Вірші, есе

[Сяна]

я дууууже люблю вірші Л.Костенко, якось навіть курсову писала...
ось один з її віршів:

"Життя - як вокзал..."
Життя - як вокзал.
Хтось приїжджає,
хтось від'їжджає.
Поцілунки і рани,
клунки і чемодани,
слова і фрази -
все разом.

Хто їде в м'якому.
Хто - у плацкартному.
Хто - в комбінованому.
Хто - в загратованому.

Квадрати - грати,
залізні рамки, -
можна зорями
грати в дамки.

А дехто - зайцем.

Зупинки.
Аварії.
Перон.
Гучномовці.
Зали чекання.
Карти.
Вагони - партії.
Вагони - службовці.
Вагони - аристократи.
Люстра -
електрична сестра орхідей.
Черга. Буфет. Каси.

А не можна так, щоб для всіх людей -
вагони першого класу?

[mari]

Мы с ней не говорили про любовь.
Она шептала что-то, чуть картавя,
звук "р", как виноградину, катая
за белою оградою зубов.

"А знаешь: я ведь плюнула давно
на жизнь свою. И вдруг так огорошить!
Мужчина в юбке. Ломовая лошадь.
И вдруг — я снова. Смешно?"

Быть благодарным — это был мой долг.
Ища защиты в беззащитном теле,
зарылся я, зафлаженный, как волк,
в доверчивый сугроб ее постели.

Но, как волчонок загнанный, одна,
она в слезах мне щеки обшептала,
и то, что благодарна мне она,
меня стыдом студеным обжигало.

Мне б окружить ее блокадой рифм,
теряться, то бледнея, то краснея,
но женщина! меня! благодарит!
за то, что я! мужчина! нежен с нею!

Как получиться в мире так могло?
Забыв про смысл ее первопричинный,
мы женщину сместили. Мы ее
унизили до равенства с мужчиной.

Какой занятный общества этап,
коварно подготовленный веками:
мужчины стали чем-то вроде баб,
а женщины — почти что мужиками.

О Господи, как сгиб ее плеча
мне вмялся в пальцы голодно и голо
и как глаза неведомого пола
преображались в женские, крича!

Потом их сумрак полузаволок.
Они мерцали тихими свечами...
Как мало надо женщине, — мой Бог! —
чтобы ее за женщину считали.

Евгений Евтушенко

[mari]

Вслушайтесь! Вглядитесь! Убивают время.Убивают время сообща и в одиночку.
Будто бы друг с другом соревнуясь: кто скорее?
Убивают в полдень. Убивают ночью.
Убивают время нахально и молитвенно.
Убивают время стыдливо и истошно.
Убивают прямо перед окнами милиции!
Что там "перед окнами". За окнами — тоже...
Люди спотыкаются. Погоду ругают.
На площадках лестничных толкутся вдвоем.
Зазывают в гости. Так и предлагают:
"Приходите... Как-нибудь вечерок... убьем..."
Люди суетятся. Люди верят в слухи.
Ссорятся. Ждут из Саратова родных.
Убивают время! После — моют руки.
Чтоб не оставалось крови на них...
Люди убивают время отрешенно.
Пухлые портфели загадочно несут.
Убивают собственное время. И чужое.
И никто за это не зовет их в суд.
И никто — ни разу! — не вручает похоронных.
Мол, "погибло время. Нужнейшее. Зазря..."
Падают минуты повзводно и поротно.
Начиная с самого первого января...
Мертвые минуты молчат, не обижаются.
Мертвые минуты выстраиваются в века...
Зачем люди плачут? Чего докторам жалуются,
Что мало успели сделать, что жизнь — коротка?

Роберт Рождественский "Убивают время"

[mari]

Я – жена. Ты – выходит, любовница…
(Мы успели чуть-чуть познакомиться.
Рядом койки в палате находятся.
Две недели нам здесь куковать).
…Интересно-то как получается:
«два враждующих клана» встречаются,
сквозь презренье и зависть пытаются
хоть немножко друг друга понять…

Я – само возмущенье вселенское,
осуждение праведно-женское,
неприятие, злое и резкое.
(Раздражение мокнет в горсти).
Я – жена! Ну, а ты – КТО? Любовница.
Ты – семей сокрушенных виновница,
содержанка, подстилка, питомица!
…Подрастает сынишка? Прости.

Пусть и выглядишь ты потрясающе,
и глядишь на меня вызывающе –
проходимка и стерв*чка та ещё! –
знаю: мне до тебя далеко.
…Входит в двери твой хахаль воякою,
с орхидеей, с игрушкою яркою.
(Да, к любовницам ходят с подарками!
Ну, а жёнам несут молоко…)

Жёнам чести такой не положено.
Мы – обычны. Тихи. Неухожены.
Наши крылья в смирении сложены.
Нерасчёсаны наши лучи.
Недосуг нам, семейным паломницам:
наши плечи от бремени ломятся…

Я – простая жена. Ты – Любовница.
…Слава Богу, у разных мужчин!

[mari]

І тільки злість буває геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі коновальня,
що треба мати нерви, як дроти.

А нерви ж мої, ох нерви,
струни мої, настренчені на епохальний лад!
А мені ж, може, просто хочеться щастя,
тугого і солодкого, як шоколад.

Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим
холодний степ моєї самоти.

Козацький вітер вишмагає душу,
і я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!

А по ідеї: жінка ж - тільки жінка.
Смаглява золота віолончель.
Справляло б тіло пристрасті обжинки
колисками і лагодом ночей.

Була б така чарівна лепетуха,
такі ото б улучила слова,
що як по змісту, може, й в’януть вуха
а як по формі - серце спочива.

Хто ж натягнув такі скажені струни
На цю, таку струнку, віолончель,
що їй футляр - усі по черзі труни
вготованих для музики ночей?!

І щось таке в мені велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось таке в мені болить,
що це і є, напевно, Україна.

Ліна Костенко

[mari]

Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...

[mari]

Настоящее счастье гнездится в простом:

В том, как он каждый вечер приходит с ра
боты,

Как она наполняет уютом их дом,

И как вместе они каждый вечер субботы.



Как она беспокоится, ел ли в обед,

Как ему интересно, о чем она пишет,

Как она разрешает не выключить свет,

И как он соглашается сделать потише.



Как они строят планы на день и на год,

Как они иногда не мешают друг другу,

Как все в общем и целом неспешно идет

По однажды легко заведенному кругу.


Что же в этом чудесного? Это же быт!

Здесь кастрюли гремят и скрипят половицы.

Да, но именно здесь и возможно — любить

И друг друга читать — до последней страницы

[mari]

Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.
Не студить вітер уст — зігрівся коло них.
І радісно моїм тонким, рухливим пальцям
Торкатись інших рук і квітів весняних,
Любов — лише тобі. А це її уламки,
Це через край вино! В повітря квіт дерев!
Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки
Закритої душі і рамку цю дере!

Щоб зайвину свою розсипати перлисто:
Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх.
Ось так приходить мент, коли тяжке намисто
Перлинами летить до випадкових ніг.

Олена ТЕЛІГА

[Сяна]

У нашому саду була розкішна флора,—
жоржини й кропива, любисток і ревень.
І прадід мій ходив, як привид Ельсінора,
і сойка у кущах пищала цілий день.

Була в тому саду смородина й порічки.
Малина розрослась, як дикий чагарник,
Індустріальний подих п'ятирічки
до нас у сад тоді ще не проник.

Ще півники цвіли. Ще яблуня родила.
В городі ще стояв локальний, свій, туман.
Бабуся той город так-сяк обгородила,
а потім щовесни білила той паркан.

А потім в паркані хтось виламав штахету,
ліхтариками груш вчарований між віт.
В ту дірку в паркані відкрився світ поету —
великий, і складний, і незбагненний світ.

Прорубане вікно — з укропу у Європу.
В Європі вже був млин, двигучий, паровий.
І прадід мій ходив, як Ной після потопу,
А я собі, мала, була — як херувим.

Я пурхала в саду, розгойдувала квітку.
Полохала в гнізді пташину боязку.
А вранці крізь бузок дивилася на тітку,
котра була чомусь — як свіжий кущ бузку.

Ідилія? Кажіть. Архаїка? Не треба.
У закутку душі хай буде трохи сад.
Вже дожились — забули колір неба,
воно буває кольору досад.

Хай буде сад, і дерево крислате,
і кіт-воркіт, і ще багато див.
Доросла пам'ять — то уже не слайди.
Тоді вже доля гляне в об'єктив.

© Ліна Костенко

[Pipochka]

я дууууже люблю вірші Л.Костенко, якось навіть курсову писала...
ось один з її віршів:

"Життя - як вокзал..."
Життя - як вокзал.
Хтось приїжджає,
хтось від'їжджає.
Поцілунки і рани,
клунки і чемодани,
слова і фрази -
все разом.

Хто їде в м'якому.
Хто - у плацкартному.
Хто - в комбінованому.
Хто - в загратованому.

Квадрати - грати,
залізні рамки, -
можна зорями
грати в дамки.

А дехто - зайцем.

Зупинки.
Аварії.
Перон.
Гучномовці.
Зали чекання.
Карти.
Вагони - партії.
Вагони - службовці.
Вагони - аристократи.
Люстра -
електрична сестра орхідей.
Черга. Буфет. Каси.

А не можна так, щоб для всіх людей -
вагони першого класу?

Сяна ,я тоже дууууууууже люблю вірші Ліни Костенко, у підлітковому віці, я її вірші переписувала у зошит і читала (не було змоги купити). Треба буде знайти той зошит і згадати ті відчуття