nadusha » 14 жовтня 2013, 15:55
Стою я, якось, в аеропорту - дядька з Канади зустрічаю. Літак, як часто трапляється, затримується. Диктор неприємним голосом черговий раз повідомляє, що чекати нам ще години зо дві. Стою. Злюся.
Поряд стоїть та злиться чоловік інтелігентного вигляду: окуляри, шляпа, костюм, кейс в руці. І от, повертається цей інтелігент до мене, тиснеться весь, з ноги на ногу переминається, обличчя напружене і просить, щоб я за його кейсом придивився, доки він в туалет сходить. Я людина ввічлива - погодився.
Стою. Годину стою. Півтори години. Нервувати ще більше почав, в голові заворушилися різні історії про бомби, терористів... Не витримав, підійшов до сержанта транспортної міліції і описав усю ситуацію. Сержант ввічливо попросив мене пройти з ним у відділ. Прийшли, оформили усі документи. Нарешті справа дійшла до опису вмістимого кейсу.
Міліціонер відкриває його, а там євро в акуратних пачечках!!!! Відчуваю себе остатнім ідіотом! Помічаю, як менти потихеньку зібгали свіжо написаний протокол та почали ласо поглядати на кейс. Раптом, їх мов током вдарило і вони накинулися на валюту, розпихаючи її собі по кишенях.
Тут один змилосердився та й каже: ''Що ж ти стоїш? Бери й собі, ми ж тут не звірі, всім вистачить!'' Я, не тямлячи себе від щастя, починаю напихати кишені грошами... Напихаю, напихаю, напихаю.... Прокидаюсь - майже все одіяло в труси заправлене...
Дозвольте собі йти по шляху, який робить вас щасливим, не засуджуючи і не картаючи себе за зроблений вибір.
