В’ЯЗЕНЬ І МУРАШКА
Один чоловік був засуджений на двадцять років ув’язнення.
Його проблемою було як убити час. Через кілька місяців він
зауважив, що під облупленою в куті штукатуркою мурашки зробили
собі гніздо. Одна з тих мурашок видалася йому кмітливішою, і
чоловік вирішив її дресирувати.
Скільки терпеливості треба було! Але через п’ять років
мурашка вже виконувала його команди: танцювала на натягненому
волоску і робила подвійний стрибок. Ще п’ять років, і дивна
мурашка-довгожителька співала найкращі народні пісні. Через
наступні п’ять років вона вже досконало говорила чотирма
іноземними мовами.
Коли мурашка вивчала п’яту, чоловіка звільнили з в’язниці.
Він узяв її з собою на волю, сподіваючись заробити багато
грошей, виступаючи з нею на телебаченні.
Вийшовши з в’язниці, він пішов до бару і, випивши доброї
кави, хотів похвалитись своєю розумною мурашкою. Поклав її на
прилавок і покликав бармена.
– Дивіться на цю мурашку! – сказав чоловік.
Продавець схопив шматку і убив її, кажучи:
– Вибачте, будь ласка...
Багато батьків і вихователів присвячують ціле своє життя,
щоб вивести дітей в люди. Але часто вистачає однієї миті, щоб
усе пішло шкереберть, тому що приходить якийсь нещасний
“бармен”...
ПЕЧЕРА
Один бедуїн, утікаючи від запеклих ворогів, опинився в
цілком дикій пустелі, оточеній голими скелями.
Біг він, біг, аж доки не перестав чути стукоту кінських
копит.
Тільки тоді він зупинився і роздивився кругом себе: вузька
моторошна долина, над котрою звисали гранітні скелі і стрімкі
нарости темного базальту. Його увагу привернула ледь помітна
стежка, що вела в майже непрохідну ущелину.
Він пішов тією стежкою і зупинився перед входом у велику
темну печеру. Нерішучим і обережним кроком зайшов усередину.
– Прошу! Ходи сюди, брате! – заохочував його доброзичливий
голос. У сутінках араб побачив пустельника, що молився.
– Ти тут живеш? – спитав його.
– Так.
– Як ти можеш жити і цій печері сам, убогий, далеко від
людей?
Пустельник посміхнувся і відповів:
– Я не убогий. Маю великі скарби.
– Де? – спитав з цікавістю араб.
– Дивись сюди, – пустельник вказав на маленьку щілину в
стіні печери. – Що там бачиш?
– Нічого, – відповів араб.
– Справді нічого? – наполягав пустельник.
– Тільки трошки неба...
– Трошки неба... Чи не здається тобі, що то величезний,
безмежний скарб? – спитав пустельник.
Я читав про одного нацистського в’язня. У листах до родини
він писав, що дуже задоволений, бо його перевели з темної камери
dn іншої, де є маленьке віконце, через котре можна бачити синє
небо і кілька зірок уночі. Для нього це був величезний скарб.
Ми маємо над собою цілий небозвід, а дивимося в маленький
телевізор!
ТРОХИ СРІБЛА
– Учителю, що ви думаєте про гроші? – спитав один юнак свого
учителя рабина.
– Дивись у вікно, – сказав учитель. – Що бачиш?
– Бачу жінку з дитиною, двоє коней, що тягнуть віз, і
чоловіка, який іде на базар.
– Добре. Тепер дивись у дзеркало. Що бачиш?
– Що ж хочете, щоб я бачив?! Зрозуміло – себе!
– Тепер поміркуй: вікно – зі скла, і дзеркало також зі скла.
Вистачає тонесенького шару срібла на склі й людина бачить тільки
себе.
Навколо нас є багато таких осіб, які свої вікна замінили на
дзеркала. Вони думають, що дивляться “назовні”, а бачать і
споглядають самих себе.
Не дозволь, щоб вікно твого серця стало дзеркалом.
