Вірші, есе

[Ameli]

Не вмійте жити
Чуєте? Не вмійте
Між метушливих звершень і зусиль
І собі себе самого не убийте
Тяжким умінням - жити як усі.
Не вмійте - по довірю, як по бруку,
По трупах - не умійте на Олімп,
Не вмійте не подати другу руку,
Коли ваш друг від вибуху осліп.
Не вмійте завжди змовницько і мовчки,
Не вмійте з усіма і всюди "за",
Не вмійте на щодень заплющить очі,
Якщо з очей тих проситься сльоза.

О. Матушек

[Ameli]

Учімось цінувати кожну мить,
що Бог прожити нас благословляє,
бо час біжить, життя за ним біжить,
а ми за буднями цього не помічаєм.

А в нас проблем і клопотів без меж,
не рідко губимо у суєті коханих,
робота – не така, погода теж,
фальшиві усмішки на зустрічах так званих…

А що як за прожитий кожен день
ми навчимося дякувати Богу
замість того, щоб нарікать лишень,
замість зневіри – вірити у Нього?!

А що як суєті наперекір
навчитись бачити лиш позитив щомиті –
і в тій росі, що на очах бринить,
і в казці, що читаєш на ніч дітям,

і в знахідках, і в прикрощах від згуб,
і в часточці розбитої тарілки,
і в кутиках ледь позіхнувших губ,
і в голосі вербової сопілки…

Яке ж то щастя дихати і вслід
за небом плакати, сміятися, любити…
Такий святий і неповторний світ,
лиш треба нам навчитись в ньому жити…

[mari]

Жиленко Ірина

Прокинутися з повним домом щастя!
Відкрить вікно в туманний березняк.
А мокрий вітер б’ється круг зап’ястя,
як спіймане промерзле пташеня.
Це вже весна. І протяги хмільні
похмурого заплаканого талу
зашарпали халатик на мені
і в рукава насипали фіалок

[mari]

Ірина Жиленко
* * *
І світла алея
веде до стрімкої води.
Скажи мені, де я?
І звідки ця легкість ходи?
Засипаний квітом будиночка сонячний дах.

С кажи мені, звідки в мені ця сліпуча вода?
І вибухи світла, і сонячний, радісний звір?
Засипаний квітом
маленький будинок і двір.

Гроза відкотилась...
І змиті дощем на зорі,
в мені засвітились
акацій стрункі ліхтарі.
І світла алея...
І пляж, і старенький причал.

Скажи мені, де я?
І звідки ця спрага почать
спочатку? Розкрити
вікно в пломеніючий сад.
І в чистому зшитку
найперший свій вірш написать.

[nadusha]

Скільки сонця в моїх долонях
Стільки сонця у твоїй душі.
Я - губами по твоїх скронях.
Ти - промінням по моїй пітьмі.

Я в очах твоїх потонула.
Не рятуй - добровільний це крок.
Твої руки по шиї ковзнули -
Холод в тіло проник до кісток.

Знову ніжні маленькі мурашки
Пробігають від серця до п'ят.
Ти - не хочеш мене відпускати.
Я - влаштую тобі зорепад.

© Коко Віта

[nadusha]

Щось неймовірне коїться зі мною,
Щось неземне й величне тьохкає в душі.
Я поринаю стрімко з головою
В передчування безкінечності мерщій!

Щось дивне, як оранжерея квітів,
Вмить розповсюдилося до самих країв.
І чую музику безмежну в світі
На всі октави й ноти, як давно хотів!

Щось відчайдушне захопило дійсність,
Так лагідно торкнулося моїх небес.
Зійшло зорею благодаті з пісні
І вже в обіймах ніжних я держу тебе.

Щось незбагненне увійшло до серця,
Щось трепетне озвалося із глибини.
Неначе з чудотворного озерця,
Напився з вуст твоїх знадливостей нічних.

Щось феєричне привело до раю,
До втаємничених диковинних садів.
Вдихаю цвіт нестримного «кохаю»,
Живу тобою в самозабутті з надій.

© yusey

[nadusha]

Вкриває плечі зоряною шаллю
Розгнівана цариця-чорна ніч...
Твоє- "пробач", моє-"іще кохаю"...
Ми зіткані з тобою з протиріч...

Твоє "пробач"-не грітиме долоні.
Його вага-що дим від цигарок.
Навіщо ти цілуєш мене в скроні,
Якщо натиснув пальцем на курок?

У потайних кишенях мого серця-
Сто тисяч нездійсненних сподівань...
Та все пройде,усе колись минеться,
І я тобі пробачу без вагань:

Печалі переповнені корита,
І сльози по ночах рясним дощем,
І душу,що була така відкрита,
А ти її-неначе тим ножем.

Та ніч-цариця- знову плечі вкрила.
Вона-кохання нашого вдова...
Пробач і ти-за те,що так любила.
Бо я...простити...так і не змогла.

Надя Ковалюк

[nadusha]

Є жінки — запрошення до сяйва,
До загадки, вгору, до зірок...
Є жінки, з якими слово зайве,
Все в очах, ступити варто крок...

Є жінки з душею, як метелик,
Що летять на світло і вогонь...
Є такі, що у душі хурделить,
Їх сховати б в затишку долонь.

Є жінки, що схожі на стихію —
Жанна Д’Арк, чи Саша Колонтай,
Є красиві, аж зірки тьмяніють,
З ними і пустеля — справжній рай.

Милостиві, як свята Тереза,
Доброчинні й чисті, як Естер...
Є жінки, що погляд — гостре лезо.
Вся немов оголений нерв...

Ти ж — і Анжеліка, й Магдалина,
Ти — торнадо, ти — вечірній бриз…
Ти — Карпатське джерело неспинне,
Ти небесна кара, ти — каприз.

Я не знаю, що в житті ще вдасться:
Успіхи, кар’єра — майбуття,
Будь комусь Запрошенням до Щастя
І чиєсь прискор серцебиття…

Будь комусь Запрошенням до Дива,
Стань комусь Причиною буття...
Жінка не буває нещасливою,
Шлях до Щастя іноді — з життя.

© Марія Звірід

[nadusha]

Я люблю капучіно з пінкою…
Розсміється душа березнева.
Це так солодко - бути жінкою,
А тим більше, під знаком Лева.

Я люблю капучіно з пінкою.
Від ванілі робитись п’яною…
Як же солодко - бути жінкою,
А тим більше, тобі коханою.

© Журавка

[mari]

ти комета без мети – я стрілець без цілі
ти крізь темряву летиш і молочний шлях
я стріляю в молоко цілячись у тіло
ти не цілячись у серце забиваєш цвях
ці маневри палять нерви жаром маньєризму
куртуазну канонаду чутно навсібіч
вибухають раз за разом дві хрипкі харизми
і згортається сувоєм безпросвітна ніч
космогонія погоні дещо невротична
це прелюдія відлюдьків зданих у запас
але лінії долоні пролягли незвично
і злітає блиcкавично куртуазність з нас
ми сплітаємось в спіралі ніби хромосоми
це комедія комети і стрілецький фарс
ми не маємо мети і знаєм втоми
ми висаджуєм світи зупиняєм час
що нам мікро що нам макро чи закони ома
прометеї і протони нас не доженуть
ми завжди собі ніде і завжди удома
википаєм витікаєм у молочну путь
ти комета без хвоста – я стрілець без кулі
ця історія проста і одна на двох
будем знайти вже й коли відійдем в минуле
що любили як уміли і любив нас бог

Іздрик