Lilia » 16 березня 2010, 19:11
«Як же я тебе чекала…»
Дуже рідко про те, що чекав, скаже малечі Татко… Так, Він звісно чекав, уявляв, думав… Він, звісно, і лякався, і радів… Він хотів, сина чи доньку – байдуже, Він хотів дитину! А ще Він планував – де поставити оту колиску і як викроїти принаймі тиждень відпустки. І рахував – чи вистачить на модняцьку вибрану коляску, на хрестини, на «подяки» усім лікарям. І часом підпускав таки думку «А може в Неї чи в Нього такі очі, як в мене! Мої сині очі!». І молився за Їх здоров’я, за Їх життя...
А Вона?… А Вона чекала…
Чекала болю, бо знала, що інакше не буває: «…Шоб тобі не казали, а боліти буде сильно!...», «…Я кричала, як дурна!...», «…Першого народила, як по-маслу, а за другим добу відмучила і за двох відболіло…», «…Буває, дорогі мої, що просто болить; буває, що дуже болить; буває, що болить нестерпно. А є ще біль у пологах…»
Чекала також, коли нарешті Її тіло буде належати тільки Їй. Щоб не було того живота, тих плям, тієї втоми чи безсоння. Щоб одягнути нарешті улюблені джинси, знайти, куди закинула все взуття на шпильці, і знати, що точно помістишся в свій червоний сарафан. І щоб можна було підморгнути Отому, високому-незнайомому напроти.
Чекала, коли ж це закінчиться… Дзвінки щодня – акуратне «Як ти себе почуваєш?», чи обережне «Ти вдома?», а чи наглюче «Ти ше нє???». Погляди на вулиці – співчутливі від старших жінок, здивовані від дітей, зневажливі якісь від молодих хлопців і дівчат, радісні або заздрісні від ровесниць. Це у них там, на сході, – «Благословенна Плодом», кланяються зустрічні, оточують прекрасним, просять торкнутися дерева плодового, аби урожай був щедрий… А у нас – місцем не поступляться в маршрутці… Коли ж це закінчиться?
Коли ж це закінчиться? Коли ж, нарешті, оте, інше, почнеться? Інше життя, де я – Мама!
Вона чекала початку, коли розбудить Його серед ночі чи потелефонує серед дня а чи втішить зранку, – «Нам пора!». Чекала дня, коли буде знати – вже недовго. Чекала години, коли зрозуміє – останні зусилля. Чекала хвилини Зустрічі. Бо увесь цей час Вона найбільше, найбільше за все, чекала цієї Зустрічі.
Вона ж бо знала, що Воно є. Відчувала Його рухи. Знала, що важить вже ого-го, що зранку активнее і рухливе, а вдень спить, заколисане Її ходою. Переживала, чи здорове, чи добре Йому там догори дригом, яке Воно взагалі? І часом підпускала таки думку «А може в Неї чи в Нього такі очі, як в мене! Мої карі очі!».
І чекала того щастя Їхньої Зустрічі, коли прийде в цей світ таке бажане і люблене дитя. І чекала того Дива – бо ж якщо дивом є пророщена житом зернина, розквітла квітка, курчатко з яєчка – то хіба ж не Дивом Дивним назвати народження дитини?
Чекала і хотіла побачити, пригорнути, зігріти… От Воно, моє Дитя – живе, рідне, здорове! Хлопчик! Син! Як же я тебе чекала! А очі сині – Таткові...
«Як же я тебе чекала…»
Дуже рідко про те, що чекав, скаже малечі Татко… Так, Він звісно чекав, уявляв, думав… Він, звісно, і лякався, і радів… Він хотів, сина чи доньку – байдуже, Він хотів дитину! А ще Він планував – де поставити оту колиску і як викроїти принаймі тиждень відпустки. І рахував – чи вистачить на модняцьку вибрану коляску, на хрестини, на «подяки» усім лікарям. І часом підпускав таки думку «А може в Неї чи в Нього такі очі, як в мене! Мої сині очі!». І молився за Їх здоров’я, за Їх життя...
А Вона?… А Вона чекала…
Чекала болю, бо знала, що інакше не буває: «…Шоб тобі не казали, а боліти буде сильно!...», «…Я кричала, як дурна!...», «…Першого народила, як по-маслу, а за другим добу відмучила і за двох відболіло…», «…Буває, дорогі мої, що просто болить; буває, що дуже болить; буває, що болить нестерпно. А є ще біль у пологах…»
Чекала також, коли нарешті Її тіло буде належати тільки Їй. Щоб не було того живота, тих плям, тієї втоми чи безсоння. Щоб одягнути нарешті улюблені джинси, знайти, куди закинула все взуття на шпильці, і знати, що точно помістишся в свій червоний сарафан. І щоб можна було підморгнути Отому, високому-незнайомому напроти.
Чекала, коли ж це закінчиться… Дзвінки щодня – акуратне «Як ти себе почуваєш?», чи обережне «Ти вдома?», а чи наглюче «Ти ше нє???». Погляди на вулиці – співчутливі від старших жінок, здивовані від дітей, зневажливі якісь від молодих хлопців і дівчат, радісні або заздрісні від ровесниць. Це у них там, на сході, – «Благословенна Плодом», кланяються зустрічні, оточують прекрасним, просять торкнутися дерева плодового, аби урожай був щедрий… А у нас – місцем не поступляться в маршрутці… Коли ж це закінчиться?
Коли ж це закінчиться? Коли ж, нарешті, оте, інше, почнеться? Інше життя, де я – Мама!
Вона чекала початку, коли розбудить Його серед ночі чи потелефонує серед дня а чи втішить зранку, – «Нам пора!». Чекала дня, коли буде знати – вже недовго. Чекала години, коли зрозуміє – останні зусилля. Чекала хвилини Зустрічі. Бо увесь цей час Вона найбільше, найбільше за все, чекала цієї Зустрічі.
Вона ж бо знала, що Воно є. Відчувала Його рухи. Знала, що важить вже ого-го, що зранку активнее і рухливе, а вдень спить, заколисане Її ходою. Переживала, чи здорове, чи добре Йому там догори дригом, яке Воно взагалі? І часом підпускала таки думку «А може в Неї чи в Нього такі очі, як в мене! Мої карі очі!».
І чекала того щастя Їхньої Зустрічі, коли прийде в цей світ таке бажане і люблене дитя. І чекала того Дива – бо ж якщо дивом є пророщена житом зернина, розквітла квітка, курчатко з яєчка – то хіба ж не Дивом Дивним назвати народження дитини?
Чекала і хотіла побачити, пригорнути, зігріти… От Воно, моє Дитя – живе, рідне, здорове! Хлопчик! Син! Як же я тебе чекала! А очі сині – Таткові...
