Мама Зозуля і мама Квочка - чи є десь золота серединка?

[Сяна]

погоджуюся з Дашою про безумовну любов треба сприймати дитинку такою, як вона є, і любити її завжди - чемною і нечемною, коли вона сміється і коли плаче чи бешкетує... деяка література допомогла зрозуміти це, виразити словами те, що відчуваю...
а купування різних іграшок щодня, потакання тощо - це не є істинними проявами любові до дитини, як на мене, скоріш навпаки - намаганням жити без конфліктів (хочеш - на, тільки не плач, не сердися...) або ж проявом якоїсь вини і намаганням її "викупити"...

[Natalinda]

А от все інше, повага, прийняття, підтримка - це вже по ситуації. І якраз, якщо на першому місці в нас любов до дитини (а не бажання кращого і т.д.), то й підтримка буде належна: там, де треба - строгість, а в іншій ситуації - навпаки.

Але ж без ситуацій і вчиинків невидно тої любові, ні безумовної, ні умовної.
Одна дитина як виростає, може сказати що я все дитинство хотіла вилосепеда, а ви мені його так і не купили, а інша - що все дитиинство мріяла щоб з мамою і з татом бодай раз в місяць в парк сходити і на лавочці посидти сімєю спокійно і без криків.
Якщо дитина вередує, а ми її безумовно любимо, то як знати чи стогим треба бути, чи навпаки?
Все одно все що ми робимо, то ми робимо виходячи з нашого уявлення про "добро для дитини"

А в ідеалі то добре не лише до людей так ставитися самому, а й щоб вони у відповідь так же ставилися))))
Хоча і до все дозволеності так недалеко)

[Natalinda]

треба сприймати дитинку такою, як вона є, і любити її завжди - чемною і нечемною, коли вона сміється і коли плаче чи бешкетує...

Звісно що треба, 100%, але як на мене любов ота безумовна, вона або є, або її нема, і ніяким треба вона не накличеться.
Я свою дитину люблю навтіь тоді коли вона істерику може закатати, але це не значить що я сижу, дивлюся на неї і намагаюся сприймати її такою як вона є. Я намагаюся різними способами відівчити її від істерик. (Але причиною мого відівчання є переконання в тому що я для себе знаю що істерити - то погано для дитини, і незручно для мами). А дебумовна любов, то швидше ближче до планонічної, сидіти і вздихати собі тихенько в кутику.

Тому думаю що ота золота середина п ро яку питає Леся, для кожного своя, своя для мами і своя для дитини, і дууже рідко вони збігаються.
А батькам справді мже бути легше, коли вони не очікуватиуть від дітей стакана води в старості. Хоча і це для мене не найкращий спосіб виховання(((

[Сяна]

безумовна любо в, як на мене, то не тільки

швидше ближче до планонічної, сидіти і вздихати собі тихенько в кутику.

, а якраз і показати, шо шось тебе розсердило, щось засмутило чи навіть образило в поведінці дитини, а зробити це так, шоб дитина не засумнівалася в тому, шо її люблять і незадоволені не нею вцілому, а окремим вчинком... бо коли кажуть "ти такий чемний, я тебе так люблю" чи "шо ти зробив? ти такий нечемний, як тебе сожна любити" - то про ніяку безумовну любов не йдеться...

[Dashko]

Але ж без ситуацій і вчиинків невидно тої любові, ні безумовної, ні умовної.

А я думаю, якраз навпаки. Може й не видно без вчинків, але любов відчувається завжди.

Якщо дитина вередує, а ми її безумовно любимо, то як знати чи стогим треба бути, чи навпаки?

Бути строгим чи не бути, це вже по ситуації треба дивитися, і робити так, як вважаєш правильним. А безперевне почуття (чи краще сказати відчуття) любові не дасть зробити "не правильно". Наприклад, я часом кричу на дітей. Я вважаю, що це не правильно, що це не для "добра для дитини", просто через те, що нерви не витримують. Але якраз в такі періоди я і втрачаю відчуття любові (звичайно, я не перестаю їх любити, сподіваюся зрозуміла різниця), тому мені не вистачає сили чи "віджартуватися", чи інакше "розрулити" ситуацію.

Все одно все що ми робимо, то ми робимо виходячи з нашого уявлення про "добро для дитини"

Я б так, сказала ,що якраз, коли "в душі" є любов (в конкретний момент), то в нас одне уявлення, а коли немає любові, то інше. І справді, ніби завжди хочемо "як краще", але по різному чінимо.

А в ідеалі то добре не лише до людей так ставитися самому, а й щоб вони у відповідь так же ставилися))))

Думаю, про це взагалі не варто турбуватися. Якщо ти до когось ставишся щиро, то по-перше, робиш все, щоб і він до тебе ставився найкраще ,по-друге, коли починаєш більше дбати, щоб тебе любили, то любов взагалі зникає.

Згідна з Сяною. Це все одно, як ти кудись дуже поспішаєш, і абсолютно не нервуєшся, встигнеш ти чи ні, тим не менш, це не заважає бігти якомога швидше. Так і тут, любиш завжди (і знову хочу наголосити, і відчуття цього не втрачаєш), але це тобі не заважає з розумом підходити до ситуації, і робити все, що від тебе залежить.

[гра з вогнем]

я теж за безумовну любов :)
це коли дитину любиш не залежно від її вчинків, способу життя, здоров'я, присутності і т.п.
та любов, яка зароджується разом з дитинкою :)

безумовна любов не стане на заваді вихованню, а лише піднесе його на інший рівень.

[Lesya]

А якщо це все закладено генетично? і люби - не люби, всі вчинки чи їх повна відсутність нічого не поміняють.

[гра з вогнем]

Прихований текст. Щоб його побачити, Вам необхідно зареєструватися!

отут зрозуміліше (ніж я) написали)

Безусловная любовь; Безусловное принятие — термин, обозначающий принятие и любовь к кому-нибудь, не зависящие от каких-либо временных условий, а опирающиеся на его устойчивый, целостный образ. Такой любви противопоставляется условная любовь, существующая только до тех пор, пока её объект соответствует неким условиям.

[Natalinda]

Наприклад, я часом кричу на дітей. Я вважаю, що це не правильно, що це не для "добра для дитини", просто через те, що нерви не витримують. Але якраз в такі періоди я і втрачаю відчуття любові (звичайно, я не перестаю їх любити, сподіваюся зрозуміла різниця), тому мені не вистачає сили чи "віджартуватися", чи інакше "розрулити" ситуацію.

не розумію я ось того "втрачаю відчуття любові" і "неперестаю їх любити"
Любов або є або нема. Як можна любити моментами???

[Lesya]

От кажуть, що устами немовляти глаголить істина. І малесенька дитина чинить так, як хоче а не як її вчать.

От ситуація на думку спала. Є дитинка віком від року до двох. І народжується в неї сестричка (братик). Одна дитина одразу ж кидається обнімати, цілувати, несе всі свої іграшки, а інша кричить, намагається вдарити, ховає іграшки, вимагає віднести мамюка назад. Чому так? Не думаю що хоч одна мама, кажучи своїй дитині про появу когось молодшого, говорить, що дитятко буде відбирати іграшки, що малюка треба бити...

Кожна мама і тато, які виховують дитину (якщо відкинути варіант коли на дітей начхати і їх виховує вулиця), намагаються закласти моральні цінності, любов, повагу...