mari » 10 лютого 2012, 20:20
«ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ»
Дорогому Лідусику пишу листа. Лідочка — хорошая і славна дівчинка. Вона любить віршики. Як же Лідочка поживає? Я дуже часто почуваю лице і руки - Ваші і Ваш сміх і усміх Ваш і сум. Лідуся, не сумуйте, Павлусь хоч би там що, дак Вас найбільш цінує... Пишіть до мене, котенятко. Опишіть мені оте, як у Вас у бібліотеці собачка голодна до Вас ходить, а Ви свого сніданку не їсте, а їй даєте. Ну, ніжний хлопчику, цілую Вас у лобик і очки. Ручкам і ніжкам привіт! Ваш Пав. Цілуйте маму".
Носик. Вушко. Ротик. Драстуйте, наш любий носку, вушку, ротку! Так я вас давно не бачив! Сині шпалери неба подекуди поодставали, а ще й осінь: попід горами сади і так собі садочки, — а ще осінь; поруділи дні, пошерхло-глухли — осінь, осінь; і коло вікон щось стоїть, і в хату не охотиться. Ось і нам аж надто від тієї тиші, від того стояння, від тієї руді, коливання... А ввечері помовчить добре місяць, а уночі помовчить добре він ще й зійде з глузду, так якось незручно він засне, що тіні аж через увесь той світ, як на картині Гойя, що тіні... Аж гавкають собаки... Лист до Лідусі. Його писав місяця з півтора тому. Так і не закінчив. Та так і не послав".
"Пушинко наша, Пушка! Зараз ніч. Перестало чути і туркотіння радіо наді мною, пішли співробітники газети додому — і я тепер сам. Можу сидіти собі скільки завгодно над книжками, можу думати, не затикаючи пальцями слуху, бо навкруг — тиша, тиша... Так мені добре, що хоч якась собі кватира, нехай вогка, нехай не вічна, а все ж таки є... Книги свої, київські, Пушиночко, я вже розгортаю. Читаю їх, Пушуні, по давній своїй звичці: сім книжок разом, але — уважно читаю й передумую, бо не в многознанії, казав Сковорода, а в многожванії. Так того знанія і жванія у мене мало, що сором зватися поетом... У мене давно серйозність стукається в мозок, а серце ще часом доводить, що перші три книги — то таки твої (мої)... От із цих рядків сміятися можна здорово: та воно й правда, я смішно думаю й смішно його висловлюю. Пушиночка не засміється — знаю... Пам’ятаєте, Лідо, Ви прохали мене писати про себе, через те я тільки про себе... Історію Слобожанщини вивчаю. Цими днями мені пощастило знайти багато книг щодо історії, населення, природи, заснування університету — тощо... Харків багато красивих од природи місцевостей має, тільки ж ніхто тут не дбає за них. Був вчора на відкритті 1-го українського державного театру. Сили в театрі є, і безперечно Юра своє тут зробить".
П.Тичина
- | +
- ***"Страшне чиєсь припущення: з часом люди зовсім перестануть любити. Любов знатимуть лише обрані. Для решти ж почуття буде невідомим... Припущення жорстоке, хоча якісь тенденції в цьому напрямі, здається, з’явились. Як їх уникнути? Яким сонцем відвернути вселюдське похолодання? Чи, може, ці зміни в людях лише уявні, може, так завжди було? Зникнення любові означало б зникнення життя".
О.Гончар
Вона прийшла, непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
Кланяюся моїй маленькій господині!
Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — дуже скучив. Точно повідомити тобі, коли приїду, зараз не можу, бо ще не ясно, коли будемо підписувати при значення і коли засідатиме кафедра, де я захищатиму свою наукову працю, яку зараз, до речі, ще тільки доводжу до кондиції.
Уявляю, як ти радуєшся, що вередливий чоловік може зайвий день побути в Києві. Маленький тигре, якби міг, то сьогодні не писав тобі цього непотрібного листа, а з’явився б власною персоною. Чесно кажучи, коли їхав від тебе, то побоювався, що по парубоцькій привичці ще буду кидати на дівчат ласі погляди, але боявся даремно. Тепер для мене існуєш тільки ти. От. Ясно, смугаста? Якщо не подобається тобі, то пожалійся в міліцію.
Одержав листа від матері. Вона проти тебе нічого не має, тільки цікавиться, хто ти за одна, та ще совітує мені взнать, чи ти не будеш єрепениться, якщо мати буде жи ти з нами. Можу процитувати маму дослівно: "Мені дуже бажається, щоб ти женився раз, а не так, як ото є, що ту і оженився, а тут розходяться. Хай і вона знає, що в тебе є мати, щоб тобі не сказала, що, мов, твоя мати нам не нужна".
Я тут нічого не змінив, тільки розставив коми. В цьому питанні я з мамою згоден від першого до останнього слова, Малюсю. І раджу тобі краще привикати до думки, Що будемо жити з матір’ю, а не вигадувати небилиць. Мити в мене одна, і я в неї один. Ти повинна її любить, бо вона ж мені й тобі зла не бажатиме. Ясно, Люсьок?
Думаю про тебе страшно багато, аж зло бере. Люблю, І скучаю, і обнімаю, і цілую і... і... і...
Твій чолов’яга Васильок".
В.Симоненко
Не перші ми і не останні –
Хоч віють бурі навісні,
Серця скоряються коханню,
Як сад скоряється весні.
Когось вітри таки розвіють,
Хтось витримає злобний тиск.
Не слухай більш обмови Змія,
Моя Любове, ти світись —
Терпінням, ласкою, смиренням,
Храни в собі сердечний Рай,
І зламану очеретинку —
Саму себе! — не доламай.
Не перші ми і не останні,
Минають бурі навісні:
Серця скоряються коханню —
Як сад скоряється весні!
16 лютого 2003 р.
Т.Майданович
"Мила, хороша моя Маша! Написавши ці слова, замислився з пером у руці. Не знаю, що я хотів сказати, не вмію ясно висловити, та основний мотив був той самий: люби мене, а я вже так тебе люблю і ще так любитиму, що тобі не буде холодно і нудно жити на світі. Мила, як можемо з тобою весело працювати й розумно втішатися. Водночас завжди бачу, як висить у мене над головою небезпека розриву наших взаємин, і ця небезпека постає переді мною, коли я найменше на неї сподіваюся".
М.Вовчок
вересень 1856р.
"Високоповажная панно Олександро Григорівно!
Була в мене добра думка листуватись із своїми гарними землячками; отже жизнь ухопила мене у свої лапи і завертіла так, що й добрії думки занедбовуєш. Вибачайте і не осудіте мене, Добродійко ласкава. Найкраще Ви вчините, як чистим серцем дасте моєму слову віру, що всякій добрій людині бажав би я догодити; та що ж, коли в мене більше діла, ніж часу? Знайте хоть се, що до кого раз повернулося моє серце, то й довіку лежатиме, і свята в моїй душі пам’ять того чоловіка, котрий ущасливив мене хоть на годину. А правду щиру треба сказати, що, наслухавшись Ваших пісень, я довго не зміг би до себе прийти за великим душевним восторгом. Боже мій! скільки в нас добра на Вкраїні, і ніхто тому добру ціни не знає! бо закидана рідна сторона наша всякою негіддю, котора всюди в вічі лізе, куди ні обернешся. Тим то й трудно добро в нас ізнайти, а знайшовши, одділить його од негіді і добрим розумом ціну йому зложить. І самі ми тії люде, которі здаємось кращі од інших, самі ми, Добродійко, ходимо часто в тумані і живемо чужою оманою, не бачачи й серцем не чуючи рідного святого добра свого. Коли хочете знать, то батьки й діди наші прожили вік свій поночі, і хоть що вбачали, то не інако, як при чужому каганцеві; а праведне сонце не для їх сіяло. Оце ж нашому вікові судилось Божого світу дождаться. Проходить ніч, настає ранок, далеко сягає око наше по рідним степам і побережжям, і розпознаємо ми добре, що ми ні в Німеччині, ні Московщині, а в себе дома, на Вкраїні. Привітай же всяке, хто кого стріне в полі чи в дорозі, рідним словом і ласкавим поглядом! Порідшало вас, земляки мої, на Вкраїні; перемішались ми з усяким язиком, а найбільш між тими, которі повинні б перевести; вийшло з них таке, що до ніякого плем’я не пристануть: чужоземці в рідній землі, чужоземці і всюди, де ні появляться. Не обідив Господь нічим України: які квітки цвітуть у нас! які пісні співають!.. Се наше діло; а ви, наші земляки, рожеві квітки наші, темнотою прив’ялені, вмивайтесь Божою росою, бо настав благодатний ранок, і процвітайте душевною красою, во славу Господню і радість людям. Із’їздив я світ, стрічав багато дівчат і молодиць панського роду; а серце моє рідко поверталось. Поверталось воно тільки до сестер своїх, до українок, которі рідним голосом до його промовляли. Слухайте ж і не занедбайте сього мого слова..."А коли любо Вашому серцю розмовляти з Богом рідною піснею, то й розмовляйте. Од людей того не почуєте, що вона Вам промовить словом і голосом. Свята скарбоня духу народнього! найкращі душі складали в неї своє негибнуще добро і завітовали його нам, дітям своїм. Не всякому дається скарб сей: дається він тільки родичам по красоті душевній. Радуймося ж серцем і благодарім Богові, що дав нам зрозуміти ціну сьому сокровищу! Тепер Ви проживаєте найкращу пору своєї жизні. Знайте, що які б ні були в Вас тепер смутки, а кращого нічого в світі не дознаєте".
П.Куліш
"Ви, певно, й не надієтесь листа від мене, а щонайменше здивуєтесь, що й нараз припекло мені по так довгім часі, як ми бачились, писати до Вас... А діло, про котре хотів писати Вам, ось яке. Що сказали б Ви, якби який-небудь галичанин, приміром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою? ...Я на хвилину лишаю на боці те, що може сказати Ваше серце...
Припускаю тілько, що серце Ваше не скаже безоглядно veto, бо в такім разі всяка дальша розмова неможлива і безхосенна, і коли б справді серце Ваше було противне сему ділу, то я надіюсь, що Ви одним одвертим і щирим словом зробите кінець усім моїм мріям і надіям..."
"А любов? Як бути з нею? Ах, Ольго, хіба ж така делікатна матерія, як любов, дається знаннями? Хіба вона не той дух, хіба ж вона не проходить через ніч, не виростає з тихої симпатії, з рівності думок і переконань, які дають їй тривку і здорову підставу, дають їй поле для розвитку і зросту".
І.Франко
[color=#0000FF]"Кохання — це зойк крові, це безумний, непереможний голод тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і, коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл. Любов — це вростання, це просякнення до найтілесніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою... Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, скільки вистачить тіла і вогню. А любити одночасно можна тільки одного. Вростати можна тільки н одну душу, і одна душа тільки може пройнять всю істоту до кінця... Кохання є цвіт, з якого виростає рідкий овоч — любов. Без цвіту нема плоду, але цвіт не є плід і не всякий цвіт перетворюється в плід. Тисячі кохань обсипаються безплідними, усихають, не встигши розквітнути до зерна любові".
Цей роздум про кохання письменник Володимир Винниченко заніс до свого "Щоденника" 1919 року, через вісім років подружнього життя, і, вочевидь, у шлюбі з Розалією Ліфшиць почувався щасливим.
"...Гуси до нас прилетіли, качки, лебеді... Вони ж через Україну летіли, і на крилах у них, напевно ж, іще залишилися шматочки сонця українського! Ну, й скинуло б котре, щоб хоч подивитися, щоб хоч очі свої погріти, а я вже не кажу — душу. Ні, летять далі, летять промінням українським облиті, — і хоч би тобі "ха"! А що їм? Кожне з них летить "додому", де знайде собі пару, збудує гніздечко, вилупить діти... Що йому до мене? Що в мене гнізда нема? Пари нема, дітей нема? Так у його ж це все є!.. І що йому до мене? А потім кожне із них знає, що на люту зиму воно до вирію поверне — там буде тепло, там буде затишно... А тут гнись сам, клацай зубами, болій душею за рідних, за справу, за роботу... Які ж ми товариші з птицями крилатими? Ми тепер плазуни, що в норах... Про нас тепер можна сказати, перефразувавши Горького: "Загнанный ползать — летать не может". Та ще "загнанный" не з приборканими, а вирваними крилами... А приїдеш? Чи ні? Я ж виглядаю, виходжу на Печору й виглядаю!"
***
Безмірно дякую тобі і цілую, цілую, цілую... Я тебе так чекаю. Але й боюсь, бо Печора обміліла сильно цього літа... О Господи! Так мене, бідолагу, запроторили, що ні проїхати, ні пройти... А жду я тебе, жду... Нспже не приїдеш? Що ж я тоді робитиму... Коли ж ти будеш? Коли-и-и? Цілую тебе, мою голубку вірну. Безконечно хочу тебе обняти, поговорити, подивитись на тебе. Хай буде тобі легко!"
***13 листопада 1936р.
"47 весна мені сьогодні! Я вже дорослий! Дорослий, а жити без твого опікування не можу. І я тисячу разів благословляю тебе в цей "радісний і святий" для мене день. Вітаю воднораз і тебе з твоєю "весною", що стукне з місяць од сьогодні. Бажаю я тобі сили, мудрості, здоровля, радості й любові. Любові краще за все... до мене. А тебе щоб усі любили! Тільки щоб любов моя була дужча за всіх, щоб вона гріла тебе так, як я хочу тебе теплити, обгортати та ласкавити, дорога ти моя і дружина, і матір, і друг, і оборонець найдорожчий мій! Де ти тепер?Тільки тебе нема близько — і так тебе хочеться, і так тебе хочеться, що й Господи!..".
О.Вишня
«ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ»
[color=#BF0040]Дорогому Лідусику пишу листа. Лідочка — хорошая і славна дівчинка. Вона любить віршики. Як же Лідочка поживає? Я дуже часто почуваю лице і руки - Ваші і Ваш сміх і усміх Ваш і сум. Лідуся, не сумуйте, Павлусь хоч би там що, дак Вас найбільш цінує... Пишіть до мене, котенятко. Опишіть мені оте, як у Вас у бібліотеці собачка голодна до Вас ходить, а Ви свого сніданку не їсте, а їй даєте. Ну, ніжний хлопчику, цілую Вас у лобик і очки. Ручкам і ніжкам привіт! Ваш Пав. Цілуйте маму".
Носик. Вушко. Ротик. Драстуйте, наш любий носку, вушку, ротку! Так я вас давно не бачив! Сині шпалери неба подекуди поодставали, а ще й осінь: попід горами сади і так собі садочки, — а ще осінь; поруділи дні, пошерхло-глухли — осінь, осінь; і коло вікон щось стоїть, і в хату не охотиться. Ось і нам аж надто від тієї тиші, від того стояння, від тієї руді, коливання... А ввечері помовчить добре місяць, а уночі помовчить добре він ще й зійде з глузду, так якось незручно він засне, що тіні аж через увесь той світ, як на картині Гойя, що тіні... Аж гавкають собаки... Лист до Лідусі. Його писав місяця з півтора тому. Так і не закінчив. Та так і не послав".
"Пушинко наша, Пушка! Зараз ніч. Перестало чути і туркотіння радіо наді мною, пішли співробітники газети додому — і я тепер сам. Можу сидіти собі скільки завгодно над книжками, можу думати, не затикаючи пальцями слуху, бо навкруг — тиша, тиша... Так мені добре, що хоч якась собі кватира, нехай вогка, нехай не вічна, а все ж таки є... Книги свої, київські, Пушиночко, я вже розгортаю. Читаю їх, Пушуні, по давній своїй звичці: сім книжок разом, але — уважно читаю й передумую, бо не в многознанії, казав Сковорода, а в многожванії. Так того знанія і жванія у мене мало, що сором зватися поетом... У мене давно серйозність стукається в мозок, а серце ще часом доводить, що перші три книги — то таки твої (мої)... От із цих рядків сміятися можна здорово: та воно й правда, я смішно думаю й смішно його висловлюю. Пушиночка не засміється — знаю... Пам’ятаєте, Лідо, Ви прохали мене писати про себе, через те я тільки про себе... Історію Слобожанщини вивчаю. Цими днями мені пощастило знайти багато книг щодо історії, населення, природи, заснування університету — тощо... Харків багато красивих од природи місцевостей має, тільки ж ніхто тут не дбає за них. Був вчора на відкритті 1-го українського державного театру. Сили в театрі є, і безперечно Юра своє тут зробить".
П.Тичина
[/color]
[spoiler=][color=#BF00BF]***"Страшне чиєсь припущення: з часом люди зовсім перестануть любити. Любов знатимуть лише обрані. Для решти ж почуття буде невідомим... Припущення жорстоке, хоча якісь тенденції в цьому напрямі, здається, з’явились. Як їх уникнути? Яким сонцем відвернути вселюдське похолодання? Чи, може, ці зміни в людях лише уявні, може, так завжди було? Зникнення любові означало б зникнення життя".
О.Гончар
Вона прийшла, непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
Кланяюся моїй маленькій господині!
Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — дуже скучив. Точно повідомити тобі, коли приїду, зараз не можу, бо ще не ясно, коли будемо підписувати при значення і коли засідатиме кафедра, де я захищатиму свою наукову працю, яку зараз, до речі, ще тільки доводжу до кондиції.
Уявляю, як ти радуєшся, що вередливий чоловік може зайвий день побути в Києві. Маленький тигре, якби міг, то сьогодні не писав тобі цього непотрібного листа, а з’явився б власною персоною. Чесно кажучи, коли їхав від тебе, то побоювався, що по парубоцькій привичці ще буду кидати на дівчат ласі погляди, але боявся даремно. Тепер для мене існуєш тільки ти. От. Ясно, смугаста? Якщо не подобається тобі, то пожалійся в міліцію.
Одержав листа від матері. Вона проти тебе нічого не має, тільки цікавиться, хто ти за одна, та ще совітує мені взнать, чи ти не будеш єрепениться, якщо мати буде жи ти з нами. Можу процитувати маму дослівно: "Мені дуже бажається, щоб ти женився раз, а не так, як ото є, що ту і оженився, а тут розходяться. Хай і вона знає, що в тебе є мати, щоб тобі не сказала, що, мов, твоя мати нам не нужна".
Я тут нічого не змінив, тільки розставив коми. В цьому питанні я з мамою згоден від першого до останнього слова, Малюсю. І раджу тобі краще привикати до думки, Що будемо жити з матір’ю, а не вигадувати небилиць. Мити в мене одна, і я в неї один. Ти повинна її любить, бо вона ж мені й тобі зла не бажатиме. Ясно, Люсьок?
Думаю про тебе страшно багато, аж зло бере. Люблю, І скучаю, і обнімаю, і цілую і... і... і...
Твій чолов’яга Васильок".
В.Симоненко[/color]
[color=#800040]Не перші ми і не останні –
Хоч віють бурі навісні,
Серця скоряються коханню,
Як сад скоряється весні.
Когось вітри таки розвіють,
Хтось витримає злобний тиск.
Не слухай більш обмови Змія,
Моя Любове, ти світись —
Терпінням, ласкою, смиренням,
Храни в собі сердечний Рай,
І зламану очеретинку —
Саму себе! — не доламай.
Не перші ми і не останні,
Минають бурі навісні:
Серця скоряються коханню —
Як сад скоряється весні!
16 лютого 2003 р.
Т.Майданович
[/color]
[color=#BF0000]"Мила, хороша моя Маша! Написавши ці слова, замислився з пером у руці. Не знаю, що я хотів сказати, не вмію ясно висловити, та основний мотив був той самий: люби мене, а я вже так тебе люблю і ще так любитиму, що тобі не буде холодно і нудно жити на світі. Мила, як можемо з тобою весело працювати й розумно втішатися. Водночас завжди бачу, як висить у мене над головою небезпека розриву наших взаємин, і ця небезпека постає переді мною, коли я найменше на неї сподіваюся".
М.Вовчок
вересень 1856р.
[/color]
[color=#800000]"Високоповажная панно Олександро Григорівно!
Була в мене добра думка листуватись із своїми гарними землячками; отже жизнь ухопила мене у свої лапи і завертіла так, що й добрії думки занедбовуєш. Вибачайте і не осудіте мене, Добродійко ласкава. Найкраще Ви вчините, як чистим серцем дасте моєму слову віру, що всякій добрій людині бажав би я догодити; та що ж, коли в мене більше діла, ніж часу? Знайте хоть се, що до кого раз повернулося моє серце, то й довіку лежатиме, і свята в моїй душі пам’ять того чоловіка, котрий ущасливив мене хоть на годину. А правду щиру треба сказати, що, наслухавшись Ваших пісень, я довго не зміг би до себе прийти за великим душевним восторгом. Боже мій! скільки в нас добра на Вкраїні, і ніхто тому добру ціни не знає! бо закидана рідна сторона наша всякою негіддю, котора всюди в вічі лізе, куди ні обернешся. Тим то й трудно добро в нас ізнайти, а знайшовши, одділить його од негіді і добрим розумом ціну йому зложить. І самі ми тії люде, которі здаємось кращі од інших, самі ми, Добродійко, ходимо часто в тумані і живемо чужою оманою, не бачачи й серцем не чуючи рідного святого добра свого. Коли хочете знать, то батьки й діди наші прожили вік свій поночі, і хоть що вбачали, то не інако, як при чужому каганцеві; а праведне сонце не для їх сіяло. Оце ж нашому вікові судилось Божого світу дождаться. Проходить ніч, настає ранок, далеко сягає око наше по рідним степам і побережжям, і розпознаємо ми добре, що ми ні в Німеччині, ні Московщині, а в себе дома, на Вкраїні. Привітай же всяке, хто кого стріне в полі чи в дорозі, рідним словом і ласкавим поглядом! Порідшало вас, земляки мої, на Вкраїні; перемішались ми з усяким язиком, а найбільш між тими, которі повинні б перевести; вийшло з них таке, що до ніякого плем’я не пристануть: чужоземці в рідній землі, чужоземці і всюди, де ні появляться. Не обідив Господь нічим України: які квітки цвітуть у нас! які пісні співають!.. Се наше діло; а ви, наші земляки, рожеві квітки наші, темнотою прив’ялені, вмивайтесь Божою росою, бо настав благодатний ранок, і процвітайте душевною красою, во славу Господню і радість людям. Із’їздив я світ, стрічав багато дівчат і молодиць панського роду; а серце моє рідко поверталось. Поверталось воно тільки до сестер своїх, до українок, которі рідним голосом до його промовляли. Слухайте ж і не занедбайте сього мого слова..."А коли любо Вашому серцю розмовляти з Богом рідною піснею, то й розмовляйте. Од людей того не почуєте, що вона Вам промовить словом і голосом. Свята скарбоня духу народнього! найкращі душі складали в неї своє негибнуще добро і завітовали його нам, дітям своїм. Не всякому дається скарб сей: дається він тільки родичам по красоті душевній. Радуймося ж серцем і благодарім Богові, що дав нам зрозуміти ціну сьому сокровищу! Тепер Ви проживаєте найкращу пору своєї жизні. Знайте, що які б ні були в Вас тепер смутки, а кращого нічого в світі не дознаєте".
П.Куліш
[/color]
[color=#FF4040]"Ви, певно, й не надієтесь листа від мене, а щонайменше здивуєтесь, що й нараз припекло мені по так довгім часі, як ми бачились, писати до Вас... А діло, про котре хотів писати Вам, ось яке. Що сказали б Ви, якби який-небудь галичанин, приміром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою? ...Я на хвилину лишаю на боці те, що може сказати Ваше серце...
Припускаю тілько, що серце Ваше не скаже безоглядно veto, бо в такім разі всяка дальша розмова неможлива і безхосенна, і коли б справді серце Ваше було противне сему ділу, то я надіюсь, що Ви одним одвертим і щирим словом зробите кінець усім моїм мріям і надіям..."
"А любов? Як бути з нею? Ах, Ольго, хіба ж така делікатна матерія, як любов, дається знаннями? Хіба вона не той дух, хіба ж вона не проходить через ніч, не виростає з тихої симпатії, з рівності думок і переконань, які дають їй тривку і здорову підставу, дають їй поле для розвитку і зросту".
І.Франко
[color=#0000FF]"Кохання — це зойк крові, це безумний, непереможний голод тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і, коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл. Любов — це вростання, це просякнення до найтілесніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою... Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, скільки вистачить тіла і вогню. А любити одночасно можна тільки одного. Вростати можна тільки н одну душу, і одна душа тільки може пройнять всю істоту до кінця... Кохання є цвіт, з якого виростає рідкий овоч — любов. Без цвіту нема плоду, але цвіт не є плід і не всякий цвіт перетворюється в плід. Тисячі кохань обсипаються безплідними, усихають, не встигши розквітнути до зерна любові".
Цей роздум про кохання письменник Володимир Винниченко заніс до свого "Щоденника" 1919 року, через вісім років подружнього життя, і, вочевидь, у шлюбі з Розалією Ліфшиць почувався щасливим. [/color]
"[color=#8000BF]...Гуси до нас прилетіли, качки, лебеді... Вони ж через Україну летіли, і на крилах у них, напевно ж, іще залишилися шматочки сонця українського! Ну, й скинуло б котре, щоб хоч подивитися, щоб хоч очі свої погріти, а я вже не кажу — душу. Ні, летять далі, летять промінням українським облиті, — і хоч би тобі "ха"! А що їм? Кожне з них летить "додому", де знайде собі пару, збудує гніздечко, вилупить діти... Що йому до мене? Що в мене гнізда нема? Пари нема, дітей нема? Так у його ж це все є!.. І що йому до мене? А потім кожне із них знає, що на люту зиму воно до вирію поверне — там буде тепло, там буде затишно... А тут гнись сам, клацай зубами, болій душею за рідних, за справу, за роботу... Які ж ми товариші з птицями крилатими? Ми тепер плазуни, що в норах... Про нас тепер можна сказати, перефразувавши Горького: "Загнанный ползать — летать не может". Та ще "загнанный" не з приборканими, а вирваними крилами... А приїдеш? Чи ні? Я ж виглядаю, виходжу на Печору й виглядаю!"
***
Безмірно дякую тобі і цілую, цілую, цілую... Я тебе так чекаю. Але й боюсь, бо Печора обміліла сильно цього літа... О Господи! Так мене, бідолагу, запроторили, що ні проїхати, ні пройти... А жду я тебе, жду... Нспже не приїдеш? Що ж я тоді робитиму... Коли ж ти будеш? Коли-и-и? Цілую тебе, мою голубку вірну. Безконечно хочу тебе обняти, поговорити, подивитись на тебе. Хай буде тобі легко!"
***13 листопада 1936р.
"47 весна мені сьогодні! Я вже дорослий! Дорослий, а жити без твого опікування не можу. І я тисячу разів благословляю тебе в цей "радісний і святий" для мене день. Вітаю воднораз і тебе з твоєю "весною", що стукне з місяць од сьогодні. Бажаю я тобі сили, мудрості, здоровля, радості й любові. Любові краще за все... до мене. А тебе щоб усі любили! Тільки щоб любов моя була дужча за всіх, щоб вона гріла тебе так, як я хочу тебе теплити, обгортати та ласкавити, дорога ти моя і дружина, і матір, і друг, і оборонець найдорожчий мій! Де ти тепер?Тільки тебе нема близько — і так тебе хочеться, і так тебе хочеться, що й Господи!..".
О.Вишня[/color][/spoiler]
