Щойно закінчила читати книгу, яку можна віднести до таких, на мою думку.
Мария Кикоть - "Исповедь бывшей послушницы". Книга щойно вийшла в грудні 2016, поекомендував мені мій чоловік, сам не читав, але десь почув за неї.
Я спочатку трошки з острахом до неї бралась, боялась, що буде морально дуже важко читати, боялась, щоб не було якихось фізичних знущань чи принижень, бо дуже такого не люблю ні читати, ні дивитись, тим більше, знаючи, що книга не художня, а автобіографічна. Але чогось аж такого там не було. Книга читалась дуже легко і швидко, на одному диханні. Це недавня історія, про сучасну жінку в Росії, що пішла жити в жіночий монастир. Точних дат там не вказано, але то приблизно було років 10 тому.
Дуже детально описані подробиці життя в монастирі, розпорядок дня, робота, що робили, що їли, всі їхні порядки, устави і т.д. Ніби всім і так ясно, що там не байдикують, але все одно, настільки виснажливо те все, я думаю, на рівні з концтабором. Підйом з 5 год і до вечора постійно заняті, лише в деяких, залежно від сану може бути 2 годи відпочинку, а в деяких і того нема. Їжу їдять лише ту, що пожертувавна магазинами чи хлібзаводом, наприклад, і ясно, що все прострочене. І дуже-дуже мало. І то, час від часу в тої головної "матушки" ще були заскоки, то вони півроку їли тільки чайними ложками, то перестали взагалі солити і т.д. Молочні продукти були на столі вкрай рідко, хоча при монастирі було кілька коровників, в яких працювали самі монашки, які доїли корів і самі робили сир з молока, але все то кудась здавалося, матушка комусь давала чи продавала. При тому сама матушка їла окремо від всіх, їй окремо готували з окремих продуктів, і важила матушка добрих 120 кіль (мені зразу згадалось, як в нас на форумі писали про священників, що пухнуть з голоду). І матушка теж казала, що це в неї від цукрового діабету та гіпертонії така вага. А їсти таке, як всі, вона казала, що не могла, нажаль, через свій стан здоров'я


Але найсумніше те, що при монастирі є дитячий притулок. Діти в ньому живуть майже за тим самим розкладом, що й монашки. Вчаться, працюють, моляться. У них немає взагалі ніяких іграшок, і гратись їм не дозволено. Великий акцент роблять на танцях і співах, бо потім тих діток виставляють на концертах перед всякими митрополитами. Але в сиротинці не працює ні один педагог чи психолог, одні монашки. Авторці книги довелось якийсь час попрацювати в них вчителькою біології. Вона сама закінчила медичний, тому вона найбільше підходила на цю роль. Але коли вона попросила виділити їй хоча б одну додаткову годину в тиждень для підготовки до уроків, їй відмовили. Взагалі, будь-яка інтелектуальна робота в монастирі не віталась. Але найсумніше в тому сиротинці було те, що приблизно одна треть дітей були не сиротами, а це були діти самих монашок



Справедливості заради, автор зазначає, що не у всіх монастирах так. Їй самій довелось пожити і в інших, то у всіх є свої нюанси, але в цьому монастирі особлива жесть. А міняти монастир, виявляється, монашки не мають права. Бувають, звичайно, такі випадки, але це прирівнюється до зради і вважається дуже тяжким гріхом. І куди б монашка не попала, мусить терпіти, така її доля. Але оця матушка з їхнього монастира вже навиховувала багато інших матушок, які у всьому її наслідують, тому у всіх монастирах, де керують ті матушки, все стає так само.
Всі злі, зацьковані, принижені. Багато взагалі сходять з розуму. Якщо на прийом якихось ліків чи виклик швидкої потрібно завжди матушкине благословіння, яке вона часто може і не дати, то на прийом транквілізаторів та антидепресантів вона благословляє всіх, і сама їх приймає.
Взагалі, залишитись зі здоровою психікою, на мою думку, в таких умовах майже нереально. Кілька років ще можна якось протриматись, але 10-20-30 це щось

Загалом, в книзі багато цікавого, багато історій, описів, порівнянь з теорією монашого життя та тим, що насправді. Мені було дуже цікаво почитати.