в мене певно було трохи простіше.Особливо з другою дитиною.

[b]TYulia[/b] Точно! І я про те думала. То як акумульований досвід всіх мамів :crazy:

Читаю, сміюся аж плачу. Майже як про мене написано :ha:

І ще раз з соцмереж. Почитайте, посмієтесь від душі :hi: Дуууже близько мамусям.

Татуся Бо:

[i]Колись, як я ще тільки мріяла про дитину, я планувала бути ідеальною мамою. Читала різні книжки, дивилася передачі і глибоко занурювалася в питання раннього прикорму.
Звичайно ж я знала все і трошки більше про догляд і виховання дітей. Та я б могла даже виростити ціле покоління супер людей... в своїх думках.
Звичайно ж я краще знала як тим мамам, які вже народили виховувати своїх дітей. Я неустанно ділилася своїми академічними познаніями з раннього прикорму. Я розказувала їм, про особливості раннього розвитку і про благодійний вплив карточок домана в тримісячному віці майбутнього генія. Та шо там, я могла отак посидівши за паперами на роботі прийти до подружки і устроїть показове виступлєніє - "навєдєніє стєрільності в помєщєнії з дєтьмі". Ех, якою ж я була тоді мамашкою.
Я осуждала. Я от бачила дівчинку в сквері яка поклала голову на ручку коляски і задрімала і думала про неї, " от же ж ледацюга, та пішла б погуляла, актівность спорт, сидить дома, нічого не дєлає...".
Ой, скільки я разів думала про те, що так не можна говорити з дитиною.
І отак не можна.
І вобще, сидиш дома, іди розвивайся рости над собою.
А бєрємєнні, хіба вони знали як виношувать? Я знала лучше за них! І про спорт для вагітних і про саморозвиток, і про позитивізм і вообще про все на світі.
Мабуть би отаким гамном я і надалі була, якби Бог не дав мені таку непросту вагітність. Замість саморозвитку, перші три місяці я хотіла спать, ригать, шоб мене ніхто не трогав, тобто взагалі не торкався. Я була як електричний скат. Зле вираженіє ліцца і бажання гірчиці, мяса і спать і ригать, причом одночасно. Далі коли всі ідеальні мами озадачуються пренатальним розвитком плоду і всякими техніками йоги, я думала як виспаться, як не провтикать роботу і "какого хера я сюди прийшла?! ". Потім я взагалі перетворилася на Лінкор "Амєріка". Взуться? То ніжній брейк. Іноді, якщо мені треба було до лікаря на 14:00 то чоловік до роботи взував, вдівав мене і я отак і жила взута і вдіта до його повернення. Єдиними моїм бажанням було лежать, ригать і плакать і спать трошки більше ніж уривками по 3-4 години.
Вже тоді я почала здогадуватися про особливості ідеального материнства. І якось я лізла лінкором амєріка по снігу, мене гамселили внутрі по печінці, мені розтоптували сечовий міхур, по пиці котилися сльози безсилля і тошноти.
Коли акадєміки бєрємєнності пишуть про радість і святість вагітності, і про те що це буде найщасливіший період у вашому житті, то вони трохи преувілічують. Бо у мене особисті спогади про вагітність - тошнота і страшенний переляк за оту зернину в мені.
А що ж потому?
А нічого. Ідеальне материнство кончилось тоді, коли воно отаке маленьке, розсмоктало твої пишні і колись красиві груди до крові. Коли ти не спиш три доби, і воно плаче. А ти вдома сам, і ти не можеш нікому втикнути дитя на руки і сказати, "тепер твоя черга, я піду трохи поплачу у ванній". Тоді якоїсь миті я зрозуміла, що стою над дитиною і реву голосніше чим вона і кричу "доця, скажи, ну шо ти від мене хочеш? ".
Ніхто тоді мені нічого не сказав. Ще довго з молодою мамою ніхто не говорить. Її не існує. Вона обєкт, який рахує акти дефекації, вона ходячий борщ і второє і кампот. Її інтереси, її думки, її бажання ще довго нікого не цікавлять. Я памятаю як спитала подругу після народження дитини, "як ти сама, як ти себе почуваєш, що тобі хочеться, що я можу для тебе зробити? ". У неї блищали сльози і вона сказала, що я перша її про це попитала, що з другого триместру ніхто цим не цікавився.
А ще отак, поклавши руку на серце, хто з чоловіків скаже, що швидко справився з усіма заморочками і швидко повернулися до активного статевого життя? У нас же не прийнято, щоб психолог говорив з родинами де малі діти. І отак мама і татко живуть, як партньори по бізнесу, сплять втрізних кімнатах, і потім мама якось підходить до дзеркала і бачить не красуню Анєчку, за якою кипятком стяв весь клас, а борщ з кашою, в яких плавають фрукти з кампоту, від якого пахне "дєтскім стулом " і отрижками. Бо Анєчки уже нема, про неї всі забули. Бо секс то розкіш в управлінні часом. Бо як же займатися сексом, коли там отето всьо і пролізла голова твого розумацького сина. І книдки пишуть, про діагностіку по цвєту какашок, але ні слова про маму, як про жінку, ні слова про її потреби ф бажання, ні слова про страхи молодого батька.
Так от після народження, ти живеш як в тюрмі. Бо вийти десь далеко з дому то серйозна проблема, якщо ви з коляскою то взагалі кабзда. Пандусів немає , зїздів з тротуарів в більшості своїй теж, власники авто, запаркувавшись лишають прохід для дістрофіка. На всяких культурно массових хернях вам теж не раді, бо "ваш рєбьонок плачет і возможно даже может усраться". Я колись пішла в парк погуляти, дитина заплакала, я вирішила її погодувати, пішла в найдальший кут, прикрила пеленкою і годувала, повернувшись до всіх спиною. Ох шо ж тут почалося.... "Женщіна корміт грудью. Піздєц, піздєц, піздєц "(с). Суспільний осуд був такий, ніби я там не годувала дитя 3 місяців, а занімалась ізвращонним сексом з множеством мужчин. Та пяний мужик, який валявся на березі ставка з голою сракою менше викликав суспільного осуду, ніж моє кормлєніє, де і грудь і дитина були надійно прикриті.
Ну і поради відусіль, чего ви качаєтє? чего ви нє качаєтє? ви і в школу в пампєрсє?
Я звичайно ж читала комаровського і знала, що дитина має спати окремо і всьо такоє. І я хотіла ж бути ідеальною мамою. І бігала щоночі, як в жопу ранєна. І отак не спала кілька місяців майже зовсім, а потім.... потім в мене почалися слухові глюки. Реально глючило. І тоді я знову забила на ідеальне материнство.
Всі ж знають що дитину треба готувати тільки свіжим і корисним. І я ж стрємілась до ідєальної мами. Я вставала пораньше готувала пюре з броколі, пюре з кабачка, що я тільки не витворяла. І потім я як ідеальна мама намагалася нагодувати цим дитину. Там і караблікі літали і самальотікі плавали, а пюре оте закономірно випльовувалося мені в волосся, на стіни і в ліцо. Дитина воліла орать від голоду ніж їсти оту гадість. Якоюїсь миті, я здалась...
А ще ж от треба дітям все свіже, ніяких розігрівань, правильно ж?
Я і варила щораз свіже. і якось отак виявилось, що на кухні стоїть чотири свіжоприготовані страви, а дитина оре і просить вчорашнього борщу.
Отут я і змирилась із своєю неідельною мамськістю.
Бо подумала що дитині і всім оточуючим буде легше, якщо я матиму сили на посмішку, якщо я не стоятиму на кухні весь день а намалюю з дитиною величезного крокодила.
І я зараз прошу вибачення у всіх мам , яких колись засуджувала за не так прибрану хату, за кашу замість суперполєзной цвітной капусти, за те що вони спали поряд з дитиною за все. Дівчата я була не права.
А ще я щиро захоплююся тими татами, які знаходять сили в собі не тільки займатися дитиною і роботою, а й приділяти достатньо уваги дружині. Мужчини, кожен ваш комплімент і поцілунок, це плюс десять до сили, плюс двадцять до винослівості і плюс сто до краси.
І все таки в материнстві треба бути щасливою, а не зациклюватися на кимось вигаланих ідеалах.
У мене все.[/i]

Ще одна надихаюча стаття для втомлених молодих мам :cray:
З фейсбуку.

[b]Sarah Graybill[/b]

[i]Today was a hard day, but it reopened my new-mommy eyes. So if you're a mom, hear me out...

For nine months, Esme was held by me, by my stretching skin and aching joints, as close as anyone could (or will) ever be to me: her tiny feet on my heart, her tiny face near my bellybutton. I cherished the moments she would press her hands against my flesh, or dig her heel into my rib cage, or when I would be watching tv, shirt rolled up and waiting for her movements...to then see the outline of her foot trace a rainbow shape on my skin in the dim light.

Now, she is out here.
I can set her down and do other things; put her in the mamaroo, lay her in a bassinet, prop her in a boppy or sprawl her on the floor. When we go out, she can sleep in her carrier.

But lately, she won't have any of it. When she's not feeding, she's awake, and when she's awake it seems, she's crying.

Until I pick her up.

Or nurse her.

She cries until I scoop her to my chest, let her bury her fuzzy head against my earlobe, and I rest my cheek on her forehead. Her muscles relax, she sighs in that shuddery way babies do when they're catching their breath from screaming, her tears dry and she falls asleep.

And I realized today that the most terrible thing EVER...is when this agitates me.

I can't do laundry or sort papers, shower, nap, complete chores, eat or even use the restroom. I think, "why can't you just let me set you down??"

But tonight I thought of things from her point of view:
For her whole life, she's been held...tightly, warmly, patiently. Never wanting or needing for anything. "Mom" was all around her.

Then she was born, and all of a sudden, life is all vibrating bassinets and lumpy carriers and mechanical rockers and artificial heartbeat sounds. It's always either a little too hot or a little too cold, diapers too wet or too dry, and there's hunger and tiredness and not a single word she knows how to use for any of it. Mom is across the room, or out of the house, or upstairs, but no longer "all around."

If that were me, wouldn't I want a hug?

So tonight as my half-eaten salad sat wilting on the table, papers I was sorting lay in piles over every inch of the floor, loose bobby pins dangled from my undone hair, spit up dried on my shoulder emails saved themselves to the draft folder yet again, and she lay screaming in her bassinet despite being fed/changed/entertained, the weight of her need hit me like a ton of bricks:
The weight of how fast she is growing and changing.

Yes, my back aches...and everything else, but how much longer will she weigh so little I can swoop her in into my arms in a swift and easy movement?

How much longer until she decides toys are too fun to bother with cuddling with me?

How long until she is crawling and walking and forever traveling in other directions besides mine?

How much longer do I have left to be her only comfort, love and joy?

Not long at all...

With renewed tenderness towards this innocent and perfect (although loud) little person, I drew her up onto my shoulder, and just held her. I held her and breathed her in, sang to her until my voice tickled, and swayed with her until my vertebrae groaned. I told her stories until her eyes fluttered closed, and when her tears sprang up again, I repeated all of it. And repeated it and repeated it until she finally drifted off laying on my pillow to the 115th repetition of "let me call you sweetheart."

As a mom, you can't beat yourself up about occasional resentment, or exhaustion, or frustration. After all, before this, you WERE an individual with verifiable selfish needs that were no problem to indulge. You're not perfect. Missing the old "you" happens...

But after you have that moment...where you curse, where you throw up your hands, or text your husband or call your mom, where you eye the bottle of wine in the fridge longingly, or heck---just the outside world on the other side of the window that calls your name...where you burst into tears...or raise your eyes to the sky and beg "what?!" and then "why?!"...

Just remember that you're feeling this way...because you're entering a whole new world.

And after that, remember:
so is she.

And revert back to the tenderness you felt when her existence was still just a dance of footprints on your belly...

Because someday, she will be but a footprint on your memory...and that's if your lucky.

So these are the precious days.

These long, trying, weary and
oh-so-precious days.

Breathe her in while she's still just a breath away.
[/i]

Чудове відео про толерантність. Звиняйте, на англійській мові :pardon: Головна суть - попри різні підходи до виховання дітей, всі ми, найголовніше, - МАМИ :+++:
[i]Прихований текст[/i]

[quote]Без двох рук – з двома діточками
Заїхати у село Залісці Тернопільської області непросто. Прямого рейсу нема, доводиться добиратися, як кажуть, на перекладних – аж трьома маршрутками. У цьому віддаленому від цивілізації селі живе неймовірна жінка Віра Фещук-Омельчук, якій Бозя не дала рук, зате наділила великим серцем і щирою душею. Коли подивишся на цю мужню жінку, усі проблеми і негаразди, що випадають на нашу долю, видаються такими дріб’язковими, що аж соромно стає. Віра не скиглить і не нарікає на долю. Вважає себе щасливою, бо у неї підростає донечка Евелінка, щебетушка, помічниця і порадниця. Евелінка – мамині руки. Їй – два рочки і сім місяців. А місяць тому Віра народила Арсена. На нього – уся надія. Бо як обійтися вдома без сильного, міцного чоловічого плеча? [/quote]
Вся стаття і фото тут
[i]Прихований текст[/i]

Хороша стаття для зняття хронічного стресу :pardon:
[i]Прихований текст[/i]

дещо по темі багатодітності.

[i]Мама с малышом это просто красная тряпка для быка, иногда хочется подойти и посмотреть в зеркало: вдруг я забыла стереть со лба "ПОГОВОРИ СО МНОЙ!" или снять значок "ДАЙ СОВЕТ!".

Целая баталия развернулась на тему мам с детьми, которые буквально пристают к окружающим, кормя грудью, меняя памперсы и гордясь собой. Ладно, соглашусь - бывают и такие. Редко, но БЫВАЮТ. Я вот в своей жизни один раз встречала, поэтому не могу сказать, что их нет совсем.

Но давайте поговорим про обратный случай - когда ОКРУЖАЮЩИЕ достают МАМ. А это я встречаю просто сплошь и рядом, особенно обострение было в период "активного младенчества".[/i]

далі - за посиланням, в блозі цікавої панянки, мами 4-х дітей.
[i]Прихований текст[/i]

не те щоби оптимістична історія, але думаю, що когось надихне чи допоможе щось трохи переосмислити.
[quote][b]Материнське щастя, помножене на вісім[/b]

У Тернополі мешкає унікальна матуся, яка самотужки виховує восьмеро діток. У 33-річної Віри Буцер – п’ятеро дівчаток і троє хлопчиків. А ще три рази поспіль вона народжувала двійнят. Журналіст «НАШОГО ДНЯ» завітала в гості до незвичайного сімейства та на власні очі побачила восьмикратне материнське щастя.
0687
Віру з двома парами двійнят зустрічаю на вулиці. Іринка, Валерія, Юліан та Степанко повертаються із садочка. Коли заходять у квартиру швиденько перевдягаються і біжать на кухню. Старша сестричка Аня готує їм чай. А Віра знайомить нас із наймолодшими двійнятками ­– тримісячними Валентиною та Любою. Дівчатка чемно лежать в колисці і усміхаються. Поки жінки не було старші діти 15-річна Анна та 10-річний Алекс їх доглядали.
Віра та її восьмеро діток живуть у квартирі мами. Також тут мешкає сестра з двома дітками і мама, а ще собака Арчі. Ця чудова сім`я мріє про окреме житло: квартиру чи приватний будинок. Віра знає, в майбутньому усе це в неї буде. Звичайно, було б добре, якби допомогла міська влада. Адже таких унікальних сімей в Тернополі не так багато. Якщо ні, то справляться самі. Головне, щоб діти буди здорові і в державі порядок був, адже від цього залежить багато.
– Люди часто дивуються, як я наважилася народити аж восьмеро діток, – зізнається жінка. – Я ж про це ніколи не шкодую. На все є свій час, своя причина. Зате буде кому піднімати нашу Україну. Спочатку ми у них вкладемо, а потім вони нам віддячать. Я в це вірю.
0605
За чотири роки – шестеро дітей
Віра не сподівалася, що у неї народяться двійнята.
– У мами були двійнята – двоє хлопчиків. Але я не з них, тому й не очікувала на такий сюрприз. Коли ж дівчатка з`явилися на світ, радості не було меж, – розповідає щаслива матуся. – Іринка та Валерія народилися 7 березня, тож зробили мені чудовий подарунок до жіночого свята.
Через кілька місяців жінка вирішила перевірити своє здоров`я. Переживала, що у неї пухлина. Коли зробила УЗД, дізналася, що знову вагітна і знову двійнею. Спершу думала лікар жартує. Коли побачила на власні очі, переконалася. Відтак 25 лютого 2012 року на світ з`явилися Юліан і Степанко.
– До останнього сподівалася, що буде хлопчик і дівчинка. Однак народилися два хлопчики і Юля стала Юліаном, – з усмішкою згадує Віра. – Я ж не хвилювалася, знала, що все буде добре. Їла все, чого хотілося. Мама мені пояснила, що всі мої бажання – це те, чого хочуть мої діти, тому я ні в чому собі не відмовляла. Знала, що для діток головне – спокійна, любляча, задоволена життям мама.
А у 2013 році Віра здивувала тернопільських медиків, народивши третю двійню – дівчаток , яких назвала на честь бабусь – Валентина та Люба.
– Лікарі застерігали, що ми не справимося, адже між народженням двоєнь був зовсім невеликий проміжок, – зізнається жінка. – Однак я у все це не вірила. Все у наших руках – як себе відчуваєш, так воно і буде. Тож мої наймолодші дівчатка народилися здорові.
Народження трьох двієнь за чотири роки – випадок унікальний. Сама Віра про схожих жінок не чула. Каже, в більшості двійні народжуються при штучному заплідненні.
– У мене ж все «натурпродукт», – піджартовує вона. – Я дуже не люблю медикаментів. Тому стараюся їх не вживати і дітей бережу від всякої хімії.
Імена для дітей жінка обирала не випадкові. Називала, на честь рідних та близьких. А ще у їх родині склалася дуже цікава магія чисел. До прикладу, син Алекс народився 19 березня. Сама Віра 19 січня, а її чоловік 19 липня. Хлопці Юліан і Степанко з`явилися на день народження бабусі Люби. Донька Аня народилася 7 грудня, а дівчатка Іринка та Валерія 7 березня. Що це означає, жінка не знає. Але, думає, з часом зрозуміє.
0694
«Про те, що стала багатодітною мамою, не пошкодувала ні на мить»
Віру Буцер часто запитують, як вона дає раду вісьмом дітям.
– Нічого особливого у цьому немає, — з усмішкою відповідає вона. – Діти мені дуже допомагають, бавлять одне одного. Якщо хтось надумав малювати – малюють усі. Хтось вирішив складати конструктор — через кілька хвилин до нього приєднуються інші. Я доволі строга мама, тож мої діти знають, що таке дисципліна та відповідальність. Аня з Алексом дуже допомагають мені з малечею. Вранці старша донька допомагає зібрати в садочок братиків та сестричок. Залишається з дітьми після школи, якщо мені потрібно вирішити якісь справи. Я – сильна жінка, і впевнена, що усіх їх поставлю на ноги, лиш би здоров’я було.
Віра дуже любить вишивати бісером. Привчила до цього матір і доньку. Стіни у квартирі прикрашені чудовими картинами та іконами. Вишивання заспокоює і розслабляє, зізнається жінка.
– Ніколи не думала, що матиму стільки дітей. Але ні на мить не пошкодувала про те, що стала багатодітною мамою – зізнається Віра Буцер. –Я дуже люблю своїх дітей, мені цікаво, якими вони виростуть, що робитимуть, ким стануть.
В оселі Буцерів гамірно і весело. Вони щасливі разом і не уявляють собі життя одне без одного. Усі дев’ятеро мешкають у невеличкій кімнатці, але мріють жити у чудовому будинку. Хочеться вірити, що дуже швидко їх бажання стане реальністю. Адже ця чудова сім’я заслуговує на це.
Юля ТОМЧИШИН.[/quote]
[i]Прихований текст[/i]
а тут відео із "ТСН":
[i]Прихований текст[/i]
є ще трохи статей в інтернеті про цю сім"ю.
щиро вболіваю за вирішення їхнього житлового питання.