюбов і за сердець тривогу.

[nadusha]

На світі можна жить без еталонів,
по - різному дивтися на світ:
широкими очима, з-під долоні,
крізь пальці,
у кватирку,
з-за воріт.
Від цього світ не зміниться ні трохи,
А все залежить від людських зіниць:
В широких відібється вся епоха -
У звужених - збіговисько дрібниць.

[nadusha]

ПЕРШ, НІЖ ПІВЕНЬ ЗАПІЄ…

Петро — не Юда. Він любив Учителя.
І вуст він зроду був би не отверз.
…Коли вели Ісуса до мучителя,
була сльота. Петро апостол змерз.

А тут раби і слуги архирейські
Такий вогонь великий розвели!
Петро подумав: — Я лише погріюсь,
Бо хтозна, чи ще прийдеться коли.

Він підійшов до ницих і бундючних,
І руки грів при їхньому вогні.
Слуга спитав: — Ти також його учень? —
Була сльота. Сказав апостол: — Ні.

Він так сказав, і той його облишив.
Раби і слуги підкидали хмиз.
Месію били. В груди. І в обличчя.
Вогонь горів. Петро дивився вниз.

Коли ж Ісуса повели, одмучили
і розп’яли в такій височині,
слуга спитав: — Ти був між його учнями? —
Горів вогонь. Петро промовив: — Ні.

Він руки грів і зневажав Пілата.
В своєму серці плакав і скорбів.
Але вогонь продовжував палати.
І він сидів, як раб серед рабів.

Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме
святе учення у майбутні дні?
Слуга сказав: — Я ж бачив тебе з тими! —
І втрете він тоді відрікся: — Ні.

Ну, Петре, як? Зігрів свої долоні?
Урятувався? Догоряє хмиз…
Тебе розіпнуть десь аж при Нероні.
Зате інакше: головою вниз.

[nadusha]

У чашу дня упав кристалик вечора
і розчинився. Майже чорна синь.
Сміється вулиця побіленим парканом.
Хтось десь іде, обгавканий Полканом.
І світяться крізь віття яворів
янтарні очі стомлених дворів.
………………………………………………………..
Над полем ніч. І над лісами праніч.
Добраніч людям. І лісам добраніч.

Ліна Костенко

[nadusha]

Життя, як річку не перейдеш вбрід.
Та, певно, в ньому і немає броду.
Заходь по груди у студену воду,
Пливи, пливи, пливи десятки літ!

Не уникай в путі круговороту -
Хай руки загартуються твої,
Бо доведеться плавати і проти,
І впоперек стрімкої течії.

Коли ж попадеш в смугу теплих течій,
Коли душа розніжиться без меж,
Ослабнуть руки і отерпнуть плечі,
І вже навряд чи далі попливеш.

Зануриш серце у блаженну втому,
Запрагнеш тільки затишку... О, ні!
Як жити, зачепившись на мілкому,
То краще потонуть на глибині.
© Ліна Костенко

[mari]

Л. Костенко
* * *
Простору! Простору! Простору!
І щоб ніяких травм
І чогось такого простого
Як проростання трав
І чогось такого дивного
Як музика без блаженств
І слова хоча б єдиного
Що має безсмертний сенс!

[mari]

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
Ліна Костенко

[mari]

... І не дивуй, що я прийду зненацька.
Мені ще ж побороти переляк.
На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.
А от до тебе – я не знаю як.
Вже одпручалась гордістю і смутком,
одборонилась даллю, як щитом.
Як довго йшла до тебе, як нехутко,
і скільки ще і сумнівів, і втом!
Прийми мою понівечену душу,
збагни й пробач мій безнемірний острах.
Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,
це перше слово з букваря дорослих.
Мені без тебе сумно серед людства.
Вже людству не до себе й не до нас.
А дика груша світиться як люстра.
І чутно гомін тополиних трас...

© Ліна Костенко