Вірші, есе

[nadusha]

Сиджу, аналізуючи думки.
Стискаю міцно скроні у долонях
Давно втекла б від себе залюбки
Та щось мене тримає у полоні

Сиджу аналізуючи думки
Вони летять у голову нестримно
Збивають з глузду, стукають в шибки,
І вже стає від цього якось дивно

Сиджу аналізуючи думки,
І в боротьбі з собою завмираю.
Весь світ, навколо мене - на друзки,
А я сиджу аналізуючи думки...

Ольга Шевченко

[nadusha]

Запах страниц новой книги,
Черный байховый чай,
Подушки поправлю повыше –
Здравствуй, вечерний мой рай...

Анечка Сербенюк

[nadusha]

Хай догоряє свічка до кінця.
Вона тремтить, мов мусить щось сказати…
В останню мить короткого життя
Тепло нам намагається віддати.

Остання мить, вигадливий танок,
Вогню тремтіння на краєчку ґноту.
Останній спалах світла у пітьмі –
І свічка вже взяла прощальну ноту.

Ну що вона до зустрічі з вогнем?
Шматочок воску, ґніт – і більш нічого.
Та кожна свічка мріє про вогонь,
І кожна прагне, тягнеться до нього.

Одна лиш іскра - і вона горить.
Піддатлива, палаюча, гаряча..
Раніше свічка – лиш холодний віск,
Ну а тепер м’яка у неї вдача.

Чи знає свічка, що отой вогонь,
Якого вона довго так чекає,
Її не гріє. А лише отак
Теплом повільно душу роз’їдає?

З вогнем твоє життя – єдина мить.
Це спалах у пітьмі, і більш нічого.
Ти знаєш це та… мрієш про вогонь.
І все одно ти тягнешся до нього.

Забудь про все. Розслабся і гори.
Оце життя – коли ти ще палаєш!
За це віддаш і світло, і тепло.
Ти ж просто свічка. Більшого не маєш…

І не роби журливого лиця.
Якщо гориш – то вмій і догоряти.

Хай догоряє свічка до кінця.
Мабуть, вона ще мусить щось сказати…

© Алина Орехова

[nadusha]

У дворі зелені шелестять тополі,
А моє дитинство зникло за вікном.
Та не раз вернутись хочеться до школи
І пройнятись знову спогадів теплом.

Хочеться майнути на одну хвилину
В ту недавню казку незрівнянних літ,
Забриніти сміхом і ще раз полинуть
По дитячі мрії у далекий світ.

Та, на жаль, не можна часу повернути.
Плине шлях життєвий швидко, мов ріка.
Лиш одне, я знаю, не змогла б забути -
Що в дитинства з ласки сплетена рука.

2006р.

Оля Голущук

[nadusha]

Було багато пройдено доріг...
У подругах,у друзях,у коханих
Я бачила для себе оберіг.
Але так рідко згадувала маму...

Коли ж втрачала віру у людей,
Коли життя надламувало крила,-
Я линула до маминих грудей,
Свої невдачі -в жменях приносила.

Вона ж мене ховала від нещасть,
А я завжди від неї так далеко...
Вона ж за мене душу всю віддасть,
Як відчайдушно-віддана лелека...

Життя-таке коротке,наче мить,
Адже колись її також не стане...
Великодушне небо приютить
В своїх долонях-спогади про маму.

І розриватиметься серце від жалю:
Я так багато їй не досказала...
О,небо.як же я її люблю,
І хочу,щоб ніколи не вмирала.

Я плачу знов...не вистачає слів...
Живою маму бачити-це щастя...
Любімо серцем наших матерів,
І нам тоді- сторицею воздасться!

Надя Ковалюк

[mari]

У неї в хаті пахне полином,
парфумами і часом пирогами.
Один стілець на кухні під столом,
і поруч з образами фото мами.
У неї дні розписані на рік –
не бізнес-леді, одинока просто.
Хоч зрідка, кажуть, ходить чоловік.
І щось таке у соцмережах постить.
Розповідає часто про дітей
(племінників), купує мандарини.
Коли сніжить і довго дощ іде,
вона малює сонячні картини.

Софія Кримовська






Микола Вінграновський
***
На маленькій планеті у великому лузі
Сходить вечір на синє, на сизе й сумне.
На шовковому вальсі, на блакитному лузі
Як давно і недавно ти любила мене.

Як раптово в хвилини блакитношовкові, -
Іще рух! іще крок! іще подих грози! -
Зацвіли твої пальці першим цвітом любові,
Зацвіли твої очі першим цвітом сльози...

Відчорніли в саду переспілі пасльони,
Ззимували сніги ув обійми ріки...
Та порожні мовчать на цепах телефони,
Та над ними порожні летять літаки...

На маленькій планеті у великому місті
Сходить вечір на синє, на сизе й сумне.
На сивавих дощах в сполотнілому листі
Як далеко-давно ти любила мене...

1971

[nadusha]

А я тебе покинула на щастя,
Як посуд б'ють, як кидають монети.
Без сповіді, відразу на причастя,
Спіймавши в сумку залишки комети.

І якось так... Журились небосхили
В Бог метав свої метеорити,
А ми з тобою сумно говорили
Про те, про що не треба говорити.

А я тебе покинула на вдачу.
Без зайвих слів, не кажучи нікому.
Так в магазині залишають здачу,
Беруть своє і раді йдуть додому.

Аля Котикова

[nadusha]

Поцелуями все не кончается,
Это только начало утех
Без любви даже дети рождаются
Но, увы повезет не для всех.

Почему же случается страшное?
Не дождавшись счастливого дня,
Убивают, как что-то не важное.
Эту тайну под сердцем храня.

Не рождённые души - умершие,
Их без cпроса бросали за борт
Надоели грехи наши смертные
А особенно, женщин аборт.

Сергей Михальчук

[nadusha]

А в цьому році дві було зими.
Чому аж дві ? Ніхто не зна.
І раптом – літо, звідки не візьмись !
А де ж весна ?

Мій луг поблизу двох дубів,
Що завжди серце тішив квітами,
З зеленими очицями не вмитими
Враз постарів, пелюстки розгубив.

Не вітер, смуток трави колиса,
В рослинних душах міліють води…
Як спрагло дивиться земля на небеса,
Я сумніваюсь в мудрості природи.

Замовкла фауна, лиш мошкара
Свої бандитські здійснює нальоти,
Слух жебраком зробився, та вбира
Не музику – якісь нескладні ноти.

Куди не ступиш – пристає до тіла
Повітря, мов гаряча рідина.
Душа стоїчно дві зими терпіла,
Аби прийшла хоча одна весна…
А де ж вона ?

Оксана Осовська

[nadusha]

Холодні очі, зімкнені вуста –
немов якась хвороба інфекційна,
симптомами – неприязнь і постійна
німота дика, болісно-пуста.

Досягнуто небачених вершин
у галузях всіляких технологій,
а душі, душі так самотньо-голі,
мільйони інших – ти одним-один.

Дарую щиро посмішку – бери,
ні ти, ні я від цього не збіднієм.
Нехай твій світ ураз не залюдніє,
не буде фальші і не буде гри.

© Іра Саковець