Поезія Ліни Костенко

[nadusha]

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.
На росах і дощах настояний бузок.
Оця реальна мить вже завтра буде спомином,
а післязавтра - казкою казок.
А через півжиття, коли ти вже здорожений,
ця нереальна мить - як сон серед садів!
Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,
і навіть той їжак, що в листі шарудів.

© Ліна Костенко

[nadusha]

Той клавесин і плакав,
І плекав чужу печаль.
Свічки горіли кволо,
Старий співак співав,
Як пелікан, проціджуючи
Музику крізь воло.

Старий музика
Плакав не про нас,
Той голос був,
Як з іншої акустики,
Але губив під люстрами
Романс - прекрасних слів
Одквітлі вже пелюстки.
На голови, де, наче солов'ї,
Своє гніздо щодня звивають будні
Упав романс, - як він любив її
І говорив слова їй незабутні.

Старий співав
Без гриму, без гримас.
Були слова палкими,
Несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути непрекрасними.

О, заспівайте дівчині романс...

[Сяна]

Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.

А поки що – ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить... доганя!

Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством.

А я лечу, лечу, лечу, лечу!
– Григорій Савич! – тихо шепочу.

Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божествених пісень?

Он бачиш, хто сидить в тому саду?
Невже я з ним розмову заведу?

Невже я з’їм те яблуко-гібрид,
що навіть дух його мені набрид?!

...Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі
закам’янів. – Біда,– каже Григорій Савич.–
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся
від постаменту, та й підемо.

...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: – Жива із кам’яним!
– Диви, дива! – Дивується трава.–
Він кам’яний, а з ним іде жива!

І тільки люди зморщили чоло:
– Не може бути, щоб таке було.

Та їх давно вже хтось би зупинив!
...Тим часом ми проходимо крізь час.

Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.

© Ліна Костенко

[Сяна]

МАТИ

Вона була красуня з Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже вас.
Купляла вам гостинчика за гривеник,
топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.
Гладущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
і мала мрію гарну і чудну.

У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював,—
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.

Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі
щоб тільки небо, небо і зірки.

Уранці глянеш —
хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.

Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала:
— Перестань, бо вижену.
У тебе,— каже,— небо, як сіряк.

Якийсь художник у роки голодні
вробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі боговгодні,
став на ослін, одсунув рогачі.

У нього й хмари вигинались зміями,
уже почав і сонце пломінке.
Вона сказала: — Ні, ви не зумієте.
Злізайте,— каже.— Небо не таке.

Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так — то не знайшлося маляра.
Все якось так — то горе, то біда.

І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки,—
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки.
© Ліна Костенко

[Сяна]

Маю день, маю мить, маю вічність собі на остачу.
Мала щастя своє, проміняла його на біду.
Голубими дощами сто раз над тобою заплачу.
Гіацинтовим сонцем сто раз над тобою зійду.

Ми з тобою такі безборонні одне перед одним.
Ця любов була схожа на таїнство перших причасть.
Кожен ранок був ніччю. Кожна ніч була передоднем.
Кожен день був жагучим чуттям передщасть.

А тепер... Що тепер? Моє серце навіки стерпне.
На пожежах печалі я пам'ять свою обпалю.
Якби ти знав, як солодко, нестерпно,
і як спочатку я тебе люблю!

© Ліна Костенко

а тут можна послухати пісню

phpBB [video]

[nadusha]

У драмі людській небагато дій:
дитинство, юність, молодість і старість.
Роби що хоч, ридай або радій.
Неси свій хрест. Все інше - позосталість.

Настане час - і піде все в архів.
Уламки долі винесе на сушу.
Життя - спокута не своїх гріхів.
Життя - це оббирання з реп'яхів,
що пазурами уп'ялися в душу.

Кричи, благай - епоха та глуха.
Поет припав до папиних пантофель.
Страшний суфлер підказує: ха-ха!
Мені не смішно. Я ж не Мефістофель.

© Ліна Костенко

[nadusha]

Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить,як чортик у трубі,
і тихо вилучає вам сумління.
Зсередини,потроху,не за раз.
Все познімав, де яка іконка.
І непомітно вийме вас - із вас.
Залишиться одна лиш оболонка.

[nadusha]

Зона відчуження

Старий ведмедик без очей в кутку кімнати
Дивився поглядом дитини-сироти.
Без дому, друзів, мами й тата,
Він там завжди сидів в обіймах самоти.

Обірвані шпалери й дивний запах.
Суха трава. Так тихо надворі!
Зловісний пан, що шепче тихо: «Спати…»
І не прогнать його веселій дітворі.

Те ведмежа заплакало б, якби дізналось.
Дізналося про те, що в ньому — смерть,
Що радіація в його пухнастій лапі.
Вона отут, у ньому, а не десь.

І зайчик сонячний, такий ласкавий,
Ковзнув по ведмежатку без очей,
Заглянув у покинуті кімнати,
Стрибнув на підвіконня і завмер.

У купі мотлоху щось тихо завищало —
То кошеня мале…останні враження в житті…
Воно без сил вже зовсім скоро впало —
Незнаний ворог переміг…

А ведмежа… Воно сидить там досі.
Ще снить свої самотні сни…
Так само холодно йому у дні морозні,
Так само страшно…уночі…

[Natalinda]

а тут можна послухати пісню

Сяна ну дуууже дякую!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

[Сяна]

та нема за що
сестри Тельнюк гарно виконують і інші вірші Костенко, Забужко тощо. треба на ютубі шукати