Ваші роздуми...

[happymami]

Зірко, я думаю багато жінок інколи думають саме так як ви. І не лише жінки. Людина ніколи не знає правильно вона щось робить саме зараз, чи правильно вибирає, додивляється, тощо ;)

[Melisa]

"Чужі знайомі, які розділяють з нами все наше рідне

Місце, де проживаємо і речі, якими користуємося з часом називаємо рідними. Ми легко звикаємо до предметів, що користуємося і теж їх називаємо рідними, а що робиться з людьми, які розділяють з нами все наше рідне?
Ранком багато людей спішать на роботу, беручи свій транспорт: хто авто, хто автобус, хто маршрутку, хто метро чи поїзд. Кожного дня в той самий час, те ж саме місце і … переважно ті ж самі люди. Звикаєш до цього ритму життя, до місця твоїх пересадок і поволі непомітно також починаєш звикати до лиць постійних людей. Ти звикаєш до всього і ці обличчя з часом стають знайомими обличчями.

За ними спостерігаєш, починаєш вивчати їхні особливості, потім впізнаєш серед інших і звичайно приходить мить першого особливого погляду. Саме тоді, коли погляди зустрічаються і затримуються на якусь мить, і коли виникає бажання легко кивнути головою, мовляв: ми вже знайомі і тебе радий бачити, саме тоді починається тихе знайомство, яке мабуть і залишиться на рівні далекого знайомства. Але тепер це вже не дві далекі людини, що стоять поруч, зустрічаються постійно в одному ж тому транспорті, живучи в одному місті і розділяючи цей самий стиль життя.

Одно дня ти зауважуєш, що щось не так, щось змінилось. Усвідомлюєш, що не має одного із “далеких знайомих” і тривожно запитуєш самого себе: чи часом чогось не трапилось?"

Наступного дня на зупинці шукаєш поглядом “далекого знайомого” і зауважуєш, що не тільки ти сам затужив через відсутність “одного з нас”. Коли твій погляд знаходить відсутнього і зустрічається поглядом, то крім вже звичного кивка з’являється усмішка, яка промовляє сама собою: “я радий тебе бачити”. У відповідь отримуєш також усмішку: “Я також. Все ок”.

Двері відкриваються і кожен виходить на своїй зупинці, продовжуючи свій хід життя.

Великі міста – це велике скупчення людей, які живуть разом, але водночас окремо, які допомагають один одному взаємно, не усвідомлюючи цього, які живуть в одних і тих же будинках, але не відчувають, що живуть під одним і тим самим дахом.

У цьому суспільстві є багато чого, що нас віддалює однин від одного, але попри все є ще багато чого, що зближує один до одного. Адже, жити в єдності – це наша людська природа і наше Божественне покликання.

http://www.rozdum.org.ua/?p=1727#more-1727

Я задумалась. Був час, коли ходила на роботу пішки (20-25 хв) і справді по дорозі вже мало не віталась із чужими знайомими. А потім і справді шукала за ними,коли по дорозі вони мені не стрічались. Хочу повернути ці відчуття.
Пора на роботу! Зараз я як ніколи маю велике бажання. Чи то просто настрій такий, чи справді вже задовго відпочиваю?..

[Гість]

Вчора у мене помер дідусь.
Не те, щоб я сильно з ним близька була... У нас в сім"ї взагалі не дуже прийнята близкість. Просто був собі дід, а тепер його нема. Я не знаю, що робити: плакати не хочу, хоча сум на душі є. Але думаю собі: "а як то- не плакати? Певно тре хоч трохи сльозу пустити :( ". І починаю згадувати свої дитячі роки, канікули, проведені у селі, те, як він нас на велосипеді катав, а зимою - на санях з кіньми. Те, як на Різдвяні свята віншував у хаті з дідухом, а потім гроші всім нам роздавав. Згадую, яким він був. Обіймала я його лиш тоді, коли їхала додому, або приїжджала в село. Бо так треба було. Хоча з роками стала розуміти, що це тре було робити частіше. А тепер думаю собі, певно не варто насильно сумувати за ним? Я помолилась. Але як уявлю собі ту картину... Шо його з нами вже нема. Ком в горлі і сльози на очах. :gore:
Казала мама, що останні години він вже не міг нічо говорити і не рухався, але було видно, шо плакав. Думаю собі, мабуть, хотів ще багато чого сказати нам, рідним, але вже не зміг. Тому просто подумки попрощався з нами.
Пробачте мені, що при такому веселому та радісному святі навіюю на вас сум, та зараз мені потрібно виговоритись. :gore:
Що робити? Продовжувати жити. Звичайно, але як поводитись? Я розгублена. Бо ж вроді тре посумувати,а я-не дуже хочу. Просто сиджу, дивлюсь у вікно і подумки зараз в селі, з батьками та бабусею. Мабуть, якби була там, то точно б очі не висихали. А зараз я тут, за 50 км від них.
Пишу не тому, щоб мене пожаліли, щоб привернути до себе увагу.
Пишу тому, що хочу поговорити, а поки - ні з ким...
Як мені зараз хочеться його обійняти і продовжити йому життя хоч на мить...
Хоча з другого боку розумію, що йому ТАМ, мабуть, краще буде. Бо ТУТ багато болі було, а ТАМ - спокій...

[Marta]

Гість, тема смерті завжди якось збентежує нас, якось заставляє задуматись, згадати, просто посидіти-подумати і згадати.
Я завжди чомусь думаю, що і ми колись будемо там, що і ми колись будемо отак.Чи інакше. Це все незвідане, тому дивне, але всім прийдеться це пройти і варто просто помолитись за його душу, за те, щоб він був там, на небі. Щоб йому було добре там, куди він пішов. Це йому найпотрібніше.
А ще так, згадати всі-всі приємні моменти, запам"ятати його саме таким- усміхненим, веселим.
Десь пам"ятаю вислів, що людина живе- допоки живе в чиємусь серці....

Тема така, що заставляє задуматись. Я теж трохи хочу про сумне- в нас є родина в Америці, тато-мама, дочка-син.
Діти такого ж віку, як ми з Яною- дівчині 25,(як мені) малому 23. все супер, все ок.
Цього літа знайшли в дівчини рак. 4 стадія. Ні з того, ні з сього. Все йде то того самого, і я читала її блог, як вона в свої 25 розмірковує про смерть......вона не має ні сім"ї ще, ні діток, життя тільки починалось, і так рано закінчується, проте вона залишається оптимісткою.
Просто от так само дивлюсь часом в вікно і думаю....

Хоча, я думаю, люди, котрі в останні дні-години-роки відчувають біль, які знають, чим це все закінчиться, вони під кінець вже хочуть, щоб це все швидше закінчилось.....Напевне....Це як роди. Ми не знаємо, що нас чекає, ми багато , весь час про це думаємо, проте в кінці вже хочемо, щоб це таки сталось, ми вже готові до цього і цього бажаємо.
Сльози....
Сльози за тим, що вже не побачимо дорогих серцю людей. Сльози за тим, що вже не скажемо, не обіймемо, не відчуємо....
Нам не дано цього зрозуміти, ми не знаємо, що ЗА тим, проте єдине- це молитва. Вона спасає і тут, і там.....

[happymami]

Гість, згадую, коли в мене помирали бабці, дідусі, по черзі... Спочатку було дуже важко. Коли померла найулюбленіша бабуся. Вона єдина, в кого я була на похороні. Так ставали зірки. Але, пам*ятаю, як померла мама моєї мами - вона не плакала. Вона тільки молилася. Мені аж було дивно. Люди втрачають свідомість, коли їхні мами помирають. А тут моя мама сидить собі і молдиться. Ну всплакнула трішки і все. Я питала обережно здалеку її, чого то так. І мені дуже запамяталися її слова, що плач нічого не дасть і не змінить. Можна рвати на собі волосся, але шо то змінить? Такшо те, що ви кажете, що сумувати треба, я не дуже поділяю. Треба любити того, хто пішов. так, сумувати, коли сумується, але не насильно. Треба краще помолитися, шоб йому там було добре. Коли ми тут плачимо і побиваємося за померлими - їм там ще важче. Краще думати про спасіння їхніх душ. І краще думати про те, що ми маємо жити так, шоб коли вмиратимемо, то не хотіли нічого змінити і не шкодували про намарно витрачений час. Моліться за дідуся і таким чином будете з ним. Не забувайте все, що він для вас робив. Запишіть собі спогади про нього, нехай ваші дітки також зможуть дізнатися. яким чудовим дідусем він був ;-)

[Melisa]

Приходить до нас часто одна особа, котра полюбляє пити з моєї кружки...улюбленої. І таке в мене небажання ту кружку їй давати (чай чи каву їй роблю)! Думаю, чи то побити ту кружку, чи нову собі купити?.. І тут за кілька днів після таких моїх роздумів приходжу я додому з прогулянки з малою і мама мені сповіщає, що випадково збила мою улюблену кружку ?!..... :P :shock: :?
На скільки ж велика сила думки! :)

[Melisa]

Вже кілька днів ходжу з таким відчуттям, що мені чогось бракує. Не то підтримки, не то обіймів, не то любові... Приходжу в церкву-і нічого. Ходила до сповіді-і нічого. :shock:
А вчора на нашій вулиці проходила Хресна дорога. І коли я зі свого балкону побачила тих 200-250 чоловік, коли почула благання "Помилуй нас!", коли побачила той Хрест, на котрому розіп"яли Його, то відчула страх. Таке враження, ніби кінець світу настав. Серце почало битись сильніше. Ком в горлі. Дитині пояснити нічо не можу. А її ж цікавить, куди стільки людей ідуть. Саме в ту хвилину я зрозуміла, чого (чи Кого) мені бракувало в ці дні. Я на стільки віддалилась, що уявити важко було. Але тепер я знову хочу бути з Ним.
Хочу відчути Його присутність, Його підтримку, Його Любов...

[Melisa]

Сьогодні знову зустріла сонце. Не спиться від 5-ї. Вийшла на балкон. Краса. Тиша. Затишно так! Тільки компанії мені ніхто не склав. Ластівок цього року немає. Дуже сумно з цього приводу. Чи не долетіли, чи ще щось сталось, але гніздечко їхнє пустує. І так якось щемить на серці.
Дивлюсь знову на схід сонця. Розумію, що таку красу пропускаю щодня. Якось забуваєш про всі проблеми, забуваєш про все на світі. Милуєшся краєвидом і неймовірно тішишся з того, що можеш все це бачити, відчувати, передавати іншим...
Давайте спостерігати за сходом сонця разом!

[TanenRom]

Nelya підтримую тебе, так прекрасно зустріти новий день - схід сонця :)

[Melisa]

Чи бувають у вас такі дні, коли хочеться тікати? Від себе, від тих, хто оточує, від всього, що вас оточує... В мене цей день-сьогодні. Вдома все добре, дитина-здорова, а на душі, аж криком кричати хочеться. Втікати, втікати і ще раз втікати і подалі, щоб ніхто не чув і не бачив. Усамітнитись десь біля води і просто поспостерігати за травою, деревами, тою ж таки водою... Біля неї я відпочиваю, забуваю про все на світі, задивляюсь в далину, і наче пливу у човні.
Вже й з малою погуляла. І гратись нема бажання, і сидіти вдома, переходячи з одної кімнати в іншу-теж. Вийти? А куди? Мабуть туди, де мене завжди чекають... Де завжди раді моїй присутності... Де розуміють без слів, бо і так все знають...
...
Пішла...