Бити чи ні?

[Shalimar]

ну, мої "речі" не про це.
Моє дитятко було вельми веселе з голою дупцьою і спиною в холодригу.

ну, там условие истерического состояния не обязательно)
просто упрямство, например. Выбегать на дорогу, например. Просьбы, угрозы, шлепки - ничего не помогает. Пытаешься увести с проезжей части - протест. И т.п.
Вот как случай в магазине описывали выше...
Я еще не читала об этом явлении, о периоде тантрумов у детей, но там есть какие-то действенные способы, советы, как с ребенком можно договориться, а не просто заставить что-то делать/исполнять.

[mala-karta]

Shalimar, то, як на мене, просто треба підхід до дитини знайти і такій ситуації.

Мені ось цікаво, як вести можна себе, наприклад, в ситуації Перлинки.
Вагітна мама (тобто, скакати, бігати і нести рідні майже 2 річні кілограми вона не може), веде дітьо 3.5 років і чуть менше 2.
Менше починає вириватись на дорогу.
Мама не може його взяти в охапку і нести далі.
Мама не може присісти коло нього і 10 хв вмовляти, тому що старшій дитині 3.5, а не 10 і вона теж, в принципі, може побігти на дорогу.

Чи в моїй. Дитина гасала, трохи спотіла. Надворі досить холодно - не мороз, але холодно-холодно. Дитина хоче пісяти. Дитина хлопчик і може попісяти навстоячки. Але хоче, щоби мама потримала. Мама думає, що краще таки потримати, бо якщо вмовити не вдасться, то бігти 3 хв з мокрою дитиною додому буде гірше ніж 20 секунд голої попи. Дитина попісяла і дитині стає весело і не хоче вдягатися. Дитина крутиться, виривається, регоче. Вдягти мені би його вдалось, мабуть, якщо би він котився по землі (мало того, що неодітий докінця, так ще й по мокрій землі). Розізлившись, шльопнула по попі.
От як тут поступити? Дати котитися по землі, довдягнути і занести зразу додому відігріватися? До речі, кльовий варіант, тільки зараз додумалась. Але мені дуже би не хотілося, щоб в майбутньому були котіння по землі з голим пузом.

[Перлинка]

Дівчата ,я бажаю всім таких діток,до яких буде доходити без фізичного покарання.Тільки я в таке практично не вірю.
Бо переважно у всіх моїх знайомих,які не карають своїх дітей вони реально вилазять на голову.Слова не можна не знають,ніхто для них не є авторитетом,забіяки,кусаються.Я ще якось спокійніше реагую,а мого чоловіка аж підкидає,як приходять до нас в гості.Одну сімю ми вже давно не запрошуємо і не зустрічаємось з ними,бо пришлось їх малого просто відривати від доці,та ще й кілька раз,в той час коли батьки просто напросто не звертали на це уваги.

Також одного разу мамина подруга з внуком прийшла в гості,я не знала куди свою дитину від нього заховати,бо він нормально гратись не вмів ,а лиш підходить і бє,хоч молодший.Не кажучи взагалі ,що на місці не сидить,включив мамі духовку ,де лежали якісь речі ,що поплавились,просто нема слів,як якесь вовченя, я б зтаким навіть боялась з хати вийти.А як з ним говорити?його ж спочатку впіймати треба


Може й бувають такі випадки,коли мама зрослась з дитиною ,огортає її безмкжною любовю,весь час належить дитині,І має до того купу терпіння,як от мала карта 20 і 1 раз говорити щоб не підходив до плити.
Тільки в мене однозначно немає ні стільки сил ні часу ні терпіння ні бажання.

При тому що я дітей караю тільки в екстренних випадках,вже коли нічого не допомагає і нема іншого виходу,для них авторитет всеодно тато.Як не справляюсь і не хочу бити ,то кличу його,іноді варто лиш кликнути,він ще навіть не підійшов,а вже всі шовкові.Бо вони знають,що він не цяцькається,при цьому люблять його не менше ніж мене.

Малий так смішно себе веде під татовим суворим поглядом,понурить погляд,але іноді підіймає очі -прощупує ситуацію,і ручки тримає біля себе,але видно,що чешуться- чешуться зробити шкоду.

Мене в дитинстві ніколи не били,і практично ніколи нічого не забороняли.Я не знаю добре це чи погано до цього часу.Бо з одного боку я виросла сміливою вільнодумною людиною,а з іншого мені важко признавати авторитети,коритись начальству,обставинам і т.д.Звичайно я постійно знаходжу шляхи як цього уникати,і часто це мені навіть на користь,але часто треба й стерпіти,промовчати,а я не можу,від чого також страждаю.

Тому я думаю,що має бути в цьому питанні якась гармонія.
Ясно що тут на форумі всі нормальні люблячі батьки,про неадекват ,алкоголіків,які тупо лупцюють своїх дітей мова не йдеться.
Скоріше за все є діти з якими можна домовитись,але є й такі ,що без ремня ніяк.

[Shalimar]

Дитина гасала, трохи спотіла. Надворі досить холодно - не мороз, але холодно-холодно. Дитина хоче пісяти. Дитина хлопчик і може попісяти навстоячки. Але хоче, щоби мама потримала. Мама думає, що краще таки потримати, бо якщо вмовити не вдасться, то бігти 3 хв з мокрою дитиною додому буде гірше ніж 20 секунд голої попи. Дитина попісяла і дитині стає весело і не хоче вдягатися. Дитина крутиться, виривається, регоче. Вдягти мені би його вдалось, мабуть, якщо би він котився по землі (мало того, що неодітий докінця, так ще й по мокрій землі).

аххаххаххахха!!! :zybu: :thumbsup:
Яа.. когда дойду до этого момента в специализированной литературе, поделюсь))

[гра з вогнем]

мабуть вся різниця у тому, що батьки вважають непослухом, а що прийнятним.
мій син товче все навколо, я й думки не маю товкт його у відповідь. хай товче, раз його зараз це приваблює. якщо він розігравшись ударить мене чи тата, йому говриться, що людей бити не можна, що нам боляче і відправляється у куток.
у кожного з нас різні межі прийнятного для дітей. але, гадаю, в більшості випадків можна знайти вихід без застосування сили.

Було запитання в темі щодо світил педагогіки, я не сильна в педагогіці, але пригадую в школі читали Макаренка, Педагогічну поему. Сподіваюся, ви пам'ятаєте ситуацію, коли Макаренко ударив свого вихованця. Це було один раз, це були ще ті діти, й зовсім інші часи. Наскільки сильно Макаренко описав переживання цього вчинку!
На мій погляд саме в цьому й різниця. Всі можуть зірватися/вдатися, але одні будуть виправдовувати себе і зриватися/вдаватися далі, а інші - визнають свою помилку та шукатимуть шляхів виходу з ситуації. Я можу зрозуміти і одних і других, але перший шлях для мене не прийнятний.

[mala-karta]

ні, не пам'ятаємо таку ситуацію. А чого вдарив?

[гра з вогнем]

з люті, безвиході. довели його...
але варто помітити. це був 1920 рік, діти війни, їм було далеко не 3-4 рочки. Вони могли і здачу дати.

Ось уривок | +

Четвертого декабря в колонию прибыли первые шесть воспитанников и предьявили мне какой-то сказочный пакет с пятью огромными сургучными печатями. В пакете были «дела». Четверо имели по восемнадцати лет, были присланы за вооруженный квартирный грабеж, а двое были помоложе и обвинялись в кражах. Воспитанники наши были прекрасно одеты: галифе, щегольские сапоги. Прически их были последней моды. Это вовсе не были беспризорные дети. Фамилии этих первых: Задоров, Бурун, Волохов, Бендюк, Гуд и Таранец.
...
наутро пришла ко мне взволнованная Лидия Петровна и сказала:

— Я не знаю, как с ними разговаривать… Говорю им: надо за водой ехать на озеро, а один там, такой — с прической, надевает сапоги и прямо мне в лицо сапогом: «Вы видите, сапожник пошил очень тесные сапоги!»

В первые дни они нас даже не оскорбляли, просто не замечали нас. К вечеру они свободно уходили из колонии и возвращались утром, сдержанно улыбаясь навстречу моему проникновенному соцвосовскому выговору. Через неделю Бендюк был арестован приехавшим агентом губрозыска за совершенное ночью убийство и ограбление. Лидочка насмерть была перепугана этим событием, плакала у себя в комнате и выходила только затем, чтобы у всех спрашивать:

— Да что же это такое? Как же это так? Пошел и убил?.. Екатерина Григорьевна, серьезно улыбаясь, хмурила брови:

— Не знаю, Антон Семенович, серьезно, не знаю… Может быть, нужно просто уехать… Я не знаю, какой тон здесь возможен…

Пустынный лес, окружавший нашу колонию, пустые коробки наших домов, десяток «дачек» вместо кроватей, топор и лопата в качестве инструмента и полдесятка воспитанников, категорически отрицавших не только нашу педагогику, но всю человеческую культуру, — все это, правду говоря, нисколько не соответствовало нашему прежнему школьному опыту.
...
В тот год рано начались снежные вьюги, и весь двор колонии был завален сугробами снега, а расчистить дорожки было некому. Я просил об этом воспитанников, но Задоров мне сказал:

— Дорожки расчистить можно, но только пусть зима кончится: а то мы расчистим, а снег опять нападет. Понимаете?

Он мио улыбнулся и отошел к товарищу, забыв о моем существовании.
...
Я вышел из спальни, обратив своей гнев в какой-то тяжелый камень в груди. Но дорожки нужно было расчистить, а окаменевший гнев требовал движения. Я зашел к Калине Ивановичу:

— Пойдем снег чистить.

— Что ты! Что ж, я сюда чернобором наймался? А эти что? — кивнул он на спальни. — Соловьи-разбойники?

— Не хотят.

— Ах, паразиты! Ну, пойдем!

Мы с Калиной Ивановичем уже оканчивали первую дорожку, когда на нее вышли Волохов и Таранец, направляясь, как всегда, в город.

— Вот хорошо! — сказал весело Таранец.

— Давно бы так, — поддержал Волохов.

Калина Иванович загородил им дорогу:

— То есть как это — «хорошо»? Ты, сволочь, отказался работать, так думаешь, я для тебя буду? Ты здесь не будешь ходить, паразит! Полезай в снег, а то я тебя лопатой…

Калина Иванович замахнулся лопатой, но через мнгновение его лопата полетела далеко в сугроб, трубка — в другую сторону, и изумленный Калина Иванович мог только взглядом проводить юношей и издали слышать, как они ему крикнули:

— Придется самому за лопатой полазить!

Со смехом они ушли в город.
...
Жизнь наша сделалась печальной и жуткой. На большой дороге на Харьков каждый вечер кричали:

— Рятуйте!..

Ограбленные селяне приходили к нам и трагическими голосами просили помощи.
...
При воспитательницах уже начали рассказывать похабные анекдоты, грубо требовали подачи обеда, швырялись тарелками в столовой, демонстративно играли финками и глумливо расспрашивали, сколько у кого есть добра:

— Всегда, знаете, может пригодиться… в трудную минуту.

Они решительно отказывались пойти нарубить дров для печей и в присутствии Калины Ивановича разломали деревянную крышу сарая. Сделали они это с дружелюбными шутками и смехом:

— На наш век хватит!

Калина Иванович рассыпал миллионы искр из своей трубки и разводил руками:

— Что ты им скажешь, паразитам? Видишь, какие алегантские холявы! И откуда это они почерпнули, чтоб постройки ломать? За это родителей нужно в кутузку, паразитов…

И вот свершилось: я не удержался на педагогическом канате. В одно зимнее утро я предложил Задорову пойти нарубить дров для кухни. Услышал обычный задорно-веселый ответ:

— Иди ам наруби, много вас тут!

Это впервык ко мне обратились на «ты».

В состоянии гнева и обиды, доведенный до отчаяния и остервенения всеми предшествующими месяцами, я размахнулся и ударил Задорова по щеке. Ударил сильно, он не удержался на ногах и повалился на печку. Я ударил второй раз, схватил его за шиворот, приподнял и ударил третий раз.

Я вдруг увидел, что он страшно испугался. Бледный, с трясущиммися руками, он поспешил надеть фуражку, потом снял ее и снова надел. Я, вероятно, еще бил бы его, но он тихо и со стоном прошептал:

— Простите, Антон Семенович…

Мой гнев был настолько дик и неумерен, что я чувствовал: скажи кто-нибудь слово против меня — я брошусь на всех, буду стремиться к убийству, к уничтожению этой своры бандитов. У меня в руках очутилась железная кочерга. Все пять воспитанников молча стояли у своих кроватей, Бурун что-то спешил поправить в костюме.

Я обернулся к ним и постучал кочергой по спинке кровати:

— Или всем немедленно отправляться в лес, на работу, или убираться из колонии к чертовой матери!

И вышел из спальни.

[Olenka]

Якби Макаренко стукнув хлопця раніше, можливо би і людина та лишилась би жива...

Цікаво, що категорично "не бити" дійсно кажуть мами діток біля року-до року. На Назарчика напав дух протиріччя і неконтрольованість десь в рік і 10 (і то на фоні прорізування 4 зубів одночасно). Це був місяц, який ми досить тяжко пережили. Хоча, і то, вдавалось домовитись різними способами без биття. А до півтора роки взагалі з дитиною практично не було проблем ( і ми досить багато йому дозволяємо, і я також неймовірно люблю свою дитину і ношу в слінгу досі). Сподіваюсь, що биття так і не придасться, але я морально готова це зробити, якщо буде нагальна потреба і обгрунтована необхідність.

Обгрунтована необхідність є тоді, коли твій авторитет дитина до 5 років випробовує і ставить під сумнів, так сказати, намагається "вилізти на голову". І кожна дитина хоч 1 раз пробує це зробити. Якщо в цей момент уступити дитині, то з цьогу моменту почнеться веселеньке життя з неконтрольованою, капризною, маніпулюючою батьками дитиною. Для самої дитини краще, якщо їй не уступити - дитина заспокоюється, світ стає на місце, все правильно - я дитина, а це батьки. Дитина стає чемною і веселою.
Таких критичних моментів може бути всього 3-5 до 5 років, можливо більше і не виникне потреби бити дитину. Можливо, і в ці моменти також получиться обійтись без биття, але може і не получиться. Так що, це нормально і на користь самій дитині.

Не знаю правильних "психологічних" слів для визначення цих критичних моментів, але можу дати джерела, звідки я взяла таку інформацію і такий підхід до виховання дитини (книгу можу дати почитати, лекції послухати).

[гра з вогнем]

Olenka, Задоров не убивав.
А Бендюк швидш за все - це не перше його вбивство. Це післявоєнні роки.

Моїй дитині 2.5. У мене дуже активний хлопець. Але, яка б ситуація не була, я не вважаю лупцюванням вдалим методом. А тим паче, коли це маленька дитина.

У ситуації Макаренка, ці хлопці іншого авторитета й не знали, окрім "виживає сильніший". Та у нас в родинах,. здається, ситуація далеко не першої колонії для безпритульних. Але навіть в цій ситуації Макаренко не виправдовував свого вчинку.

[LeeLoo]

Ja ot 4esno ne rozymijy???Jakwo dutuny butu-vona bude sebe kraw4e povodutu-4u jak???Tak interesno :)