Прихований текст. Щоб його побачити, Вам необхідно зареєструватися!
Декілька цитат
...Хіба що... Хіба що часом я казала собі: «Я більше не можу…», — а потім, на ранок, знову могла. Адже, як я вже казала, була надто боязкою. Хоча це «не можу» ставалося все частіше і частіше. А головне — ніхто навіть не здогадувався, що я дійсно «не можу». Всі вважали, що в нас усе добре. Все, як у всіх. ... Але я бігла і відчувала, що з кожним кроком стаю вільнішою і вільнішою, а в голові складалася ця фраза: «Все! Я більше не можу!» — і знала, що на ранок буде все так, як і було. Що ЗМОЖУ і БУДУ. Адже… Ну, я вже казала — надто боялася будь-яких змін. А ще в мені надто розвинене відчуття боргу і почуття обов'язку. Я не можу покинути людину лише через те, що вона надто нервова.
- | +
- ...Йшла вулицею і помічала, що люди звертають на мене увагу. Певно, через те, що моє обличчя світилось. І це я відчувала фізично! Раптом я подумала, що мені давно не було так добре. Хіба що, пригадую, одним весняним ранком багато років тому. Тоді я майже так само йшла вулицею і мене розпирало від щастя. Під ногами дзвінко розколювалися дзеркала ще охоплених памороззю калюж, але повітря вже пахло сонцем. Я тоді подумала: на початку березня сонце має запах! У мене не було жодної підстави виробляти ендорфіни, чи як там називається «гормон щастя»… Цей стан не мав жодної підстави і тому саме тоді був абсолютним, базованим лише на тому, що я є, що я існую, що я рухаюсь і дихаю. Що в цьому стані абсолютного щастя я можу навіть трохи летіти над землею. І всі, хто йде назустріч, помічають це і теж усміхаються мені у відповідь. Зараз відчуття було майже таким самим. А може, ще гострішим, адже тепер я всотувала ці усмішки, цей рух, це тепле осіннє сонце. Тобто якщо тоді — багато років тому — мені здавалося, що я розчиняюсь у повітрі, віддаю йому кожну клітинку свого єства, бо мене в мені так багато, що я готова була віддавати і віддавати, то нині я з такою ж пристрастю всотувала світ у себе, мов губка, що її поклали посередині тарілки з водою.
…Є речі, які я завжди викреслювала з пам'яті, - з ними не можна жити. Мабуть, у кожного є такі згадки. Вони існують під нашаруванням днів, клопотів, проблем, драм і комедій. Але якщо ввесь час ятрити їх і поливати живою водою — зрештою вони розростаються і душать тебе, випивають усі соки, мов омела з дерева. Тому їх треба викреслювати і намагатися ніколи не згадувати. Це було моїм правилом. Я завжди боялася йти у своїх міркуваннях у глиб цих спогадів, я витирала їх подібно до того, як витирають текст, натискаючи в комп'ютері клавішу «Delete». Якщо в тобі є такий «кошик» — хіба ти можеш відчувати, як пахне сонце в березні, чи дослухатися до музики? Чи просто вискочити під дощ, коли ти того хочеш? Можливо, в «кошиках» інших людей лежить інший непотріб. До того часу, коли усвідомлюєш, що, викинувши його, ти можеш злетіти. Як на повітряній кулі. Чи летючому матраці. Чи сам по собі…
…Ніколи не можна «готуватися жити», як це робила я і багато моїх знайомих і співробітників. А я майже весь час готувалася, сидячи на дорозі в позиції «низького старту»: років з десять велася напружена і зосереджена підготовка до справжнього життя, до отримання того, на що заслуговую, щойно розпочну жити так, як бажаю. Я все стерплю. Я буду чемною, вихованою, я буду старанно виконувати свої обов'язки, робитиму добрі вчинки і віддаватиму борги всім, кому щось винна, — батькам, державі, чоловікові, співробітникам. А вже після того, як усі борги буде сплачено, — почнеться нове життя. З покупки омріяної домашньої техніки, з поїздки за кордон, з понеділка… От якби не ця спокуслива позиція «низького старту», в якій ти стаєш чудовою мішенню для добрячого копняка під зад ногою.
— Знаєш… — сказала вона після паузи, — я десь читала, що кожній людині випадає двадцять один шанс на день щось змінити або хоча б трошки зрушити в своєму житті. Чому саме двадцять один, не знаю, але одного разу я спробувала порахувати — і в мене вийшла саме ця цифра! Ми звикли думати, що шанс — то щось велике і доленосне. Ну, наприклад, до тебе ні сіло ні впало підходить — а краще, під'їжджає на білому лімузині! — якийсь крутелик і пропонує очолити філію його банку на Карибських островах... Ніхто і ніколи не помічає справжніх шансів, не бачить їх і не вміє ними скористатися, бо вони малі й, на перший погляд, зовсім незначні. Власне, кожен наш день — це ланцюжок шансів. Якщо ти помічаєш і використовуєш перший — на нього відразу ж нанизується другий, третій. І все вибудовується в правильному порядку. Ось такі пироги…
...Я жила в крижаному домі. Він був чистий і надійний, із товстими стінами. Все в ньому було стерильно-біле. Навіть подвір'я сяяло своєю бездоганною чистотою, бо я дуже піклувалася про сміття і складала його глибоко в себе. І все здавалося непорушним до тієї миті, як я порізала палець… Маленька непомітна крапля впала на підлогу — я її навіть не помітила. Але не минуло і п'яти хвилин, як на крижаних стінах з'явилися ледь помітні тріщини, а підлога засвітилася, мов на неї вихлюпнули воду. Не минуло й десяти хвилин, як весь будинок осів, а гострі кути оплавились і заокруглилися, мов воскові. Складна крижана конструкція руйнувалася на очах. Дім осідав, підлога танула, з даху лилася вода. Ось що наробила одна маленька крапля, один небезпечний поріз… Але мені не буде за чим шкодувати! І від цього було навіть трохи прикро. Адже плекати спогади часом буває так солодко. Особливо тоді, коли разом із цими спогадами тримаєш у душі надію, що вони ще стануть реальністю — на якомусь новому етапі. Тепер я розуміла, що жити в крижаному будинку неможливо, що він розтанув, а на його місці зазеленіла трава. І немає навіть дверей, в які міг постукати хоча б один добрий спогад.
...Для того, аби любити, потрібно так мало. Буває, люди сходяться роками, починаючи з читання однієї книги, зустрічаються, говорять про різне, намагаються бути кращими, ніж є, а потім усе життя аналізують, ведуть безкінечні монодіалоги із самими собою — чому сталося так, а не інакше, і хто, потрусивши в долонях, складених «човником», ці два камінці, викинув їх поруч? А буває ось так. Коли потреба любити — це рвати час зубами, продиратися крізь нього, незважаючи на постріли і червоні прапорці, на ревіння гелікоптерів над головою, кров із-під нігтів і гарячі струмки води чи піску, що течуть за комір. Шукати не ту, з ким тобі буде зручно, а навпаки — ту, яка виламає тебе з усіх зручностей, змусить ось так трощити хащі, дихати — крізь пісок, дихати, дихати…
...Я не уявляю, як могла так надовго законсервувати в собі все, що на початку було найголовнішим: відчуття безпідставного щастя, яке обов'язково саме знайде свою причину — зловить її, як велику срібну рибину, і викине до твоїх ніг. Без жодного зусилля з твого боку. Крім одного: завжди нести його в собі. Як полум'я, а часом — як хрест. Як я могла…
Це, певно, була не я!
Люблю такі книги де крім читання дістаєш нові знання 
дуже цікава і повчальна