Вірші, есе

[mari]

Василь Стус

Ти снишся мені - і сміється дорога,
і сон, ніби сонях, пішов у танок.
Та як тебе стримати, серця облого,
як м'ятою пахне мені моріжок
тих пам'ятей давніх, що тужать сосново
і в липовім цвіті, мов бджоли, гудуть?
Святошинський присмерк тріпоче святково
і костуром спогад напростує путь.
Ти шара, світанна моя лебедине,
крилом запалила свічадо ставка
і зграбно, грайливо і радісно рине
у безчас, у безвість долоня тонка.
Рожеві пучки твої чую спросоння,
вони сновигають на лицях моїх.
Нічного проміння високе осоння
лоскоче мене, мов муаровий сміх.
Ти снишся мені - і збігаються кола
і віддаль, неначе в термометрі ртуть,
ховається в шпару - і ось воно, поле,
і ось вони - зустрічі - з мертвих встають.
І вже ні знаку не пізнати на щасті,
і рутою-м'ятою стелиться шлях.
Дай Боже - прокинуть більше не вдасться
заради розкошей по чорних ночах.

[mari]

А ми зустрічались. Не тут і не в цьому столітті –
В наступному кадрі, чи може, в минулому світі,
Можливо, були ми квітками в одному суцвітті,
Чи просто – сусідніми днями в спекотному літі.

А ми зустрічались. Лиш спогад у пам'яті стерся.
Можливо, були ми двома половинками серця,
Луною і криком, чи змістом одного мовчання –
Ніде і ніколи, та все- таки ми зустрічались.

Ніде і ніколи, та все-таки ми зустрічались…
Два промені зірки в холодному просторі мчали,
Два промені зірки на мить перетнулись в дзеркалах:
А ми зустрічались…
А ми зустрічались…

Іван Андрощук
***

[mari]

Іван Андрусяк
і знову дощ і знову знову знову...

і знову дощ і знову знову знову
ми мовчимо і знову мовчимо
і знову не наважимось немов
глумливий дощ підслухає розмову

і буде реготати цілу ніч
і нас не випускатиме з під’їзду
і довго-довго безборонне місто
печально зазиратиме до віч

шептатиме що є лишень обов’-
-язок перед людиною — не більше —
— і навіть вірші — боже — навіть вірші —
— усе що хочеш тільки не любов

і навіть накликатиме біду
і ти — смішна — підказки ті повториш
та я ні слова не скажу натомість
а просто мовчки

в дощ тебе

введу…

[mari]

Ю. Іздрик
Цивільна оборона

а літо взяло і звалило
а серпень припух і здох
ми були не надто сміливими
і коротко були удвох
нетривко тримався травень
чорнильно вписався червень
і липня лагідну гавань
ми перебрели вздовж берега
і все що горіло – згоріло
і все що світило – згасло
і відтріпотіли крила
незграбно і якось невчасно
тепер от – війна престолів
різкий атмосферний фронт
і осінь бронхітна і квола
дощами бере на понт
вже б'ється вітрами в браму
грипозний гіркий циклон
і наша з тобою карма –
зігріти цей мертвий сезон
і переписати вересень
і пересмажити жовтень
без зайвих жертвопринесень
три місяці сонцем заповнити
і навіть пустому листопаду
пустити адреналін
уоu lost! – проспівати осені
шепнути собі:
you win!

[Сяна]

[nadusha]

Дощить… Хтось каже, що набридли зливи.
А я закохана у тебе, панно Осінь.
Дощі змивають смуток. Я щаслива.
Я, парасолька і небесна просинь.

Частинка вересневої історії
Це сьогодення прохолодне й дощове.
Любити дощ, мабуть життя іронія.
Старе змивається, а час несе нове…

Юлия Смиян

[nadusha]

Пройдёт лет десять, может быть, пятнадцать,
Я буду уж тогда совсем другой.
Но вдруг случайно на одной из станций
Судьба опять сведёт меня с тобой.

Я первая тебя тогда замечу
И улыбнусь. Как будто не болит.
Как будто не щемит в груди под вечер,
Как будто ты давно уже забыт.

Ты подойдёшь ко мне, как прежде гордый,
Друг другу скажем мы лишь пару слов.
Ты всё такой же. Но совсем холодный
Твой взгляд. И эта поднятая бровь…

- С кем ты сейчас?
- Семья, работа, дети.
Всё так, как предсказала мне тогда.
- А ты?
– Добилась многого на свете,
Но, как ты и предсказывал, одна.

И ничего б я больше не спросила.
Но ты, подумав, сам заговорил:
«Она не любит так, как ты любила.
Я как тебя её не полюбил».

Стою. Молчу. Разглядываю рельсы.
Ты продолжаешь: «Знаешь, я скучал.
Но только в сказках замужем принцессы.
Жена – одно. Другое – идеал».

Я улыбнусь и быстро попрощаюсь,
Желая вам совместных благ с другой.
Но, в глубине души, себе признаюсь:
«Я – идеал. Мечтавший стать женой».

[mari]

****
недавно з дороги а часу нема для розмови
лиш чутно знадвору як вітер хитає хати
і марно чекати що світло увімкнеться знову
бо дужчає злива і врешті куди тобі йти

ось відра порожні стоять неприкаяно в сінях
і з видихом кожним рідіє повітря нічне
і ти затуливши рукою обличчя осіннє
не видай мене – прошепочеш – не видай мене

але за хвилину до того як вляжемось спати
і сонний приймач оголосить десяту чи пів
дві іскри червоні спочатку освітять кімнату
а потім потонуть між срібних її берегів

Nataly Pasichnyk

[mari]

Грицько Чубай
ВЕЧІР

День відходить, кудись поквапившись.
Вечір. Тиша. Тебе нема.
І в рояля холодні клавіші
білі-білі, немов зима.

Три зорі, мов тугі бемолі.
Три тополі, мов до-ре-мі.
І в тенетах німого болю
я один при отій зимі.

Сині тіні в снігах митарствують.
Небо — наче сріблястий грот.
Над душею всевладно царствують
дивні очі зелених нот.

Білій тиші в лице зорію.
Кожен порух її ловлю.
І тобою забуте грію
захололе пташа — люблю.

[mari]

Просто бути.
І просто мріяти...
Розчинитися у присутності.
Трохи щастя тобі навіяти
у безмежному просторі сутності.
Відчувати тебе,єдиного,
у відлунні думок і дотиків.
Бути просто собі людиною
в місті світла,тепла і готики.
Бути поряд.Весь час.У вічності
В ритмі серця й дощу кохатися
Доторкнутися до магічності
І до неба також торкатися.
У бездонних очах топитися-
там,де радість межує з тугою.
Із долонь Твоїх снів напитися
і ніколи не бути другою.
Прислухатися до агоніки
Почуттів і чогось незримого.
Руйнувати закони логіки.
І кохати Тебе
Нестримано.

Автор Ірина Пиріг