Гість написав:Відчуваю себе по дурному, коли депресія вже скоро мене доїсть, потім приходить якийсь просвіток, котрого
на довго не вистачає, і потім знову мене клинить. Треба періодично волати по допомогу до громадськості, ага. Просто тупо.
А це вже якась гординя. То ваша думка, що то тупо. А особисто я вважаю, шо це дуже навіть добре. Хіба би вам наша писанина нічого не помагає. Але якшо хоч трішки допоможе, якшо хоч трішки розраджує, то чом би не пожалітися нам, ми ж такі самі, багагато в чому розуміємо, як такі ж самі мамусі. Подивіться на цю тему - тут суцільні жалі. І нічого. На то вона й існує, і нічого тут тупого нема. Я теж така колись була -ай, не буду нікому жалітися, нашо когось грузити, нашо принижуватися... Допоки мені священик не пояснив, що це я тупа гордість. Тобто - один з найбільших гріхів. Це так виглядає, ніби Ісус тпомер на хресті, воскрес і каже нам - ідіть, ви вільні від гріхів, я вас врятував. А ми кажемо - ой, Ісусе, та ні, не варто перемйатися, то так тупо, то мої проблеми, мої гріхи, я вже якось сама з ними справлюся, ти йди назад на хрест, чи просто іди по справах, не варто мене рятувати, не варто мені уваг приділяти, бо я потім буду шкодувати, шо тобі відкрився...
Розумієте про шо я?
Якшо в нас є час і є такі ж самі пережиття і ми можемо з вами поділитися методами боротьби з цим дибільним станом, то не відштовхуйте нашу поміч, а пишіть як тільки вас буде клинити вчергове і не соромтеся. тут всі свої, які розуміють і не засуджують (ну може хтось і засуджує, то то не зі зла, а тільки тому, що не був у такій ситуації) ;-) . Хоча наразі всі тільки хочуть допомогти знайти вихід
