Вірші, есе

[Сяна]

Pipochka, тримай!

В пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба
о, скільки слів
і скільки снів
мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти,
де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю - ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить
одне,
своє,
неповториме.

Нехай це - витвір самоти,
нехай це - вигадка й омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю сняться урагани.
© Ліна Костенко

[Pipochka]

А яось цей вірш без сліз не можу читати, завжди згадую своїх бабусю й дідуся, яких вже немає.........

Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде —
кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків — як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ —
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок —
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі —
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші...
Ліна Костенко

[Dribchuk]

я збудила спогад

Я збудила спогад - кольору відтінок
На стіні кімнати, де танцює ніч.
І немає болю. Пам'яті уривок,
Що несе в свідомість випадкових свіч
І сердець незрячих світло тьмяно-сіре,
Що руйнує замок з сотень забувань...
Моє небо вмерло...бо на ньому - діри,
Бо в душі - колючість вбитих розставань.
І маленький бантик. На коробці страху -
Скромний подарунок від забутих днів.
Можна жити просто, вдаючи комаху.
Можна воскресати спогад, що жеврів.
(з інтернету - автор Галинка)

Прихований текст. Щоб його побачити, Вам необхідно зареєструватися!

[nadusha]

Дуже вразила мене ця поезія
Внезапно в доме отключили свет. Нет света - и заняться тоже нечем...
Родители устроили совет. В конце концов нашлись на полке свечи.
Огонь пробился слабеньким ростком сквозь толщу ночи, невесом и тонок.
И в темноте тягучей и густой вдруг оказалось: в доме есть ребенок.
Он, оказалось, был уже давно, и говорил неплохо, и о многом,
но как-то было все не до него - "уйди и не мешайся, ради бога".
Но в этот вечер, в хрупкой тишине не смог уткнуться папа в телевизор.
И сказочные тени по стене взбегали и гуляли по карнизам.
И мама не стояла у плиты, и не велела убирать игрушки.
И сказочные феи и коты кружились по дивану и подушкам,
не разжимая крепких лап и рук, - и в вальсе, и галопом, и вприпрыжку!
И мама с папой превратились вдруг в бесхитростных девчонку и мальчишку...
Он рассказал им все, и никогда они еще не слышали такого.
О том, как бродят пестрые стада по покрывалу зарева ночного,
о том, что у соседей есть малыш, который плачет, если сны плохие,
о том, что если вслушаться, то с крыш поскачут капли-воины лихие,
о том, что вечерами у планет укрыты спинки сумеречной дымкой...

А утром... утром снова дали свет.
И снова стал ребенок невидимкой.

© Сима Радченко
__________________

[Сяна]

ще колись в дитинстві прочитала цей вірш - дуже мене "зацепив"

Уходит женщина от счастья.
Уходит от своей судьбы.
А то, что сердце бьется чаще -
Так это просто от ходьбы.

Она от сына отказалась.
Зачем он ей в 17 лет!
Не мучат страх её и жалость.
Лишь только няни смотрят вслед.

Уходит женщина от счастья
Под горький ропот матерей.
Её малыш — комочек спящий -
Пока не ведает о ней.

Она идет легко и бодро,
Не оглянувшись на роддом.
Вся в предвкушении свободы,
Что опостылет ей потом.

Но рухнет мир, когда средь ночи
Приснится радостно почти
Тот теплый ласковый комочек,
Сопевший у её груди. (Андрей Дементьев)

[Dribchuk]

С утра я проснулась в дурном настроении, мне кажется горем малейший пустяк -
Носки по углам и огрызки печенья, и всё раздражает, и всё мне не так.
Товарищи, сколько я раз повторяла - игрушки - на полку, колготки - в комод..,
Уборка насмарку, опять всё сначала, как будто мне мало проблем и забот!
Что папа, что дочка - народ несерьёзный, на лицах - ни капли раскаянья нет!
Идите гуляйте на воздух морозный, и мне не мешайте готовить обед!
Оделись, собрались, сопят виновато - ну что ты, мамуля, с утра разошлась?
Забрали ледянку, ведро и лопату, а я к сковородкам своим поплелась...
Ползёт торопливо картофеля стружка, скрипят аппетитно морковка и лук,
Разобраны вещи, по полкам игрушки... Сижу наслаждаюсь порядком вокруг.
Но что-то для счастья опять не хватает, в ушах непривычно звенит тишина,
И тихо сердитость моя исчезает, пойду погляжу на своих из окна...
...Картина такая - снежинки летают, внизу во дворе суматоха и смех,
Ледянки со свистом сугроб рассекают, забав и веселья хватает на всех!
Мои принялись за серьёзное дело - похоже, затеяли что-то слепить.
Ребёнок катает снежок неумело, а муж помогает успех закрепить
Старательно дочь мастерство постигает - ведро насыпает, лопаткой трясёт,
И к горлу горячий комок подступает - о Боже, как быстро малыш мой растёт..
Как будто недавно - пелёнки, прививки, шаги в ходунках от угла до двери,
Усталое счастье от первой улыбки, бессонные ночи до самой зари..
Стою, батарею ребром подпираю, ребёнок из снега творит чудеса,
Чего ж я торчу тут и всё пропускаю??? Ведь это из жизни её полчаса!!!
Бегу по ступенькам, спешу и волнуюсь, такая короткая эта зима..
И носик замёрзший мне в щёку уткнулся - смотри, мам, как я научилась сама!
Пусть труд мой домашний опять не оценят , пусть суп на плите не доварен пока,
Есть вещи на свете намного важнее…

[mari]

Красива жінка, одягнена в щастя,
По вулиці йде. Усмішка в очах.
І там де ступає - минає ненастя.
І квіти цвітуть у жіночих слідах.
.
Хай осінь в природі, з дощем і вітрами.
В жіночому серці - весна.
Закохана жінка, одягнена в щастя,
Красива й завжди молода.

Алла Гусар


І. Драч"Крила"...КРИЛА

(Новорічна баляда)

Через ліс-переліс,
через море навкіс
Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому — шапку смушеву,
кому — люльку дешеву,
Кому — модерні кастети,
кому — фотонні ракети,
Кому солі до бараболі,
кому три снопу вітру в полі,
Кому пушок на рило,
а дядькові Кирилові — крила.

Був день як день, і раптом — непорядок,
Куфайку з-під лопаток як ножем прошило.
Пробивши вату, заряхтіли радо,
На сонці закипіли сині крила.
Голодні небом, випростались туго,
Ковтали з неба синє мерехтіння,
А в дядька в серці туга,
А в дядька в серці тіні.

(Кому — долю багряну,
кому — сонце з туману,
Кому — перса дівочі,
кому — смерть серед ночі,
Щоб тебе доля побила,
А Кирилові, прости господі,— крила).
Жінка голосила: «Люди, як люди.
Їм доля маслом губи змастила.
Кому — валянки,
кому — мед од простуди,
Кому — жом у господу,
а цьому гаспиду,
прости господи, — крила?!»

Так Кирило до тями брів,
І, щоб мати якусь свободу,
Сокиру бруском задобрив,
І крила обтяв об колоду.
Та коли захлинались сичі,
Насміхалися зорі з Кирила,
І пробивши сорочку вночі,
Знов кипіли пружинисті крила.
Та Кирило з сокирою жив,
На крилах навіть розжився —
Крилами хату вшив,
Крилами обгородився.
А ті крила розкрали поети,
Щоб їх муза була небезкрила,
На ті крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.

(Кому — нові ворота,
кому — ширшого рота,
Кому сонце в кишеню,
кому — дулю дешеву.
Щоб тебе доля побила,
А Кирилові — не пощастить же
отак чоловікові! — крила).



Б. Олійник
МЕЛОДІЯ

Заболю, затужу,
заридаю... в собі, закурличу,
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов'янське обличчя,
І зоря покладе
на мовчання моє печать.

Забіліли сніги,
забіліли на цілому світі.
Опадає листок,
як зів'яле чаїне крило,
Там, де ми відбули,
там, де наше відтьохкало літо, -
Забіліли сніги... забіліли сніги...
замело.

Це приходить, мов сон.
Це приходить до мене із марень:
Теплий шепіт і схлип... чи сльоза,
чи роса од ріки?
І на обрій вечірній
ляга, мов на еллінський мармур,
Ледь означений профіль
і тиха лілея руки.

Я для інших одцвів,
я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого
туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
підійди і торкни мої віти -
Я тобі засвічусь,
як нікому іще не світивсь!..

Заболю, затужу, заридаю... в собі,
закурличу.
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов'янське обличчя,
І зоря покладе
на мовчання моє печать

[mari]

Вінграновський М.

Лягла зима, і білі солов’ї
Затьохкали холодними вустами.
В холодні землі взулися гаї.
І стали біля неба як стояли.

Скоцюрбивсь хвіст дубового листа,
Сорока з глоду водить небо оком,
І вітер пише вітрові листа,
Сорочим оком пише білобоко,

Що гай з землі дивився і стояв,
Що солов'ї маліли, як морельки,
А Київ, мов скажений, цілував
В степах село чиєсь, чуже, маленьке.

Що я з тобою ще одні сніги
Зимуємо на щасті, як на листі.
Нога в дорозі. Вітер з-під ноги.
І пам'ять наша - мак в колисці.

[mari]

НАД ТЕРНОПОЛЕМ ЗИМА БІЛОСНІЖНА…

Над Тернополем зима білосніжна
Устеля пухкий килим – ніжно-ніжно…
Понад ставом береги й верболози
Повбирались у шапки – від морозу.
Сніг прошкує від ріки до «Топільче»,
Там зібрались снігурі – творять віче.
Припорошені дуби і ялинки –
Роздаровують гілкам всі сніжинки…
В білих паркових коней срібні вії…
Білосніжні горобці мають мрії…
Через озеро стежки сніжно-білі –
Переходять з краю в край люди смілі…
Білі спогади-думки – лебедині…
Світлом душу зігріва сніг дитинний…
Над Тернополем зима білосніжна,
А довкіл – свята краса: чисто-ніжна…

Марія Баліцька,
м.Тернопіль
09.12.2012 р.Б.




Хочется лёгкого, светлого, нежного,
раннего, хрупкого и пустопорожнего,
и безрассудного, и безмятежного,
напрочь забытого и невозможного.

Хочется рухнуть в траву непомятую,
в небо уставить глаза завидущие
и окунуться в цветочные запахи,
и без конца обожать всё живущее.

Хочется видеть изгиб и течение
синей реки средь курчавых кустарников,
впитывать кожею солнца свечение,
в воду, как в детстве, сигать без купальников.

Хочется милой наивной мелодии,
воздух глотать, словно ягоды спелые,
чтоб сумасбродно душа колобродила
и чтобы сердце неслось, ошалелое.

Хочется встретиться с тем, что утрачено,
хоть на мгновенье упасть в это дальнее…
Только за всё, что промчалось, заплачено,
и остаётся расплата прощальная

Эльдар Рязанов

[nadusha]

І сум, і жаль, і висновки повчальні, І слово непосильне для пера. Душа пройшла всі стадії печалі- Тепер уже сміятися пора . © Ліна Костенко