Поезія Ліни Костенко

[nadusha]

Сніги метуть. У вікнах біле мрево.
Антени ловлять клаптики новин.
На білий вальс запрошую дерева,
на білий вальс вітрів і хуртовин.

Хай буде сніг, і музика, і вечір.
Хай серце серцю сплачує борги.
О, покладіть гілки мені на плечі,
з мого життя пострушуйте сніги!

Я вас люблю за те, що ви дерева.
Що ви прийшли до мене, що ви тут.
Зима стоїть, скляна і перкалева.
Метуть сніги. Сніги метуть, метуть...

© Ліна Костенко

[nadusha]

Вже десь мене ліси ті виглядають
на поцілунку неба і полів.
Ще буде все. Ще дні похолодають.
Іще мороз прихватить журавлів.
Іще трава зіщулиться і змерзне,
іще печальні скажуться слова.
Ще на світанку білому розверзне
небесні брами хмара снігова.
Ще щоки у зайців позападають,
бруньки повідморожують носи.
А вже мене ліси ті виглядають,
і я вже виглядаю ті ліси.

© Ліна Костенко

[Milichka]

nadusha, гарна тема, дякую

на форумі багато прихильників Ліни Костенко

Мені оцей уривок з Марусі Чурай запам"ятався

Чужа душа - то, кажуть, темний ліс.
А я кажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа - то тихе море сліз.
Плювати в неї - гріх тяжкий, не можна.

[Галина]

Milichka, я теж цей уривок дуже люблю. Взагалі, Марусю Чурай разів 6 перечитувала вже)))

[Сяна]

Надходить ніч. Думки у неї хмарні.
Бринить дорога на одній струні.
Нічного міста вафельки янтарні
тихенько тануть десь удалині.

І творять графіку химерну
в польотах бриючих низьких
останні Музи постмодерну —
ворони звалищ приміських.
© Ліна Костенко

[nadusha]

Ми платим дань прогресу банді.
Та все ж я хочу запитати:
Невже дозволим ми троянді
Не нам свій запах дарувати?

На п'єдестал-кар'єра й діло.
А серцем-мізерні і бідні.
Невже кохаєм тільки тілом?
І солов'ї вже безробітні.

З дітьми,як завжди,по простому,
Роби як каже батько й мати.
Невже дозволим ми чужому
Їх перші болі поділяти?

Завжди в страху,щоб не проспати.
І в ритмі часу все робити.
Чи,може,варто запитати:
А хочу я так далі жити?

[nadusha]

Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, -
XX вік!- а й досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла.

[nadusha]

Старесенька, іде по тій дорозі.
Як завжди. Як недавно. Як давно.
Спинилася. Болять у неї нозі.
Було здоров'я, де тепер воно?

І знов іде... Зникає за деревами. ..
Світанок стежку снігом притрусив.
Куди ж ти йдеш? Я жду тебе! Даремно.
Горить ліхтар - ніхто не погасив.

Моя бабусю, старша моя мамо!
Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!
Якими я тобі скажу словами,
Що ти в мені повік не одболиш!

Земля без тебе ні стебла не вродить,
і молоді ума не добіжать!
Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,
і насіння у вузликах лежать!

Ну, космос, ну, комп'ютер, нуклеїни,
А ті казки, те слово, ті сади,
І так по крихті, крихті Україна іде з тобою,
Боже мій, куди?! Хоч озирнись!

Побудь іще хоч трішки!
Ще й час є в тебе, пізно, але є ж!
Зверни додому з білої доріжки,
Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?

Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.
Тоді був травень, а тепер зима.
Зайшла б, чи що, хоч сльози втерла.
А то пішла, й нема тебе, й нема...

[nadusha]

Усе було - і сум, і самота,
і горе втрат, і дружба нефальшива.
А ця любов - як нитка золота,
що й чорні дні життя мого прошила.

Усе було, було й перебуло.
А ця любов - як холодно без неї!
Як поцілунок долі у чоло.
Як вічний стогін пам"яті моєї.

© Ліна Костенко

[nadusha]

СВЯТ-ВЕЧІР
Мороз малює у віконці.
Узваром дихає кутя.
І Мати Божа на іконці
у хустку кутає дитя.

Побудь дитиною, синочку.
Твоє дитинство золоте.
Ще вітер віє у терночку
і дерево на хрест росте.

Ще час не сплинув за водою.
Ще Юда спить у сповитку.
Он гурт з різдвяною звіздою
уже на ближньому кутку.

Поколядують і засіють.
Ще, може, буде і життя.
Ти на Голгофі вже Месія,
а на руках іще дитя.