Поезія Ліни Костенко

[nadusha]

Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам'яті вустами.

© Ліна Костенко

[nadusha]

Так хочеться якоїсь етики.
Пера, і пензля, і струни.
Якоїсь дивної поетики
в шляхетних німбах сивини.

Натомість маєм бздуру модню,
амбіцій вистріпаний рюш.
І чорний викид сірководню
з отруєних століттям душ.

© Ліна Костенко

[nadusha]

ЧАЙКА НА КРИЖИНІ

В цьому році зима не вдягала білої свити.
Часом вже й приміряла, та хтось її зразу крав.
Пошукала, поплакала... Що ж робити? —
Бідувала в старій із торішніх зів'ялих трав.

Як колись лютувала, стелила рядно ожеледиць.
Сперечалася з морем, несла сум'яття вітрів.
Все збиралась на силі, та не встигла огледіться,
Як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів.

Крига буйно ломилась у відкриті двері протоки.
Лід кришився, б'ючись об каміння берегове...
І нарешті по Одрі - темній, широкій -
На останній крижині самотня чайка пливе.

- Ти куди ж розігналась? Чи бува не до самого моря?
Чайки держаться гурту, а ти відпливеш одна.
А крижина тонка. А крижина майже прозора...
Ну, а що, як її підмиє вода весняна?

Ну, а що, коли їй та удержать тебе несила?
затріщить і відломиться... Піде вода кругами...
- Дивна людино! Я ж маю крила,
Нащо крилатим ґрунт під ногами?

© Ліна Костенко

[nadusha]

Сіре місто, бетонна маро,
до кісток перепахле гудроном.
Я маленька принцеса Метро,
коронована мертвим неоном.

В миготінні трасуючих трас,
в гримотінні новітньої ери
я рятуюся тут серед вас,
сталактити моєї печери.

Як втомився мій час від погонь!
Хоч на мить я себе відокремлю.
Може, я забіжу у вагон.
Може, я провалюся крізь землю.

Хай двигтить і вилискує Змій
в мармуровій мушлі склепіння.
Вже цей світ божевільний — не мій,
а моє вже тут тільки терпіння.

Чи боліло в Адама ребро,
коли Бог дав жону чоловіку?
Я маленька принцеса Метро
у печерах ХХ-го віку.

[nadusha]

...Німе кіно — оця моя стіна,
оця холодна, біла-біла-біла,
де за хрестом замерзлого вікна
стоїть зима, кошлата, як Сибілла.
Де тінь моя окремо при мені
по хаті ходить, кутається в хустку.
Веселий фільм, нівроку, на стіні,
сама від себе хочу у відпустку.
Лети, душа, у сонячні краї,
у вирій мислі, у країну слова.
А тінь моя — не візьмемо її,
нехай у пічку підкидає дрова.
Хай проводжає всіх моїх птахів.
Це тінь сумна, бо тіні всі черниці.
Отут спочину після всіх шляхів
і напою Пегаса із чорнильниці.
Ох, бідний кінь, гірке його пиття!
Жив на Парнасі і жував би квіти.
Нелегко, брат? Нічого, це життя.
А ми з тобою все-таки джиґіти.

© Ліна Костенко

[Milichka]

Вже рік старий за обрії пливе.
Уже й Новий стоїть на виднокрузі.
Хай у Новому буде все нове,
- старі лиш вина, істини і друзі !

(Ліна Костенко. 28.ХІІ.1995 //2012)

[TanenRom]

виявляється, що віршик,який и вчили для новорічного ранку в садочок також написала Ліна Костенко:

Заячий карнавал
Л. Костенко

– Вітре, вітре, ти не вий!
У звіряток – рік Новий.
Зорі світять на ялинці,
Дід Мороз приніс гостинці.
Прометем собі доріжки,
Потанцюємо хоч трішки.
Маски зробим з будяків,
Налякаємо вовків.

[nadusha]

Домовичкам незатишно у місті.
Нема горища й комина. А ніч.
Немає хати, що їй років двісті,
і не зітхає челюстями піч.

Нема колиски, щоб поколихати,
а як і є, то зовсім не така.
І навіть сон не ходить коло хати
і не співає "люлі" і "Котка".

На Страсть не пишуть хрестика свічками.
З екранів щось стріляє і реве.
Біда сьогодні буть домовичками,
у інтер'єрах казка не живе.

© Ліна Костенко, 2003 рік

[Natalinda]

Вже рік старий за обрії пливе.
Уже й Новий стоїть на виднокрузі.
Хай у Новому буде все нове,
- старі лиш вина, істини і друзі !

(Ліна Костенко. 28.ХІІ.1995 //2012)

Якраз хотіла поставити собі в підпис)))) а дивлюся шанувальники вже запостили)))))))
Дякую!

[nadusha]

Гуде вогонь – веселий сатана,
червоним реготом вихоплюється з печі…
А я чолом припала до вікна,
і смуток мій бере мене за плечі.

Сама пішла світ за очі –
аби знайти від тебе крихту порятунку.
Мої думки, як дикі голуби,
в полях шукали синього притулку.

Сама втекла в сніги, у глухомань,
щоб віднайти душевну рівновагу.
І віднайшла – гірку печаль світань.
І п'ю, немов невиброджену брагу.

І жду якогось чуда із чудес.
Читаю ніч, немов би чорну книгу.
Якщо кохаєш – знайдеш без адрес
оцю хатину за морями снігу.

І відпливаю поночі одна
на кризі шибки у холодний вечір.
І спить в печі веселий сатана,
уткнувся жаром в лапи головешок.

І так до самих синіх зоряниць,
до світанкових поїздів ячання –
до безміру, як в темряві зіниці,
тривожно шириться чекання…

© Ліна Костенко