Melisa » 23 березня 2010, 00:13
ТРОЯНДА
Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою
до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою
переходив дуже людну вулицю.
На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила
милостиню у перехожих – завжди на тому самому місці, нерухомо,
як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима.
Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто
знаходила для неї якийсь гріш.
Якось француженка спитала поета:
– Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній?
– Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, –
відповів той.
Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш
почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом жебрачка
підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з
зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її... І
пішла, притискаючи троянду до грудей.
Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа
на тому самому місці – мовчазна, нерухома, як і раніше.
– Чим вона жила всі ці дні? – спитала молода француженка.
– Трояндою, – відповів поет.
“На світі є тільки одна єдина проблема – як знову дати
людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба,
щоб людство було зрошене з висоти. Слухайте: неможливо далі
жити, думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди.
Так неможливо йти далі”, – писав Антуан де Сент-Екзюпері.
“Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не
говорив до них нічого”.
(Мт. 13, 34)
ДЮНА І ХМАРИНКА
Молодесенька хмаринка – а відомо, що життя хмарин коротке і
неспокійне, – вперше пропливала небом з іншими хмарами, чорними,
великими, чудернацьких форм.
Коли вони досягли великої пустелі Сахари, інші, вже
досвідчені хмари, напучували її:
– Лети, лети! Якщо затримаєшся тут, то загинеш!
Але молода хмаринка, як і всі у її віці, була дуже цікавою і
відпливла в кінець хмариного табунця, подібного на розпорошену
отару овець.
– Що ти робиш? Рухайся з нами! – завив вітер.
Але мала хмаринка побачила дюни з золотого піску, і це її
причарувало. Вона повільно опустилася. Одна дюна посміхнулася
їй.
– Привіт! – сказала чемно.
Була то дуже гарна маленька дюна, щойно створена вітром,
jhi гладив її блискуче волосся.
– Привіт! Я – Оля, – відрекомендувалася хмаринка.
– Я – Галя, – відповіла дюна.
– Як поживаєш там, на землі?
– Та так... сонце й вітер. Трохи жарко, але даємо собі раду.
А ти?
– Сонце і вітер... довгі перегони по небу.
– Моє життя дуже коротке. Коли налетить сильний вітер,
напевне зникну, – сказала сумно дюна.
– Прикро, правда? – спитала хмаринка.
– Трохи. Мені здається, що я ні до чого непридатна.
– Я також невдовзі випаду дощем на землю. Така моя доля.
Дюна замовкла на мить, а потім сказала:
– А знаєш, ми дощ називаємо раєм!
– Справді? Я й не знала, що я така важлива! – засміялася
хмаринка.
– Я чула від старших дюн, що дощ дуже гарний. Ми тоді
вкриваємось чудовими рослинами, які звуться травами, квітами...
– Так, правда. Я їх бачила, – відповіла хмаринка.
– Але я, напевно, їх ніколи не побачу, – сумно зітхнула
дюна.
Хмаринка задумалась на хвилину, а потім сказала:
– Я могла б упасти на тебе дощем...
– Але тоді ти помреш.
– А ти зацвітеш, – зашуміла хмаринка блискучим прозорим дощем.
Наступного дня маленька дюна була вкрита квітами.
В одній гарній молитві, яку я знаю, є такі слова: “Господи,
зроби з мене лампу... Спалю себе самого, але дам світло іншим”.
ТЕ, ЩО...
Те, що нам казали, коли ми були дітьми:
Не біжи; йди поволі; швидко; їж усе; мий руки; чисти зуби;
мовчи; говори; перепроси; привітайся; ходи сюди; відчепись від
мене; йди бавитися; не перешкоджай; не біжи; вважай, бо впадеш;
тим гірше для тебе; ти не вмієш; ти замалий; я сам зроблю; ти
вже великий; йди спати; вставай, вже пізно; я маю роботу; бався
сам; одягнися; не стій на сонці; йди на сонце; не розмовляй з
повним ротом...
Те, що ми хотіли б почути:
Люблю тебе; ти гарний; я щасливий, що тебе маю; поговорімо
про тебе; як почуваєшся? боїшся? чому не хочеш? ти – дуже милий;
приємний; розкажи, що ти відчував; ти – щасливий? мені приємно,
коли ти смієшся; плач, якщо хочеш; кажи те, що хочеш; чому
страждаєш? що тобі не подобається? довіряю тобі; мені приємно з
тобою; хочу розмовляти з тобою; мені приємно слухати тебе; ти
мені подобаєшся такий, який ти є; гарно бути разом; скажи, якщо
я помилився...
Навколо тебе є багато людей, що чекають на слова, які хотіли
почути ще в дитинстві.
Нервово смикаючи ручку своєї торбинки, одна пані сказала:
“Знаю, що мій чоловік вміє бути ніжним і сердечним. Він
завжди є таким з нашим псом”.
